На початку 1846 р. серед демократичної інтелігенції Києва, що гуртувалася навколо університету, виникає таємна політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство, діяльність якої була спрямована проти самодержавно-кріпосного ладу.
Організаторами товариства були вихованець Дерптського університету М. І. Гулак, що служив на той час в канцелярії київського генерал-губернатора, історик М. І. Костомаров і студент університету В. М. Білозерський. Гулак і Білозерський встигли вже залучити до товариства кількох членів, переважно з-поміж студентів: О. Марковича, О. Навроцького, Ю. Андрузького, І. Посяду, Д. Пальчикова й інших. Сам Костомаров спочатку мріяв про організацію суто наукового легального слов’янського товариства, але згодом, під впливом товаришів, зробився навіть автором найважливіших ідеологічних документів Братства — його Статуту, Правил, прокламацій та агітаційного твору «Книги битія українського народу».
Не можна твердити, що всі ці твори існували вже тоді, коли Шевченко пізнав Костомарова. Можна навіть з певністю сказати, що більша частина «Книги битія» (її друга, українська половина) постала вже при знайомстві Костомарова з Шевченком, настільки в ній позначився вплив прометейської Шевченкової музи.
Шевченка під час організації товариства не було в Києві: за завданням Археологічної комісії він перебував у відрядженні.
У квітні 1846 р. Шевченко повернувся до Києва і приєднався до Кирило-Мефодіївського товариства. «Коли я, — згадував пізніше Костомаров, — розповів Шевченкові про існування товариства, він одразу виявив готовність пристати до нього, але поставився до його ідей з великою задиркуватістю і крайньою нетерпимістю, що призвело до багатьох суперечок між мною і Шевченком. Він прочитав мені деякі з невиданих своїх творів, які цілком захопили мене. Особливо сильне враження справив на мене «Сон», невидана антицензурна поема Шевченка. Я читав і перечитував її цілу ніч і був у справжньому захваті». 

2. На Чернігівщині
Кінець січня, лютий і березень 1847 року Шевченко провів на Чернігівщині. По Кулішевому весіллі ще гостював деякий час у щасливих молодих, потім перебував в околицях Борзни — то у В. Забіли, то у нових своїх знайомих — у Миколи Даниловича Білозерського, українського історика-аматора, в його Миколаївці, або у Средбольських у Сороці. Малював там портрети. Усіх він чарував тоді мистецьким виконанням українських пісень.
В. Білозерський згадував потім, як Шевченко їх співав: «Ходить, бувало, по залі, заложивши руки назад, схиливши свою думну голову, шия шарфом пов’язана, вираз обличчя сумний, голос тихий, тонкий». І стара Білозерська, і навіть старий суворий Средбольський не могли без сліз слухати Тарасових співів.
Тарас вирішив провести Великодні Свята в Седневі. Тут він багато малював і писав. За чотири версти від Седнева, в селі Бігачі, мешкав поміщик грузин кн. Кейкуатов, одружений на донці Платона Лукашевича — Лисаветі, з якою Шевченко познайомився ще в 1843 році у Репнінів. Діставши замовлення на портрет княгині, Шевченко їздив до Бігача на сеанси. Іноді разом із ним їздив і А. Лизогуб.
Бувало, що Шевченко залишався там і ночувати. У таких випадках він проводив вечір у товаристві службовців князівської економії, захоплюючи всіх своїми цікавими оповіданнями, особливо гумористичними. «Привітний і говіркий з людьми простими, Шевченко не любив довго бути з панами й уникав князівських світлиць, хоч його й часто туди запрошували».
У Седневі багато писав і малював. Уранці, коли була погода, гуляв селом. Вечорами відбувалися інтимні концерти, і Шевченко часто співав. Тут він пробув аж до 4 квітня.

3. Арешт на Дніпрі
Закінчивши портрет Кейкуатової — шедевр нашого і один із видатних творів європейського малярства першої половини ХІХ ст., Шевченко на початку квітня вирушив звідти до Києва — поспішав на весілля Костомарова, у якого, як недавно у Куліша, мав теж бути за боярина. На станції в Броварах перевдягся у фрак, але коли дніпровський паром причалив до київського берега, Шевченка арештувала поліція, що вже чекала на березі.
