Досі Хуан Гуайдо, незважаючи на системні зусилля, не зміг заручитися підтримкою у венесуельських збройних силах. Оглядачі по-різному пояснюють причини цього.
Одні вважають, що президент Ніколас Мадуро «підкупив» військових часткою прибутків від продажу нафти та поділом прибутків від інших галузей національної економіки.
Інші оглядачі переконані, що головним фактором вірності венесуельських військових Ніколасу Мадуро є жорсткий дисциплінарний контроль та інформаційна ізоляція військових від інформаційних впливів із боку венесуельської опозиції.
За останні два десятиліття, якщо вести відлік від часів президентства Уго Чавеса, радикально змінився соціальний склад венесуельських збройних сил. Відкриті соціальні ліфти дали можливість зробити успішну військову кар’єру вихідцям із соціальних низів.
Тому більша частина середнього і навіть вищого командного складу венесуельських збройних сил вважає «буржуазно-ліберальну пропаганду» венесуельської опозиції ворожою щодо своїх соціальних інтересів.
Також важливим фактором живучості правлячого режиму виявилася зовнішня допомога Ніколасу Мадуро з боку Росії і Китаю. Росія вважає Венесуелу запасним варіантом протистояння із США «на їхньому полі», адже ситуація в Україні та Сирії як головних фронтах російсько-американської «нової холодної війни» є динамічною.
Але Трамп у випадку з Венесуелою неготовий вести «торги» з Путіним, бо в такому випадку він знову дасть привід демократам звинувачувати його у змові з ворогом.
Натомість Китай також вважає Венесуелу додатковим козирем у своїй конкуренції із США. Звичайно, вести венесуельську нафту до Китаю недешево, але китайські нафтові компанії активно залучаються до розробки родовищ у Венесуелі, де запаси нафти начебто не менші, аніж саудівські.
Крім того, Венесуела для Китаю є важливим елементом загальної латиноамериканської стратегії Пекіна. Оскільки гіпотетичний відхід Китаю з Венесуели означатиме фактичне визнання слушності нової американської доктрини тотального домінування в Латинській Америці, тоді як «китайський задній двір» — Південно-Східна Азія — також вважається винятковою американською сферою інтересів.
За такої розстановки сил Ніколас Мадуро має нагоду у внутрішній політиці дискредитувати лідерів опозиції та стравлювати їх між собою, а у зовнішній політиці спиратися на підтримку Китаю і Росії.
Нарешті серед версій, які пояснюють затягнення процесу зміни влади у Венесуелі, називається й міжвідомча боротьба у Вашингтоні. Нібито Державний департамент США наполягає на поступовій зміні влади, спираючись на жорсткий режим економічних санкцій, які, зрештою, мають задушити режим Мадуро. Натомість Пентагон закликає до збройного сценарію зміни влади.
Утім, силовий варіант є найбільш ризикованим, оскільки може зруйнувати підтримку позиції США щодо Венесуели з боку латиноамериканських союзників Вашингтона. Адже опоненти США у разі реалізації силового варіанта отримають доказовий аргумент «підступності американського імперіалізму».
Опозиція до Дональда Трампа, посилаючись на венесуельський прецедент, закидає господарю Білого дому нерішучість і нездатність прийняття правильних та ефективних рішень. Проте Трамп вимушений зважати на те, що опозиційні демократи продовжують, ще й гостро, критикувати його курс на обмеження нелегальної латиноамериканської міграції до США.
На цьому тлі радикальна дестабілізація становища у Венесуелі скоріше зіграє на користь опозиційним до Трампа демократам, що не в його інтересах.