Вони акцентують необхідність містичного пізнання Бога, значення традицій та духовних лідерів у ролі посередників між людиною і Богом. Суфізм глибоко вкоренений в історії Північного Кавказу. Різноманітні суфітські братства становлять важливий елемент релігійної і соціальної структури, відіграють важливу політичну роль, а лідери і члени суфітських спільнот творять місцеві еліти.
Салафізм можна окреслити як пуританську течію в сунітському ісламі, який звертається до «чистого», що існував у перші століття, ісламу. Він характеризується, зокрема, відкиданням традицій, які не мають підтвердження в Корані і хадісах. Салафізм є дуже поширеною течією: він може мати одночасно як аполітичний і мирний характер, так і політичний та збройний.
Салафітські спільноти на Кавказі — відносно нове явище, яке з’явилось у зв’язку з кризою, викликаною розпадом СРСР, відновленням зв’язків пострадянських мусульман зі світом ісламу та соціальноекономічними змінами у пострадянському світі.
Серед салафітів переважають молоді люди, які досить часто походять із родин або середовищ, усунутих на маргінес і позбавлених життєвої перспективи клановомафіозною політикоекономічною системою. Найбільш динамічні салафітські спільноти функціонують у містах.
У радянські часи влада переслідувала суфітські спільноти, вбачаючи у них неконтрольований прояв релігійного життя. Ситуація змінилась у 90х роках ХХ ст., коли в умовах відродження релігійного життя влада почала ставитися до суфітів як до союзника у боротьбі з незалежними ісламськими течіями і організаціями. Винятком була спочатку Чечня, де рух за незалежність поєднувався із суфізмом як складовим елементом чеченської національної ідентичності.
Між першою і другою чеченськими війнами (1996–1999), коли Москва не контролювала Чечні, російські спецслужби систематично використовували радикальні салафітські угруповання з метою дестабілізації ситуації в республіці, якою керували прихильники незалежності. Хаос у Чечні мав дати російській владі привід для введення військ у республіку.
Переломним для подальшого розвитку політичної і релігійної ситуації на Кавказі став початок другої чеченської війни (осінь 1999 року). Тоді розпочалася так звана антитерористична операція, спрямована не тільки проти чеченських сепаратистів, а й проти кавказьких салафітів.
У Чечні припинилася неформальна співпраця між російськими спецслужбами і салафітськими збройними угрупованнями. Основою російської політики став союз із частиною сепаратистів, очолюваних суфітським муфтієм Чечні Ахмадом Кадировим.
Суфізм реабілітували, і він дефакто став «державною релігією» у республіці та одним зі стовпів влади клану Кадирових (у 2004му Ахмада змінив його син Рамзан, який збудував у Чечні диктатуру на основі терору). Розпочалися жорстокі репресії проти салафітських спільнот на всьому Кавказі, які тривають і досі.
Наслідком репресій стало виникнення ісламського збройного підпілля у кавказьких республіках, яке проголосило Кавказький емірат у 2007 році. Найбільш брутальної форми репресії набули в Чечні, де салафіти не можуть функціонувати відкрито, а наявність навіть обмежених зовнішніх атрибутів, таких, як борода без вусів чи вкорочені штанини, загрожує смертю.
Попри переслідування, салафізм як течія ісламу розвивається найбільш динамічно на Кавказі та серед іммігрантів із Кавказу (наприклад, серед чеченців у Європі чи вихідців із Кавказу, які мігрують в інші російські регіони).
На початку 2016 року релігійні конфлікти на Кавказі загострились. Дагестанська влада у взаємодії з духовним управлінням мусульман інтенсифікувала антисалафітські дії, зокрема арешти і затримання віруючих у мечетях Дербента, Хасавюрта і Кизилюрта, нав’язали імама салафітській спільноті у Махачкалі, стався підпал салафітської мечеті у Дербенті.
