Оскільки Туреччина є парламентсько-президентською республікою, існували ризики того, що опозиційні до поміркованих ісламістів військові спровокують політичну кризу та доможуться відставки президента. Тим паче що Ердоган 2010 року оприлюднив намір змінити Конституцію Туреччини та перетворити країну на президентсько-парламентську республіку з максимально широкими повноваженнями для президента.
Саме ці плани 2012 року спровокували масові заворушення у найбільших містах країни з вимогами відставки Ердогана. Тоді армія тримала нейтралітет, а вірна Ердогану поліція та жандармерія придушили опозиційні протести. Насправді армії було не до прямої підтримки вуличних заворушень, адже вірна Ердогану військова контррозвідка дуже ретельно вирішувала кадрові питання в Генеральному штабі та щодо кожного з видів збройних сил Туреччини.
Крім того, пам’ятаючи про попередження Отто фон Бісмарка, який казав: «Якщо армія не воює з ворогом, то вона «воює» з паперами», Ердоган задіяв збройні сили відразу у двох війнах. Перша була спрямована на Сирію, яка до 2011 року вважалася головним конкурентом Туреччини в текстильній, туристичній, агропромисловій галузях економіки.
Зрозуміло, що пряма руйнація сирійської державності принесла певні прибутки турецькій економіці, яка позбулася конкурента. Утім, ці переваги нейтралізувалися другою війною — проти турецьких курдів. Залучення турецьких військових до сирійського і курдського фронтів помітно змінило акценти внутрішньої політики.
Голос світської поміркованої республіканської опозиції, вірної ідеалам батька-засновника світської Турецької Республіки Ататюрка, став слабшим. Сама опозиція маргіналізувалася і головним опонентом Ердогана став його особистий ворог — проповідник Фатіхулах Гюлен, який від 2005 року проживає у США.
Пікантність ситуації у тому, що Гюлен як провідний ідеолог ісламістської Партії справедливості і прогресу за п’ять років до вимушеної еміграції внаслідок суперечок з Ердоганом зробив усе для його приходу до влади. Але після цього з’ясувалося, що уявлення Гюлена і Ердогана про роль ісламу в Туреччині протилежні.
Гюлен виявився більш поміркованим ісламістом, аніж Ердоган, та засудив амбіції останнього, спрямовані на створення нової «Османської імперії» замість європейської інтеграції Туреччини. Ідеологічні цінності Гюлена виявилися близькими чималій кількості турецьких військових верхньої і середньої ланок командування.
Такий стан речей був абсолютно нетерпимим для Ердогана, який у 2013–2015 роках здійснив чергове коло «зачисток» командного складу армії. Проте робити це Ердогану ставало дедалі складніше. Турецька армія є другою після американської за чисельністю у НАТО, тому партнери по альянсу з тривогою стежили за кадровою чехардою у командному складі турецької армії. Тим паче що на заміну військовим, які навчалися у кращих військових коледжах США та Британії, приходили військові з переважно «внутрішньою» військовою освітою та вірністю особисто Ердогану.
Гострі протиріччя між ядром кадрового складу турецької армії та «новобранцями» призову Ердогана стали особливо явними наприкінці 2015 року, коли було збито російський бомбардувальник, який порушив турецький повітряний простір.
Командування сухопутних частин турецької армії, які у важких польових умовах воювали на той час на сирійському та курдському фронтах, було не в захваті від «екстремізму» військово-повітряних сил. Адже конфронтація з Росією обіцяла додаткові видатки на військово-повітряні сили та сили протиповітряної оборони за рахунок мінімізації витрат на сухопутні сили.
Але черговий політичний кульбіт Ердогана, який вибачився перед Путіним за збитий російський винищувач, знову змінив ситуацію. Тепер уже турецькі військово-повітряні сили почувалися «зрадженими», внаслідок чого їхнє командування й очолило авантюру із заколотом. Натомість сухопутні частини турецької армії, так само як поліція та військова розвідка разом із контррозвідкою, залишилися вірними Ердогану.
У підсумку силами військово-повітряних і частини військово-морських сил Туреччини здійснити державний переворот не вдалося. Несподівано з’ясувалося, що жителі двох столиць — Стамбула та Анкари у переважній своїй більшості підтримують Ердогана. Саме цивільні на найбільш ризикованому першому етапі путчу стали живим щитом на шляху військових до влади.
Найближчим часом стане зрозуміло, які переваги з провалу путчу отримав Ердоган. Йому вдалося зачистити кадровий склад турецьких судів, які стояли на перешкоді реалізації проекту зміни до Конституції та переходу до президентсько-парламентської республіки. Скоріше за все, Ердоган завершить кадрову чистку армії. Про його рішучість свідчить епізод із базою військово-повітряних сил Інджерлік, яка використовується військово-повітряними силами США для нанесення ударів по Сирії.
Відразу після придушення путчу турецька військова контррозвідка зажадала видачі з території бази Інджерлік турецьких військових льотчиків, які брали участь у заколоті. На цей час було заблоковано роботу американських військово-повітряних сил на цій базі.
Сам факт спроби військових уперше від 1980 року втрутитись у політичний процес у Туреччині ставить під сумнів дієвість механізмів НАТО з цивільного контролю за військовими у цій країні. Хаос у турецькій армії на певний час серйозно послаблює південний фланг НАТО.
Додаткового напруження у турецько-американські відносини додає факт перебування у США особистого ворога Ердогана Гюлена. Непростими обіцяють бути й відносини Туреччини з Євросоюзом. Пряме втручання військових у внутрішню політику Туреччини максимально ускладнює переговори про вступ Туреччини до ЄС, відкладає на невизначений термін скасування візового режиму для громадян Туреччини на шенгенському просторі та ставить під питання домовленості з ЄС про повернення нелегальних мігрантів.
Утім, у Ердогана на цей випадок заготовлений «запасний» варіант перетворення «імперської» Туреччини на лідера ісламського світу. Ніде правди діти, але на цьому поприщі Ердоган має чимало конкурентів: від Єгипту до Катару й Саудівської Аравії. Кожна з цих країн не готова беззастережно визнати цивілізаційні амбіції Туреччини та слідувати у фарватері її політики.
Єгипетські військові, які 2014 року здійснили успішний державний переворот, на відміну від своїх турецьких колег, спираються на фінансово-політичну допомогу з Катару і Саудівської Аравії. У свою чергу, останні не готові визнати виняткові права Туреччини в Сирії, маючи там свої інтереси. Тож консолідація влади у руках Ердогана не вирішує жодної стратегічної проблеми Туреччини. Тому стабільність і спокій цій країні у найближчі роки не загрожують.
Андрій МАРТИНОВ