Грані історії
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Серпень 12, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 26 Липень 2019 15:24

Микола Жибарєв: я жодного разу не пошкодував про свій вчинок...

Rate this item
(1 Vote)

Двадцять сім років тому, 21 липня 1992 року капітан 2-го рангу Микола Жибарєв був одним з організаторів переходу сторожового корабля Чорноморського флоту під український прапор.
Улітку 1992 року російські мас-медіа повідомили про «безпрецедентний випадок зради офіцера Чорноморського флоту, до якої причетні українські націоналісти, а також спецслужби».
Вчинок Миколи Євгеновича вони порівнювали з вчинком Анатолія Біленка, який на початку 70-х перегнав до Японії надсучасний — на той час — винищувач, попросивши заодно і політичного притулку.
А газета Чорноморського флоту назвала Жибарєва «другим Сабліним» — офіцером, що намагався у 1975 році підняти на військовому кораблі повстання проти тодішньої компартійної влади...

— Я знайомий із тими «журналістськими розслідуваннями» і нічого, окрім усмішки, вони у мене не викликають, — говорить Микола Євгенович. — Бо ні з якими так званими націоналістами ніколи у своєму житті не зустрічався, ніхто мене не агітував ні з боку Міністерства оборони України, як про це писали, ні Служби безпеки України.
Щоб розставити всі крапки над «і», скажу так: наш вчинок став повною несподіванкою для тодішніх командувача Військово-Морських сил України контр-адмірала Бориса Кожина і міністра оборони Костянтина Морозова.
— Якщо ніяких пропозицій Вам не надходило, то що ж змусило вдатися до такого неординарного вчинку?
— На моїх очах Україна стала незалежною державою. Я розумів, що потрібно робити свій вибір і як офіцеру, і як громадянину. Такої ж думки дотримувалися й інші офіцери. Тому командир бригади капітан 2-го рангу Юрій Шалит запропонував нам визначитися. Тож ми ще у січні 1992-го склали присягу на вірність українському народу.
— Невже командування ЧФ не реагувало на те, що відбулося?
— Та де там! «Виховна робота» проводилася не лише з Юрієм Шалитом і мною, а й з іншими офіцерами з’єднання, які бачили себе у складі Військово-Морських сил України. Зрозумівши, що нас не переконати, комбрига усунули з посади. Після цього ми зрозуміли, що незабаром і стосовно нас будуть прийняті відповідні висновки.
— Але ж Ви, начальник штабу, його права рука, уціліли, продовжуючи виконувати свої функціональні обов’язки?
— Так, я залишався на посаді, але чітко усвідомлював, що це триватиме недовго. Так воно і сталося: через кілька місяців новий комбриг повідомив, що відсторонює мене від виконання обов’язків...
— А Ви інформували про тиск, що чинився на Вас, українську владу, Міністерство оборони України?
— Звісно, що так. Але на наші звернення ніхто не реагував і у нас складалося враження, що наша доля нікого не цікавить...
— І тоді...
— У травні 1992 року відбувся несанкціонований перехід одного з кораблів Чорноморського флоту з Донузлава у Севастополь. Причина — небажання помічника командира служити поруч з офіцерами, які склали присягу на вірність Україні. Після цього командування ЧФ зробило його національним героєм.
Тож і я запропонував змінити місце дислокації. З тією різницею, що перехід здійснити не до Севастополя, а до Одеси — міста, де — ми у цьому були переконані — будемо захищеними українською владою. При цьому вирішили виходити в море не серед ночі, як це зробив росіянин, а вдень і з піднятим над кораблем державним прапором України!
— Невже під час переходу вас не переслідували кораблі Чорноморського флоту? Адже на Кримській військово-морській базі, де Ви служили, їх вистачало...
— Переслідували. Більш того, намагалися завадити вийти з Донузлава, але не вдалося.
— Ви допускали можливість застосування проти вас зброї? Усвідомлювали, яка небезпека підстерігає Вас?
— Ми обмірковували різні варіанти розвитку подій, але про найбільш поганий фінал намагалися не думати...
— Ви сказали, що ваш корабель переслідували. Тоді чому не затримали?