Разом з усіма речами, серед яких були у валізці й нелегальні твори, поліція повезла поета до губернатора Фундуклея.
Сталося це 5 квітня 1847 року. За якусь годину він стояв уже перед губернатором, а той жартував з приводу його урочистого вбрання. Коли Шевченко пояснив, що він у фраку, бо поспішає на весілля Костомарова, Фундуклей сказав: «Еге! Коли так, то де жених, туди треба й бояринові!» Костомаров був арештований 26 березня й сидів уже в казематі в Петербурзі.
У поетовій валізці знайшли, крім шістьох портфелів з рисунками, багато віршів, листів і різних паперів. Розглянувши їх, губернатор на другий день писав до ІІІ Відділу Власної Його Величности Канцелярії: «Серед паперів його знайдено рукописну книгу з віршами його творчості (в доданому описі докладніше: «Книга писаних віршів під заголовком «Три літа»), з них деякі — бунтівничого й злочинного змісту».

4. У Петербург і Оренбург
Губернатор визнав за потрібне знайдені у поета вірші, а також приватне листування переслати до Петербурга разом із арештованим їх власником і автором. 6 квітня Шевченко під ескортою офіцера поліції Грішкова та жандарма виїхав із Києва, провівши в київському арешті тільки одну ніч. Не міг не розуміти, чим усе це йому загрожує, але тримався в дорозі так, що завідувач однієї з поштових станцій, поки залагоджував подорожні формальності, сказав, звертаючись до Шевченка й поліцейського офіцера: «З виду не можна вгадати, хто тут із вас арештований і хто кого супроводить» — такий Шевченко був безтурботно веселий, так весело жартував, сміявся й співав...
Лише на одинадцятий день — 17 квітня — арештований поет зі своїми конвоїрами під’їхав до славного на всю Росію петербурзького «зданія у Цепного моста», де не тільки містився штаб корпусу жандармів та ІІІ (секретний) Відділ Власної Його Величности Канцелярії, а й каземати для арештованих, над якими велося слідство.
Приводом до арешту Шевченка був донос студента Олексія Петрова про існування в Києві таємного політичного товариства, Статут якого ще перед написанням доносу цей провокатор вручив кураторові київської шкільної округи ген. О. Траскінові. Оселившись 1 листопада 1846 року в одному домі з Миколою Гулаком, опостінь його кімнати, Петров підслуховував розмови Гулакових гостей, членів знаного вже нам Братства св. Кирила й Мефодія.
Познайомившись потім із Гулаком і прикинувшись республіканцем, Петров здобув собі довір’я Гулака, який познайомив його з літературою Братства і прочитав йому чотири поезії Шевченка, змістом яких, як писав Петров у доносі, були «виразно протизаконні думки». На допиті, що вчинив йому помічник куратора М. Юзефович, Петров коротко передав зміст Шевченкової комедії «Сон» та «Послання до земляків», ствердивши, що в першому творі Шевченко «найгострішими словами виливає свою ненависть на царську фамілію», а в другому «намагається спонукати українців до повстання».
Жандарми приступили до ретельного студіювання Шевченкових творів. Передусім, сам помічник шефа жандармів ген. Л. В. Дубельт переглянув уже друковані твори Шевченка. Він здивувався, як могла їх пропустити цензура, бо, докладно їх проаналізувавши, дійшов висновку, що Шевченко і в тих творах «іде вибраним напрямком: невпинно нарікає на страждання України в сучасному її становищі; хоче збудити ненависть до панування росіян і, згадуючи давню свободу, подвиги і славу козаків, закидає сучасному (українському) поколінню байдужість».
Урядовці ІІІ Відділу занотували ще 10 квітня, що в забраних у Бєлозерського недрукованих віршах Шевченка «оповідається про страждання, пролиту кров, ланцюги, кнут, про Сибір тощо; вони повні ненависти до уряду і, мабуть, написані з тією самою метою посіяти в народі незадоволення з влади».
