Відкриваючи нову сторінку у відносинах з Москвою, Обама хотів скоротити ядерні арсенали США і РФ та залучити інші держави до вирішення таких проблем, як близькосхідний конфлікт і боротьба з тероризмом. Потепління відносин із Росією мало створити позитивний контекст подальшого скорочення військової присутності США в Європі.
Запропонована Білим домом політика так званого ресету привела до реалізації деяких планів Обами, зокрема підписання нового договору СТАРТ, посилення міжнародного тиску на Іран у справі ядерної програми та голосування за критичну щодо Північної Кореї резолюцію РБ ООН. Москві не вдалося переконати Вашингтон відмовитися від будівництва елементів ПРО у Європі, хоча програма була скорочена і реорганізована. Політика ресету завершилася разом із поверненням на посаду президента Володимира Путіна у 2012 році і загостренням репресій проти російської опозиції.

Кримський «вибрик» і обережна реакція
Анексія Криму й інтервенція Росії проти України стала несподіванкою для США і поворотним пунктом у ставленні американських еліт до європейської безпеки. Після закінчення холодної війни Вашингтон вважав Європу зоною зростаючої стабільності. Порушення територіальної інтегральності України, зростання російських витрат на озброєння разом із відверто антизахідною політикою Кремля змусили США визнати реальною російську загрозу щодо держав східного флангу НАТО.
У Стратегії національної безпеки США, опублікованій у лютому 2015 року, агресивна політика Росії названа серед найважливіших викликів для європейської безпеки. Це характерна зміна порівняно з аналогічним документом 2010 року, де Москва характеризувалась як одна з економік, що розвивається, і як партнер у процесі роззброєння.
Після початку російськоукраїнського конфлікту США, з одного боку, вважали необхідним переконати центральноєвропейських партнерів, що Вашингтон залишається гарантом європейської архітектури безпеки. З іншого боку, США хочуть вести цю політику з найменшою витратою коштів, зважаючи на щорічні проблеми з досягненням консенсусу в питанні бюджету між президентом і конгресом.
США мусять рахуватись із Росією, співпраця з якою необхідна в інших регіонах світу (зокрема, на Близькому Сході). Для Білого дому важливою є також позиція європейських союзників, які побоюються ескалації напруги з Росією (Німеччина та Франція).
Вирішальну роль у формуванні американської закордонної і безпекової політики відіграє найближче оточення президента Обами, зосереджене навколо Ради Національної Безпеки — на чолі з радником з питань національної безпеки Сьюзен Райс і її заступником Бенджаміном Родсом. Вони бачили російськоукраїнський конфлікт як один зпоміж багатьох викликів, які стоять перед США, а Росію — як партнера у вирішенні інших конфліктів у світі. Тому Обама уникав ескалації конфлікту з Москвою, наприклад, через поставки летальної зброї Україні чи надмірне зміцнення східного флангу Альянсу.
Більш рішучу позицію демонструє керівництво військового відомства на чолі з нинішнім міністром оборони Ештоном Картером. Для цього середовища агресивна Росія — один із найсерйозніших викликів для міжнародного ладу, який вимагає від США рішучої реакції, зокрема значного збільшення військової присутності на східному фланзі НАТО.
Командувач американськими збройними силами в Європі — генерал Кертіс Скапарротті, як і його попередник Філіп Брідлав, підтримує озброєння України і зміцнення колективної оборони в Альянсі. Російська загроза посилює значення сухопутних сил і є аргументом на користь збільшення фінансування цього виду збройних сил. Збільшення ролі Тихоокеанського регіону в американській стратегії безпеки, навпаки, посилює роль повітряних і морських сил.

