Нас за­ли­ша­ють на роз­тер­зан­ня во­ро­гу...
Балачки про «найбільші втрати росіян» у роки війни і «вирішальний внесок великого російського народу» в перемогу над гітлерівською Німеччиною точилися ще за часів колишнього СРСР. І це не дивно: росіяни майже офіційно вважалися старшими братами для всіх народів, які населяли радянську імперію. Тож, звісно, компартійна влада не могла допустити, щоб перемога над фашизмом ділилася між ними порівно...
Після розпаду СРСР розмови — принаймні на офіційному рівні — стихли. Але після того, як господарем Кремля став Володимир Путін, вони не лише відновилися, а й набули значно ширших масштабів. Особливо після його заяв про те, що Росія зламала б хребет нацизму і без України.
Моралізувати з приводу цих тверджень не варто. А ось нагадати про втрати українців у Другій світовій, їхній внесок у перемогу над найлютішим ворогом людства, вважаю, потрібно, адже виросли покоління людей, які знають про ті події лише з кінофільмів, котрі, між іншим, часто спотворюють історичну правду. Особливо ті, що зняті останнім часом російськими режисерами.
Насамперед, зауважимо, що правда про реальні втрати Радянського Союзу завжди приховувалася: до 1985 року вважалося, що тоді загинуло 20 мільйонів людей. Прийшовши до влади, Михайло Горбачов назвав іншу цифру — 28 мільйонів. Звісно, що в таких випадках змінювалася і статистика, яка відображала втрати населення України. Приміром, виступаючи на святкуванні 30річчя визволення України від фашистських загарбників, перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький сказав, що втрати становлять 6750 тисяч осіб. Інакше, як великою брехнею, це твердження важко назвати. Для більшої переконливості вдамся до офіційних статистичних даних.
Так ось, у 1941му в Українській РСР проживало — згідно з переписом населення — 41,7 мільйона осіб. А наприкінці 1945го — лише 27,4 млн. Отже, чисельність зменшилася на більш як 14 мільйонів! Окрім людських, були й матеріальні втрати, адже фашисти зруйнували майже 700 міст, 28000 сіл, понад 5 тисяч мостів, близько 33 тисяч шкіл, технікумів, більш як 18 тисяч лікарень та інших медичних установ.
У грошовому еквіваленті збитки вимірювалися — у цінах 1941 року — 300 мільярдами рублів. А це понад 40 відсотків усіх збитків, завданих СРСР. Нинішні «незалежні російські експерти» при всьому бажанні не можуть спростувати ці цифри, оскільки їх оприлюднили ще за часів «єдиного і непорушного».
Українці, які опинилися на захоплених ворогом територіях, зазнавали страшенних поневірянь і знущань. Нацисти створили понад 300 гетто, більш як 100 гестапівських тюрем, а також 242 концтабори для утримання радянських військовополонених.
Колишні фронтовики, які відступали дорогами України на схід, розповідають, що їх проводжали зі сльозами на очах жінки й діти, вважаючи, що вони їх залишають на розтерзання ворогу. Так воно і сталося: німці знищили, вивезли на примусові роботи до Німеччини мільйони людей, у тому числі і дітей.
В ата­ку йдуть «під­жач­ни­ки»
За роки свого панування радянська влада натворила в Україні безліч чорних справ. Чого варті одні лише голодомори, які зжили зі світу мільйони людей. А ще ж були масові політичні репресії, від яких теж загинули мільйони українців. Та, незважаючи на це, лише влітку 1941го Україна дала фронту понад 3 мільйони солдатів. І коли б не стрімке просування вглиб країни вермахту, то ця цифра була б значно більшою.
Узимку 1943го було визволено перший населений пункт України. І вже цього дня Радянська армія почала свій поступ — звільнення сіл та міст України від ворога. Активно діяли польові військові комісаріати: вони мобілізували чоловіків, які з певних причин опинилися на окупованих територіях. Довіри у командування вони не викликали, але воювати комусь потрібно було.
Новобранці спочатку мали пройти двотижневий вишкіл, але на практиці їх кидали в бій зовсім не обстріляними. Із собою «рекрути» повинні були мати чистий одяг, взуття і документи, але навіть відсутність останніх не могла завадити мобілізувати людину. Військової форми, як, до речі, і зброї, вони часто не отримували, тож за темний верхній одяг домашнього крою ці «війська» називали «чорною піхотою», або ж «чорносвитниками».
