Приниження у Брюсселі
21 березня лідери Євросоюзу протягом багатьох годин намагалися на саміті у Брюсселі витягнути від Терези Мей якийсь план проведення Брексіту. Вони хотіли запобігти виходу країни з ЄС без жодних домовленостей, що стане катастрофою для Островів і для континенту. Але після майже трьох років від референдуму керівник британського уряду не змогла представити цілісного плану виходу з ЄС, який міг отримати підтримку більшості у палаті громад.
Останнім британським прем’єром, який перебував у такому принизливому стані, був Джеймс Каллаген: у 1976 році він мусив просити у МВФ допомоги, щоб запобігти банкрутству Королівства. Країна, імперія якої у 1870 році створювала чверть світового доходу (тоді у три рази більше, ніж США), здавалося, раз і назавжди поставлена на коліна.
У 1979 році до влади у Великобританії прийшла Маргарет Тетчер, чия програма реформ принаймні на одне покоління відбудувала потугу британської економіки, а Лондон перетворився на найбільш впливове місто світу.
Імперія серйозно будувалась із кінця ХVІ століття і тривала неповні чотири століття. Але історія тамтешнього парламентаризму сягає значно давніших часів, аж до Великої Хартії вольностей з 1215 року, яка вперше обмежила повноваження короля і дозволила у наступному столітті скликати постійне зібрання представників еліти.
Розірвана лівиця, розламана правиця
Нинішні дебати у Вестмінстері показали, що депутати не відчувають себе пов’язаними найдавнішою традицією парламентаризму у світі. На це вплинуло кілька чинників.
Найлегше вказати на обіцянку проведення референдуму щодо членства країни в ЄС, яку у січні 2013 року склав прем’єр Девід Камерон. Переобрання уряду консерваторів, які провели суворі реформи в період фінансової кризи, здавалося тоді малоправдоподібним і прем’єр розраховував, що таким порівняно легким способом йому вдасться маргіналізувати як Незалежну партію Сполученого Королівства (UKIP) Найджела Фаража, так і євроскептичну фракцію у власній партії. З цих передбачень здійснилося тільки перше.
Сама ідея референдуму суперечила принципам британського парламентаризму. У сучасній історії країни таке голосування перед ініціативою Камерона проводилося лише два рази. Однак і у 1975 році, коли британці мали затвердити вступ у тодішню Європейську економічну спільноту, і у 2011 році, коли мали висловити свою думку щодо зміни виборчого законодавства, громадськість була налаштована, як і палата громад. Тому не було ризику конфронтації двох демократичних механізмів.
У червні 2016 року відбулося щось протилежне. Тоді як три чверті депутатів рішуче виступали за перебування країни в ЄС, 52% їхніх виборців (понад 17 мільйонів) віддали голоси за Брексіт.
Гірше того, спочатку Девід Камерон, а потім Тереза Мей визнали, що це рішення не тільки правомочне, але й остаточне, що виключає повторний референдум із цього питання (право цього не забороняє, а політична логіка — так).
Несподівано перед багатьма депутатами постав конфлікт між очікуваннями більшості виборців свого округу, які хотіли швидкого і простого Брексіту (під час виборчої кампанії їх переконали, що це можливо), та власним сумлінням і політичними поглядами, які казали їм врятувати якщо не членство у ЄС, то, принаймні, найважливіші його елементи.
Ця роздвоєність особливо помітна у лівій Партії праці. За часів Тоні Блера і Гордона Брауна (які правили країною з 1997-го по 2010 роки) лейбористи були партією, прихильною до європейської інтеграції, яка підтримувала навіть референдум про вступ у зону євро.
Жорстка фінансова криза скомпрометувала блерівську «третю дорогу», яка мала поєднати лібералізм Тетчер із відповідною соціальною політикою. В результаті рядові члени партії висунули на позицію лідера радикального лівака Джеремі Корбіна, який завжди голосував проти лінії партії.
Подібні проблеми переживає і Консервативна партія. В ній також більшість депутатів (включно із самою Мей) глибоко переконані, що Брексіт — це помилка. У червні 2016 року, крім Бірмінгема, всі великі міста Англії (а також Шотландія і Північна Ірландія) голосували за інтеграцію, отже, на відміну від лейбористів, багато консерваторів у палаті громад не мусять побоюватись у своїх округах звинувачень у зраді в разі призупинення виходу з ЄС.
Однак страх Камерона перед розпадом 185-річної Консервативної партії на про- і антиєвропейські партії залишився і пояснює стратегію самої Мей, як і дуже багато депутатів-торі.
Останні три роки Великобританію паралізує не тільки криза її двох головних політичних партій, але й самої партійної системи, яка будується на основі мажоритарної системи і дуже довгої традиції двох партій, які глибоко вкорінені в інститутах і економіці країни.
Хоча на останніх виборах майже 40% голосуючих не підтримали ні торі, ні лейбористів, а нині 68% опитаних не асоціюють себе з жодною з цих партій, вони продовжують тримати 559 мандатів у 650-особовій палаті громад.
Коли «третя дорога» Блера і «новий консерватизм» Камерона через фінансову кризу були відкинуті мільйонами зубожілих мешканців Центральної і Північної Англії, то «бетонування» політичної сцени стало неприйнятним для більшості суспільства.
Якщо в інших країнах ЄС такі настрої привели до виникнення нових популістських і націоналістичних партій, то на Островах залишився тільки зойк розчарування у формі голосування за Брексітом.