Військова активність США у Європі після 2014 року
Останні три роки масштаб військової присутності у державах східного флангу НАТО і зміцнення американських збройних сил у Європі є безпрецедентним від часів холодної війни, однак не гарантує ефективної оборони в разі потенційного конфлікту з Росією. Американські дії задля європейської безпеки після 2014 року здаються радше набором сигналів у бік Москви, а не стратегією, яка служить її ефективному стримуванню, що пов’язано зі значними фінансовими витратами.
Додатковий захист союзників у Європі фінансується в рамках ініціативи European Reassurance Initiative (ERI), оголошеної у червні 2014 року президентом Обамою. Вона встановлює спеціальний пул ресурсів у бюджеті міністерства оборони на видатки, що пов’язані з військовою активністю в Європі: збільшення кількості маневрів, модернізація озброєння та військової інфраструктури. ERI становить частину бюджету Пентагону, призначену на закордонні операції.
Нові фонди призначені на збільшення військової присутності американських збройних сил, інвестиції в інфраструктуру союзних держав, а також зберігання військової техніки в Європі. Ініціатива ERI була продовжена на фіскальний 2016 рік з бюджетом обсягом 789 мільйонів доларів. У бюджеті департаменту оборони на 2017 рік витрати на ERI будуть утричі більшими і сягатимуть 3,4 мільярда доларів.
Усі дії США на підтримку європейських союзників від квітня 2014 року відбуваються в рамках операції Atlantic Revolve. У балтійських державах і Польщі на ротації перебувають чотири батальйони американських сухопутних військ. У наступному році до них приєднується бригада з території США, яка здійснюватиме ротацію кожні 9 місяців і проводитиме маневри у балтійських державах, Польщі, Румунії і Болгарії.
США будуть рамковою державою, яка створить одну з чотирьох батальйонних бойових груп (приблизно 800—1000 солдатів) відповідно до рішень Варшавського саміту НАТО. У грудні 2015 року Вашингтон почав розміщення у державах східного флангу військового обладнання для підрозділів, які за ротацією проводять маневри в Польщі, балтійських державах, Румунії і Болгарії.
До складу цих сил входять танки «Абрамс», бойові машини піхоти «Бредлі» чи самохідні гаубиці «Паладін». На 2017 рік передбачено розміщення в Бельгії, Голландії і Німеччині складів з озброєнням для додаткової бригади, яка може бути перекинута в Європу і досягти бойової готовності за значно коротший час.

Східний фланг з перспективи Вашингтона
Військова реакція США на зростання загрози з боку Росії зосередилась у балтійських державах, Польщі, Румунії і Болгарії, які закликали зміцнити їхній військовий потенціал.
З перспективи США геополітичне значення нордичнобалтійського регіону дуже виросло. Після 2014 року він став територією потенційного конфлікту між Росією і союзниками США з НАТО (балтійські держави, Польща) та партнерами зпоза Альянсу (Швеція, Фінляндія).
Балтійські держави і Польща вважаються найбільшими бенефіціантами саміту НАТО у Варшаві. США збільшують свою участь у національних маневрах союзників, зокрема у польських «Анаконда16» брали участь майже 14 тисяч американських солдатів. Також американські ВПС посилили підтримку місії постійного патрулювання повітряного простору Прибалтики.
Відносно незначну роль відіграє американський ВМФ: з 2015 року один із чотирьох есмінців класу Arleigh Burke, які базуються в Іспанії, виконує патрульну і представницьку функції, відвідуючи союзницькі порти Балтики. США також інвестують в інфраструктуру, модернізуючи військові бази в Польщі і державах Балтії.
Чорноморський регіон був об’єктом американського зацікавлення задовго до російськоукраїнської війни. З огляду на географічне розташування, Румунія і Болгарія стали важливими партнерами в американській діяльності в регіоні Близького Сходу, Центральної Азії і Південного Кавказу. Після 2014 року 175 додаткових американських солдатів зміцнили румунську базу Когульчану (з 2010 року там уже було 250 американців). Після 2014го на території Болгарії і Румунії проводять регулярні навчання ВПС США, а в Чорному морі перебувають кораблі з баз в Іспанії.