Ось як описав процес мобілізації на відвойованих українських землях у автобіографічній повісті «Пісня переможця» Григорій Климов:
«Коли Червона армія почала виганяти німців з України, то «домосідів» швиденько збирали, — цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин, — сунули їм знову гвинтівки в руки і навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були,— кидали у першу лінію бою! Їх так і називали — «піджачники». Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різноколірному цивільному одязі».
Поповненням частин і підрозділів займалися не лише військкомати — в одному з наказів Сталіна було сказано:
«Оскільки діюча армія повинна своєчасно отримувати поповнення живою силою, а підготовлений військовий контингент тилу через транспортні труднощі затримується в дорозі й прибуває до діючих частин несвоєчасно, військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу».
Вище командування повинно було хоч якось підготувати новобранців до бойових дій. Зокрема, мобілізованих мали б відправляти не до тих частин, які воювали на фронті, а в тилові — для відповідної підготовки. Проте, як згадують колишні фронтовики, у більшості випадків учорашніх селян одразу кидали в бій.
За­жи­ве­мо піс­ля вій­ни щас­ли­во...
Про що мріяли радянські солдати в роки Другої світової? Яким вони бачили майбутнє своїх синів і доньок?
— У моїй роті воювали українці, росіяни, грузини, вірмени, — розповідав полковник у відставці Іван Бабенко. — Ми не знали, чи доживемо до завтра, але все ж будували плани на майбутнє, щиро вірячи, що це остання війна в історії людства. А коли б нам хтось сказав, що через 70 років наші сини й онуки дивитимуться один на одного крізь приціл Калашникова чи снайперської гвинтівки, то, мабуть, ми б його за такий «жарт» одразу й застрелили...
З приходом до влади Путіна в Росії розпочався процес реабілітації не лише тоталітарного радянського минулого, а й найодіозніших осіб, які його уособлюють, у тому числі й Сталіна. Цього ката багатьох народів, які населяли колишню радянську імперію, тепер росіяни називають ефективним менеджером, видатним воєначальником. І це при тому, що на його совісті — мільйони людських життів. Прикро, але погляди Путіна поділяє чимало пересічних росіян. Як свідчать соціологічні опитування, понад 40 відсотків жителів Росії виправдовують злочини Сталіна, а майже 60 відсотків узагалі не вважають його винним у смерті десятків мільйонів росіян!
Більш того, до Державної думи було внесено проект постанови, який передбачав перейменувати Волгоград у Сталінград. У цьому документі також містилася пропозиція назвати одну з площ чи вулиць у Москві ім’ям Сталіна і встановити йому пам’ятник з написом: «Верховному головнокомандувачу генералісимусу Йосипу Сталіну в ознаменування 70річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні».
Російський президент, ознайомившись з такими пропозиціями депутатів, заявив:
«Я не проти того, щоб Волгоград став знову Сталінградом. Це було б цілком справедливо». Але при цьому зауважив, що подібні рішення мають ухвалювати місцеві жителі на референдумі».
Можна не сумніватись, що на референдумі, якщо, звичайно, він буде, місто отримає назву одного з найбільших злочинців в історії людства. Залишається порадити нинішній російській владі перейменувати Красну площу на площу Лаврентія Берії: він входив до найближчого оточення «видатного воєначальника і ефективного менеджера» Сталіна...
Прав­да прос­то­го сол­да­та
Анатолій Федорович Братчук на тій страшній війні вижив. Відступав аж до Москви, а потім, коли пішли в наступ, дійшов навіть до Праги. Був двічі поранений і тричі контужений.
— Господь Бог змилувався наді мною і зберіг життя, — говорив не раз колишній фронтовик. — Інакше не можу пояснити, як я уцілів. Розумію, що жодна війна не обходиться без людських втрат. І хоча я був звичайним солдатом, знаю: у тому, що ми стільки втратили бійців, винна, насамперед, тодішня влада. Наш полк поповнювався за рахунок населення визволених сіл і міст: російських, білоруських і українських.
Так от, більшість серед тих, хто починав воювати з червня 1941го, залишилися живими, а ось поповнення практично все загинуло. Буквально в перші дні. Чому? А тому, що ми вже навчилися воювати, а вони ж не знали навіть, як автомат у руках тримати. Ми, звичайно, вчили їх цьому, в перервах між боями. А треба було «обкатати» тих хлопців у тилу, в так званих запасних полках. Та кому це було потрібно? Нашим маршалам? Вони, як і «верховний головнокомандувач», не цінували чужих життів...
Сер­гій ЗЯТЬ­ЄВ
Фото надано автором