Потужне представництво у кортесах здобули ліві популісти з Партії громадян (Podemos) та ультраправі популісти партії «Голос» (Vox). Таким вибором іспанські громадяни залишили дуже обмежену кількість варіантів дій для формування урядової коаліції.
Король Іспанії Філіп за Конституцією доручив формування уряду лідерові соціалістів Педро Санчесу. Політично об’єктивно той не міг створювати коаліцію з «вічними опонентами» з Іспанської народної партії або «фалангістами», прихильниками реабілітації диктатора Франсіско Франко, фактично правими популістами з партії «Голос» (Vox).
Єдиним можливим коаліційним партнером соціалістів стали ліві популісти Партії громадян (Podemos). Проблема в тому, що останні з 2012 року звинувачують соціалістів в опортунізмі, руйнації соціальної держави та дрейфі у правому напрямку.
У відповідь чимало активістів соціалістів вважають прихильників Podemos ледь не анархістами. Цікаво, що такі ж «дружні» відносини спостерігаються на правому фланзі іспанської політики. Там ультраправі популісти з партії Vox не шкодують образливих слів для характеристики правоцентричних народників.
Таке взаємне гостре неприйняття парламентських політичних сил спостерігається в Іспанії вперше після краху диктаторського режиму Франсіско Франко у 1975 році.
Відтоді загальнонаціональний консенсус лівих і правих політичних сил забезпечив Іспанії швидку модернізацію та вступ до ЄС і НАТО. Але світова економічна криза 2008 року вкрай негативно позначилася на іспанському суспільстві.
Тривалий час Іспанія, як і Греція, балансувала на межі дефолту. Урядам довелося приймати антисоціальні рішення з метою стабілізації бюджету.
До цього підоспіли скандали навколо монаршої родини на чолі з Хуаном Карлосом де Бурбоном. Принцес і принців преса ловила на різних корупційних оборудках, що коштувало Хуану Карлосу трону.
У 2014 році йому довелося передати престол старшому синові Філіпу. Але останній не користується великою повагою та має менший політичний вплив, аніж той, який Хуан Карлос мав у кращі роки.
Іспанські економічні проблеми актуалізували питання сепаратизму. Тільки здавалося, що баскські екстремісти припинили боротьбу за незалежність Басконії терористичними засобами, як Каталонія провела референдум щодо відокремлення від Іспанії.
Власне, розбіжності між соціалістами та Podemos стосовно розв’язання каталонської проблеми і стали останньою краплею, що переповнила чашу переговорного терпіння щодо формування коаліційного уряду. Podemos виступає за подальшу децентралізацію Іспанії, тобто її фактичне перетворення на м’яку конфедерацію.
У підсумку король Філіп опинився перед складною дилемою. Доручити формування уряду «народникам», але з майже гарантованим провальним результатом, оскільки вони так само, як і соціалісти, не мають надійних коаліційних партнерів. Або призначити на осінь позачергові вибори.
На останньому варіанті наполягають соціалісти, які, зважаючи на результати соціологічних опитувань, сподіваються взяти на чергових позачергових виборах надійну більшість депутатських мандатів.
Дедалі частіше в Іспанії лунають пропозиції врахувати грецький досвід, де партія, яка перемагає на виборах, автоматично отримує надійну однопартійну більшість і не залежить від ненадійних коаліційних партнерів. Але король Філіп побоюється ризику змін до Конституції, які можуть знову ввести у гостру фазу каталонське питання.
Така політична спека фактично перетворила іспанську політику на безперервну сієсту. Але восени неодмінно доведеться шукати вихід із кризової ситуації.