Найбільше обурення і організований опір салафітів викликала кампанія закриття контрольованих ними мечетей у Махачкалі і Хасавюрті. Там відбулися кількатисячні демонстрації салафітської молоді з вимогою до міської влади повернути ключі від об’єкта. Масштаб і організований характер маніфестації та відкриті виступи салафітських лідерів, які оголосили боротьбу за власні права, змусили владу знову відкрити мечеть.
В Інгушетії, у свою чергу, триває конфлікт між главою республіки Юнусбеком Євкуровим і муфтієм Ісою Чамхоєвим, якого підтримує офіційне духовенство і суфітські братства.
Предметом спору є політика інгуської влади щодо ісламу: Євкуров намагається схилити муфтіят до діалогу і співпраці зі всіма мусульманськими спільнотами, в тому числі мирними салафітами, до яких ставиться толерантно, аби тільки не порушували закону. Офіційне духовенство та суфітське середовище, з якого воно походить, не підтримує Євкурова, бо вбачає у незалежних спільнотах та популярних ісламських лідерах конкурентів і загрозу для власної позиції і впливу.
Фактором загострення конфлікту в рамках ісламу в Дагестані й Інгушетії є втручання Кадирова, який рядиться в тогу захисника «справжнього» (т. з. суфітського) ісламу на Кавказі від тероризму. 2 лютого 2016 року у Грозному відбулася безпрецедентна зустріч представників двадцяти чотирьох суфітських братств із Чечні, Дагестану й Інгушетії. Його учасники ухвалили «антивахабітську» декларацію, зобов’язавшись не підтримувати жодних контактів з представниками салафізму.
Під час з’їзду Кадиров оголосив боротьбу з вахабізмом на всьому Кавказі і навіть у всій Росії, висловивши готовність допомогти владі сусідніх республік, що дефакто становить загрозу ескалації конфлікту. З’їзд також критикував дагестанську й інгуську влади за занадто поблажливу, на його думку, політику щодо салафітів.
Активна участь Кадирова в релігійних конфліктах у сусідніх республіках викликана, передовсім, політичними амбіціями й намаганням грати роль лідера регіону і навіть усіх російських мусульман. Втручання у суфітськосалафітський конфлікт служить лише інструментом досягнення цієї мети.
З огляду на велике значення ісламу в суспільнополітичному житті сучасного Кавказу та поляризацію тамтешніх суспільств у релігійній сфері, загострення конфлікту між салафітськими і суфітськими спільнотами має великий потенціал дестабілізації. Додатковим чинником радикалізації є погіршення економічної ситуації в Росії та прогресуюча бідність у кавказьких республіках. Однак у багато разів посилює загрозу ескалації насильства потенційна участь у конфлікті чеченців.
Ставлення до чеченців на Північному Кавказі виразно негативне, тут їх вважають регіональними імперіалістами. Причиною напруженості між Чечнею і сусідніми республіками є також чеченські територіальні претензії (Хасавюрт у Дагестані і Сунженський район в Інгушетії) та проблема чеченської меншини у Дагестані.
Нинішні події ілюструють ширші і глибші процеси, які відбуваються у східній частині Північного Кавказу протягом кількох десятиліть. Відбувається прискорена реісламізація і дерусифікація регіону, його цивілізаційнокультурне віддалення від Росії. Ключову суспільнополітичну роль у Дагестані, Чечні та Інгушетії (менше — в інших республіках) відіграє нині іслам, який організує життя республік і є мотором подій у регіоні.
Серед проявів прогресуючої ісламізації можна назвати масову участь населення у релігійному житті, існування шаріатських судів (особливо застосування шаріату у цивільних справах), дедалі частіші випадки полігамії, заборони і правила в публічному житті.
Водночас російські соціальні, політичні, правові і культурні реалії стають чужими для жителів східної частини Кавказу. Тому частина РФ, яка налічує майже 5 мільйонів людей, стає дедалі подібнішою, ймовірніше, до Близького Сходу, ніж до Росії.
Євген ПЕТРЕНКО