Центральноєвропейський регіон мало враховується в американських планах зміцнення східного флангу НАТО: Чехія, Словаччина і Угорщина добре бачать загрози і після 2014 року не закликали до посилення американської військової присутності в Європі.

Перспектива
Російська агресія проти України змінила американське бачення європейської безпеки. США підтвердили, що залишаються в силі зобов’язання стосовно колективної оборони. Вашингтон діє дуже послідовно, але дисбаланс між союзниками зі східного флангу НАТО і РФ зберігається. Безпрецедентна активність американських збройних сил на східному фланзі НАТО збільшить потенціал сил стримування, але створення постійних американських баз поки не передбачається, щоб не дратувати Москву і деякі західноєвропейські столиці.
За посиленням військової присутності США в Європі не стоїть жодний перспективний план збільшення власної військової активності і оборонних можливостей союзників на східному фланзі НАТО. Пропозиція кількаразового збільшення фінансування ERI у фіскальному 2017 році є останнім значним рухом адміністрації Обами в галузі європейської політики.
У разі можливого потепління на лінії Москва — Вашингтон питання безпеки у Центральній і Східній Європі буде одним із перших, де Росія очікує поступок Заходу. У США існує консенсус щодо недостатніх витрат європейських держав на оборону відносно свого рівня розвитку, і вони мусять взяти на себе більшу відповідальність за власну безпеку. Негативна оцінка європейських союзників відіграє дедалі більшу роль у американському політичному дискурсі.
Ключовими для майбутньої американської активності в Європі будуть цьогорічні президентські вибори. Передвиборчі дебати сконцентровані не на економічних проблемах, як у 2009 чи 2012 році, а на темах закордонної політики і боротьби з тероризмом. Різниця у поглядах кандидатів Демократичної і Республіканської партій на закордонну політику, безпеку Європи чи відносини з РФ є найбільшою впродовж останніх десятиліть.
Гілларі Клінтон підтримує збереження і зміцнення НАТО у його нинішньому форматі. Творець «ресету» з Росією після вибуху російськоукраїнського конфлікту дуже критично висловлюється про політику Кремля.
Кандидат республіканців Дональд Трамп у своїй першій промові про закордонну політику назвав НАТО «застарілим союзом» і запропонував заново визначити його цілі та заявив про бажання знизити напруженість у відносинах із Москвою шляхом переговорів.
Хоча агресивна політика Росії зупинила тренд скорочення американської військової присутності в Європі, Старий Континент не став таким важливим театром активності, як регіон Східної Азії чи Близького Сходу. Якщо не станеться якоїсь різкої ескалації російськоукраїнського конфлікту чи безпосередніх дій проти одного з членів НАТО, не варто сподіватися на зміни цієї ситуації.
Після 2014 року США не змінили свого стратегічного вибору — повернення у Тихоокеанський регіон через наступальну політику Китаю, чий зростаючий військовий потенціал загрожує американським союзникам у Тихоокеанському регіоні.
Зростання китайської потуги американські еліти вважають найважливішим викликом для домінуючої позиції США на міжнародній арені. Концентрація в Азії помітна за напрямом інновації американської військової промисловості і в найпопулярніших концепціях тамтешньої стратегічної думки. Навіть після розміщення в Європі додаткової бригади там все одно буде менше військових, ніж у союзних державах Азії. У разі посилення напруження між США і Китаєм (навколо островів у ПівденноКитайському морі чи Тайваню), ця диспропорція, очевидно, збільшиться.
Наступним регіоном серйозніших загроз, ніж європейські, є Близький Схід. Хоча під час президентства Барака Обами відбулося значне зменшення американських військ у цьому регіоні, США витрачають значні кошти для військової допомоги Ізраїлю і коаліції, яка бореться з «Ісламською державою».
Євген ПЕТРЕНКО