— Коли ми тільки-но вийшли з Донузлава, то підняли український прапор, повідомивши, що державний кордон України не збираємося порушувати, сподіваючись, що командування ЧФ не чинитиме нам особливих перешкод. Але помилилися, бо нас почали переслідувати відразу кілька кораблів.
Для того щоб охолодити переслідувачів, я віддав наказ командиру корабля про оголошення бойової тривоги. І вийшов на зв’язок із командирами кораблів-переслідувачів, повідомивши, що на їхні провокації не відповідатиму, але готовий захищатися. Після цього корабельне озброєння було приведено до бою.
— Мені розповідали, що Вам навіть довелося вести переговори зі своїми переслідувачами...
— Не переповідатиму всіх нюансів переслідування, а скажу лише, що мені дійсно довелося підніматися на борт сторожового корабля «Разітєльний», який нас переслідував. Бо коли б ми не зупинились і не висловили готовності вступити в переговори, то, як кажуть серед військових, могла виникнути нештатна ситуація із сумними наслідками.
— На борту «Разітєльного» Вас не намагалися заарештувати?
— Ніяких репресивних заходів до мене не застосовували. Більш того, ми з капітаном 1-го рангу Олександром Сіліним, який був на його борту старшим за званням і посадою, під час розмови порозумілись. І доповіли кожен своєму керівництву про ситуацію.
— І як розгорталися подальші події?
— Я прибув на свій корабель і ми продовжили свій перехід. Перед цим отримали телеграму від командувача ВМС України віце-адмірала Бориса Кожина, згідно з якою нам належало прибути на рейд Одеси, куди ми, власне кажучи, і слідували...
— Обіймаючи посаду начальника штабу бригади, маючи за плечима військову академію, Ви, 38-літній капітан 2-го рангу, цілком реально могли розраховувати на успішне просування службовими сходами.
Прийнявши рішення про перехід під український прапор, не лише не знали, як складеться подальша кар’єра, а й доля. Адже ніяких гарантій, що Вас, росіянина за походженням, там приймуть із розпростертими обіймами, не було. Чи я помиляюсь?
— Мої батьки з Костромської області, але тривалий час жили в Україні, бо тато служив у Білій Церкві. Я народився в Києві, дружина теж з України, зі Львова, тут народилися мої діти.
Ми мали житло, дружина працювала, діти відвідували дитсадок і школу. Словом, на життя, як мовиться в таких випадках, гріх було скаржитися. Разом із тим і я, і сотні моряків Чорноморського флоту перебували тоді у стані невизначеності.
У нас складалося враження, що нашою долею перші особи Росії не дуже переймаються. Бо, окрім запевнень, що «Чорноморський флот був, є і завжди буде російським», ми з їхніх вуст не чули ніяких конкретних зобов’язань щодо розв’язання цього гордієвого вузла, на який перетворився флот у відносинах між Україною і Росією.
До Севастополя, інших міст, де базувалися кораблі, часто навідувалися різношерсті політики, всіляко політизуючи цю проблему і втягуючи нас, військових моряків, у політичні чвари. А ми, принаймні я та мої товариші, аж ніяк не хотіли бути їхніми заручниками.
— Це було спонтанне рішення?
— Ні, я ж сказав, що нас не влаштовувало те, що люди перебували у стані невідомості. А ще, мабуть, не останню роль зіграло те, що на особовий склад, який склав українську присягу, чинився шалений тиск з метою недопущення прийняття іншими моряками української присяги.
Чимало моряків, насамперед із числа українців, бажали служити своїй рідній країні, що тільки-но постала на політичній карті світу. А їх командування флоту, насамперед адмірал Ігор Касатонов, вважало зрадниками, називаючи «власовцями».
Але ж які вони зрадники? Кого, скажіть, ми зрадили, перейшовши під українські прапори? Адже держави, якій усі ми присягали, вже не існувало.
Чорноморський флот створювався зусиллями всіх 15 радянських республік і Україна у цьому процесі грала, як мовиться, не останню скрипку. До того ж дислокувався він на її теренах.
Зважаючи на це, у нас виникали певні запитання, але чітких відповідей ми не знаходили на них. Скажу більше, моряків, яких запідозрювали у найменшій симпатії до України, не кажучи вже про тих, хто відверто висловлював бажання їй служити, оголошували ледь не ворогами народу зі всіма наслідками, що випливали.
— І що це за «певні запитання» виникали у вас?