Виграти не могли
Спостерігається криза не тільки парламентаризму, але й виконавчої влади. Влітку 2016 року світ протирав очі від здивування, коли виявилося, що Борис Джонсон, Майкл Гоув чи будь-який інший лідер табору прихильників Брексіту уникають взяти відповідальність за наслідки рішення, до якого привели.
Швидко виявилось, особливо для колишнього мера Лондона, що боротьба за офіційне виведення країни з ЄС була не чим іншим, ніж грою, яка мала привести його в крісло прем’єра — в країні, яка залишиться у Спільноті.
Джонсон залишається одним із найбільш популярних консервативних політиків — це сигнал, в якому поганому стані нині політичний клас і медіа Великобританії.
Тереза Мей, яка перед референдумом висловлювалася за продовження членства в ЄС, у цій ситуації очолила уряд. Але це — рішення, викликане більше особистим амбіціями, а не переконанням у необхідності здійснення місії для країни.
Сер Ейван Роджерс, посол Великобританії в ЄС, один із найкращих знавців європейської інтеграції (подав у відставку у 2017 році), визнав у виступі на початку цього року в лондонському Інституті державного управління, що «прем’єр і люди навколо неї мало знали, чим є ЄС».
В історію канула відповідь Мей у 2016 році, як вона уявляє собі вихід з ЄС: «Brexit is Вrexit» (Брексіт — то Брексіт). Попри таке мале розуміння викликів, перед якими стоїть країна, прем’єр із власної ініціативи виступила 29 березня 2017 року у Брюсселі з проханням розпочати процедуру. Так Лондон став заручником дворічного календаря переговорів.
Уряд Мей прийняв помилковий підхід до переговорів про вихід з ЄС. Йому здалося, що у нього сильніші позиції, бо Німеччина чи Франція не відмовляться від великого британського ринку збуту.
Прем’єр зробила дві помилки. По-перше, економіка Великобританії сотні років спирається на використання дешевої робочої сили ззовні. Без неї цілі сектори економіки — від охорони здоров’я до транспорту, від ресторанного бізнесу до сільського господарства перестають функціонувати.
Перспектива Брексіту не привела до зменшення іммігрантів (у вересні 2018 року їх прибуло аж 282 тисячі осіб), але радикально змінився характер іммігрантів: нині чотири п’ятих — це не європейці, яким набагато складніше буде інтегруватись у суспільство.
По-друге, Мей, вважаючи, що її «червоною лінією» на переговорах із Брюсселем буде скасування вільного переміщення людей, виключила можливість участі Великобританії у трьох інших свободах єдиного ринку: вільного переміщення товарів, послуг і капіталу.
ЄС швидко створив спільний «фронт» в обороні цілісності спільного ринку, не тільки з приводу власних економічних інтересів, а передовсім, що це становить фундамент існування ЄС.
Цю конфронтацію Великобританія не могла виграти. Похідною конфронтації є також тверда позиція у справі так званого Бекстопу (backstopu), системи, при якій Північна Ірландія залишається у митному союзі з континентом, поки не буде досягнуто абсолютно гіпотетичних домовленостей про майбутню співпрацю між Брюсселем і Лондоном.
Одночасно відбувається розширення наслідків помилкового початку переговорів про вихід з ЄС. В Ольстері у 2021 році католики через більший природний приріст становитимуть більшість, на переписі населення п’ять років тому їхня частка (45%) вже була близька до протестантів (48%).
Тому протестантська Демократична юніоністська партія чинить безкомпромісний опір до Бекстопу і всіх інших положень відмінної регуляції для Північної Ірландії і решти Великобританії. А без підтримки цієї партії Мей не має більшості у парламенті.
У Шотландії тільки 38% осіб підтримали на референдумі вихід з ЄС, а нескінченна сага Брексіту також викликала радикалізацію незалежницьких настроїв. Якщо вірити березневому опитуванню газети «Скотсмен» у разі альтернативи — вихід з ЄС на умовах, досягнутих Мей, чи незалежність Шотландії — 53% шотландців оберуть незалежність.
Аби не Каміла
До цього часу не відбулося провалу державних фінансів, але фунт не піднявся після падіння курсу з 1,5 до 1,3 долара. Важливо, що із зірки розвитку серед високорозвинутих країн Великобританія нині пасе задніх, бо її темп розвитку впав до 1,1%. І це лише початок проблем: усе більше промислових підприємств переводяться на континент, а лондонський Сіті в разі Брексіту в будь-який момент може бути відрізаний від трансакцій в євро, які становлять одну третину його бізнесу.
Врешті, криза, яка спочатку стосувалася лише відносин з ЄС, нині поступово паралізувала британську політику й стає конституційною кризою. Вперше за століття, вночі з 25-го на 26 березня, палата громад перейняла в уряду законодавчу ініціативу у справах переговорів з ЄС, де-факто створивши альтернативний центр влади.
Якби якимось дивом у парламенті сформувалася більшість за якийсь із варіантів виходу з ЄС, Великобританія все одно буде далеко від нормальної співпраці з Брюсселем. Установлення нової форми співпраці чи то в рамках договору про вільну торгівлю, чи, як з Норвегією, з членством у зоні єдиного ринку, займе багато років, якщо не десятиліть.
Навіть ті, хто бажає всього найкращого Єлизаветі ІІ, також мають сумніви, чи здоров’я дозволить їй привести країну до цього безпечного порту. Перспектива переходу корони до принца Чарльза і Каміли викликає у суспільстві подібну реакцію, як і метод ведення переговорів про Брексіт Мей. Тим більше що у наступному поколінні Віндзорів нема авторитетів, на які рівняється суспільство.
Євген ПЕТРЕНКО