17 квітня офіцер поліції Грішков привіз до ІІІ Відділу Шевченка, і жандарми, вчинивши того самого дня перший допит, наказали йому відповісти письмово на поставлені запитання.
У кінці травня жандармське слідство було закінчене, і гр. Орлов подав Миколі І «доклад» із висновками про роль кожного з обвинувачених, зазначаючи й ту кару, що їй, на його думку, треба кожного з них піддати. Про Шевченка написано було таке:
«...Цей мистець, замість того, щоб вічно плекати благодійні почуття до осіб Августійшої Фамілії, що зволили викупити його з кріпацтва, складав українською мовою вірші найбільш бунтівничого змісту. У них він то плакав над вигаданим поневоленням і нещастям України, то проголошував славу гетьманського правління й давню вільність козацтва, то з неймовірним зухвальством виливав наклепи й жовч на Осіб Імператорського Дому, забуваючи в них особистих своїх доброчинців. Поза тим, що все заборонене притягає молодь і людей із слабким характером, Шевченко набув серед своїх друзів слави знаменитого українського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими (його) віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ці часи, і про можливість існування України як окремої держави.
З уваги на ту надзвичайну пошану, що її мали й особисто до Шевченка, і до його поетичних творів усі україно-слов’яністи, спочатку здавалося, що він міг бути якщо не активною серед них особою, то знаряддям, яке хотіли вони використати для своїх задумів, але, з одного боку, ці задуми не були такі важливі, як це уявлялося на перший погляд, а з другого — й Шевченко почав писати свої бунтівничі вірші ще від 1837 року, коли слов’янські ідеї не займали київських учених; так само й ціла справа доводить, що Шевченко не належав до Українсько-Слов’янського Товариства і діяв окремо, захоплюючись власним зіпсуттям. Проте, з огляду на бунтівничий дух і зухвальство, що виходять за всякі межі, треба визначити його за одного з найважливіших злочинців».
З огляду «на міцну будову тіла», яку мав Шевченко, гр. Орлов пропонував цареві віддати поета на службу до війська — в далекому окремому Оренбурзькому корпусі «з правом вислуги». Цар Микола власноручно дописав на докладі Орлова: «Під найсуворіший нагляд, із забороною писати й малювати».
30 травня гр. Орлов і ген. Дубельт, зібравши братчиків в одній залі, оголосили їм царські присуди. Кара, визначена царем Шевченкові, була найтяжчою. Страшний присуд над собою Шевченко «вислухав із непорушним спокоєм» і навіть спромігся запитати Дубельта, чи вільно йому буде писати листи до знайомих, на що дістав позитивну відповідь. Того ж самого дня Шевченка перевели до військового арешту, й тоді ж він написав там одну з найсильніших речей — «Понад полем іде».
Свій реферат цареві про справу кирило-мефодіївців граф Орлов закінчив висловленням певності, що щасливе своєчасне розкриття цієї справи «безсумнівно, на десятки літ зміцнить на Україні спокій, що міг там бути порушений».
30 травня до ІІІ Відділу під’їхала карета, до якої жандарми всадили Шевченка, щоб передати його в розпорядження військового міністра. Костомаров дивився на це у вікно. Оброслий бородою Шевченко, побачивши Костомарова, зняв шапку, усміхнувся й привітно вклонився йому на прощання. Того дня генерал В. Адлерберг як начальник інспекторського департаменту військового міністерства, повідомив гр. Орлов, зробив розпорядження вислати Шевченка в супроводі фельд’єгеря до командира окремого Оренбурзького корпусу.
Провівши одну ніч у військовому арешті, другого дня, 31 травня, точно опівдні, поет у супроводі фельд’єгеря Відлера виїхав із Петербурга. 2110 верст відділяли Оренбург од столиці. За тодішнім звичаєм, фельд’єгер, що віз державного злочинця на місце кари, не мав права ніде затримуватися. Фельд’єгер Відлер мав залізне здоров’я, але мав його також і «державний злочинець»: рівно за вісім із половиною днів — 8 червня вночі — кибітка з Шевченком спинилася перед будинком штабу корпусу в Оренбурзі. Усе життя пам’ятав поет цю подорож.

Підготував Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України