— Наприклад, чому військовослужбовці Прикарпатського, Одеського та Київського округів можуть присягати Україні, а ми — ні? Мені розповідали, що і там не все було гаразд у цьому плані, бо ж деякі високопоставлені генерали вважали, що «непереможна і легендарна» належить виключно Російській Федерації, а незалежна Україна — це так, якесь непорозуміння.
Але попри деякі проблеми офіцери частин і з’єднань, що входили до їх складу, все ж мали право вибору: служити Українській державі чи продовжувати службу у так званих колективних збройних силах СНД, якими командував маршал Євген Шапошников.
— Щодо кар’єрного зростання, то особисто Ви не прогадали...
— Якщо натякаєте на те, що згодом я став адміралом, обіймаючи посаду начальника морської охорони у Державній прикордонній службі України, то так, моя доля в цьому сенсі склалася досить вдало. Але тоді, повірте, ніхто не думав ні про звання, ні про посади. До того ж, як показали подальші події, все могло бути й інакше...
— Що маєте на увазі?
— Після того як наш корабель прийшов до Одеси, було призначено розслідування щодо причин нашого переходу. І нам довелося спілкуватися зі слідчими Генеральної прокуратури України, пояснюючи їм мотиви свого вчинку.
Слідчий, до речі, виявився досить толерантною людиною: вже по тому, у якій площині ставив запитання, відчувалося, що він розуміє мотиви нашого вчинку. Незабаром він повідомив про відсутність складу злочину в наших діях.
— Чи зустрічалося з Вами керівництво держави та Міністерства оборони?
— Мав недовгу розмову з міністром оборони генерал-полковником Костянтином Морозовим. Костянтин Петрович сказав, що наш вчинок зайвий раз підтвердив, що на ЧФ не все так благополучно, як це стверджує його командувач адмірал Касатонов. А ще Морозов сказав, що ми прискорили вирішення проблем щодо розподілу ЧФ.
І дійсно, незабаром відбулася зустріч президентів України й Росії, які домовилися про основні засади формування ВМС України і ВМФ Російської Федерації на Чорному морі. Після цього тиск на офіцерів, мічманів, які побажали продовжувати службу в українських ВМС, припинився. Хоча, відверто кажучи, проблем у цьому плані вистачало...
— А як почала складатися Ваша кар’єра вже у Військово-Морських силах України?
— У 1992 році я обійняв посаду заступника командира бригади надводних кораблів, а в березні 1994-го — командира бригади. Потім було навчання в Національній академії оборони України, по закінченні якої командував бригадою десантних кораблів, був начальником штабу ескадри кораблів різнорідних сил. Узимку 2004-го перейшов до Державної прикордонної служби, де очолив Морську охорону.
— А чи були на борту СКР-112 моряки, які не прийняли військової присяги на вірність України?
— Звісно, що були.
— Вони ніяких перешкод не чинили Вам і Вашим товаришам, які прийняли рішення йти до Одеси?
— Ні. Люди з розумінням поставилися до цього. І продовжили свою службу у ВМС України.
— Як би вчинили, повторись ситуація?
— Я жодного разу не пошкодував про свій вчинок, мені ні в чому розкаюватися. Повторись та ситуація, мої дії були б аналогічними.
— Не можу не запитати Вас ось про що. Скажіть, Миколо Євгеновичу, як би Ви діяли, опинись навесні 2014-го, коли «зелені чоловічки» захоплювали наші частини, кораблі в Криму?
— У ситуації, що складалася на півострові з появою цих «чоловічків», особисто я вивів би свій корабель у море. Коли б я командував бригадою, то вивів би і її.
— А як вчинили б у разі намагань російських моряків захопити корабель у морі? Вистачило б мужності віддати наказ стріляти на ураження?
— А для цього не потрібна мужність: обов’язок командира будь-якого корабля — захищатися від нападників.
— Як Вам сьогодні живеться?
— Так, як і більшості простих українців. Адже я — звичайний пенсіонер і всі проблеми рядових громадян мені добре знайомі. Але за 27 років, що минули з дня переходу нашого корабля до Одеси, я ще жодного разу не пошкодував про свій вчинок. І, переконаний, не пошкодую, незважаючи на ті складні часи, які сьогодні переживає Україна і її громадяни.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».