Як сам він пізніше згадував, робота була буденною, а не романтичною: «Замість коня і нагана, про які я мріяв, мені дали реєстраційний журнал, і я цілодобово розносив папірці по установах».
У 1924 році Леонід виїхав із Гуляйполя — до родичів у Кривий Ріг. І вже в наступному році в криворізькій газеті «Червоний гірник» з’явилися його перші оповідання і вірші. А в 1929 році він був зарахований до штату редакції.
«Чорнявий, що знає собі ціну, парубок, — ділився спогадами в «Культурі і житті» у 1969 році нікопольський письменник Іван Біба, — у темно-синьому шевйотовому або навіть у бостоновому костюмі, у білій косоворотці, Леонід запам’ятався мені таким, який вічно обертає ручку телефону і потім з кимось люб’язно розмовляє. Йому — двадцять два.
Однак для нас він уже «маститий» — має книжечки оповідань. А в криворізькому, великого формату «Красном горняке» — величезні «стояки» і «підвали». У Харкові ось-ось має вийти його солідний роман «Вибух», який стане для нас сенсацією».
Хоч як це здасться дивним, у ті давні роки провінційний Кривий Ріг був своєрідною літературною Меккою: у місті діяв філіал Всеукраїнського союзу пролетарських письменників, виходив літературно-художній журнал «Кривбас».
У 1934 році двадцятип’ятирічного Леоніда Юхвіда прийняли до Спілки письменників України, а через рік виходить його збірка оповідань «На життя» і п’єса «Тріумф», яку поставили відразу кілька театрів.
Любов до сцени виникла у Юхвіда ще в дитинстві. «У Гуляйполі, — як він писав сам згодом, — я вперше відчув, що таке театр. Моя старша сестра Єлизавета вдень працювала швачкою, а ввечері брала активну участь у місцевому аматорському театрі-драмгуртку, в якому професіоналом був тільки керівник. Сестра брала мене на репетиції і, природно, на всі прем’єри».
У тридцяті роки, вже переїхавши до Харкова, Леонід Юхвід створює п’єси «Син Ямито», «Сам собі ворог» і надовго стали популярними інсценізації гоголівських повістей «Майська ніч» і «Сорочинський ярмарок».
Але не він, не «ярмарок», став головною творчою роботою Леоніда Ароновича, а оперета «Весілля в Малинівці» (музика Олексія Рябова). Прем’єра її відбулась у Харкові 4 листопада 1937 року.
Неймовірно, але факт залишається фактом: одночасно з Харковом «Весілля в Малинівці» ставить і Москва. Однак це була зовсім інша — спрощена, якщо можна так висловитися, оперета. Музику для неї написав... керівник і диригент Ансамблю пісні і танцю Радянської армії генерал Борис Александров. Обурившись нахабним плагіатом, Олексій Рябов начебто навіть подавав до суду на колегу-генерала, але справа до судового розгляду так і не дійшла.
Невідомо, чому Леонід Аронович погодився переробити для союзної столиці — у співавторстві з московським лібретистом Віктором Тіпотом «Весілля в Малинівці».
Можливо, чиновники від культури натиснули. Однак історія ця не вплинула на співпрацю Леоніда Юхвіда з Олексієм Рябовим. Вони продовжували працювати разом і на замовлення Київського театру музкомедії незабаром написали оперету про молодих українських учених «Коли помиляються двоє». Нею кияни і відкрили в червні 1941 року свої гастролі в Чернівцях.
Український варіант «Весілля в Малинівці» — юхвідовсько-рябовський — Росія таки побачила. І він мав приголомшливий успіх. Набагато більший, ніж спрощений варіант оперети генерала Бориса Александрова.
Фільм «Весілля в Малинівці», знятий у 1967 році, отримав всенародне визнання, тільки на екранах кінотеатрів його подивилися 75 мільйонів глядачів! А його герої на довгі роки стали улюбленими персонажами анекдотів і забавних історій. Багато цитат із «Весілля в Малинівці» пам’ятні нам і зараз. Ось, наприклад, ці: «І чого я в тебе такий закоханий?», «Розійдемося красиво», «Влада змінилася», «Бац, бац — і мимо», «У той степ»...
Незадовго до передчасної кончини Юхвіда трапилася дивна історія, пов’язана з його ювілеєм. У травні 1968 року видавана у Києві газета «Культура і життя» взяла та й привітала Леоніда Ароновича з 60-річчям від дня народження. А незабаром до редакції надійшов лист від ювіляра: шановні друзі, мовляв, дякую за увагу і добрі слова. Я схвильований, аж піт виступив — і від газетного привітання, і від наступних за ним вітальних телеграм з усіх куточків України. Обіцяю зберегти їх до травня 1969, щоб, значить, хороші люди не витрачалися на телеграми вдруге.
Газета просто-напросто поспішила з поздоровленням: 60-річчя Леонід Юхвід відзначити збирався 5 травня 1969 року. Але не дожив до нього рівно вісім місяців — із життя він пішов 5 вересня 1968 року. Але не з пам’яті народної, в якій письменник живий і донині, завдяки своєму «Весіллю в Малинівці».