До того ж Туркменистан узагалі не дозволяє іноземцям брати участь у своїх економічних структурах. У регіоні лише Казахстан веде відносно ліберальну економічну політику.
Китайцям це не перешкоджає — вони діють зі стратегічних мотивів. Наприклад, у 2009 році китайці збудували газопровід від узбецькотуркменського кордону до Китаю. Це набагато ближче і дешевше, ніж купувати російський газ.
Спрямування від Росії у бік Китаю не було геополітичним вибором чи великою стратегією, а лише дією принципу: хто давав гроші, від того й брали. Країни цього регіону живуть у кредит, бо після розвалу СРСР не провели жодних економічних реформ, хіба, може, за винятком Казахстану. Криза у цій частині пострадянського простору була найважчою — лише в середині 2000 років вони досягли рівня виробництва і національного доходу з часів СРСР.
Усі ці республіки в часи СРСР перебували на московській «крапельниці»: частково тому, що регіон від часу великих географічних відкриттів і кінця Великого шовкового шляху завжди був бідним і відсталим. Цього не змінила ні російська колонізація, ні радянська модернізація, хоча, безсумнівно, означали певний цивілізаційний прогрес.
Центральна Азія у радянському розподілі праці грала специфічну роль. В Узбекистані закинули нормальне сільгоспвиробництво і перетворили країну у гігантську бавовняну монокультуру з катастрофічним результатом для Аральського моря і здоров’я мешканців. Десь у 2000х роках тут знову почали думати про повернення інших культур, але донині треба фальшувати статистику, щоб рільництво виглядало хоч трохи різноманітним. Крім бавовни, є там тільки газ, трохи нафти, урану і міді.
Таджикистан у СРСР виробляв алюміній і донині він становить кільканадцять відсотків ВВП і 30% вартості свого експорту. Крім того, він має рільництво, також з перевагою бавовни. Ведуться пошуки родовищ сировини (звичайно ж китайцями), але прогнози дуже песимістичні, бо тамтешня сировина розташована високо в горах, а це значно підвищує собівартість її видобутку.
Киргизстан має золото, у тому числі знамениту відкриту розробку Кумтор неподалік озера ІссикКуль — видобуток веде, хоч як дивно, канадська фірма. Це завжди були бідні республіки, а до того історично ніколи не існували як держави у нинішніх кордонах. Приміром, нинішній Таджикистан і Узбекистан — це частини колишнього Бухарського емірату.
На цьому тлі Казахстан виглядає самодостатнім: нормальне, досить різноманітне рільництво, великі міста і нафта. Нафтовидобувні фірми належать казахському державному фонду СамрукКазина, але дозволяється участь західних та китайських інвесторів. Для західних фірм, з відомих причин, така участь є досить ризикованою, але існують фонди, готові на інвестиції за якийсь шматок портфеля тамтешніх фірм. Ризик значний, однак потенційний зиск також.
Західні інвестори вважають Казахстан не тільки не демократичною, а й не правовою державою. Корупція у Центральній Азії набагато більша, ніж у Росії, яка на її тлі виглядає оазою стабільності і передбачуваності, правовою державою з активним громадянським суспільством.
У Центральній Азії вся держава може бути підпорядкована владній сім’ї — яскравим прикладом є Таджикистан. Усе, що діється в економіці, має зв’язок з елітою влади. Наприклад, сільськогосподарське виробництво перебуває в оренді, а земля — у власності родини президента. Кілька років тому врожай був несподівано багатим, і влада раптом ухвалила закон про обов’язкове створення запасів збіжжя, щоб штучно підняти ціну і тим самим — заробіток великого власника. Коли хтось будує готель, то відомо, що за цим стоїть племінник президента, або його дочка ремонтує санаторій, а всього у президента Емомалі Рахмона — дев’ять дітей...
Біля Душанбе є місцевість Варзоб, де тече ріка і набагато прохолодніше, ніж у місті; там будують вілли і палаци еліт. Цікаво, що всі автомобілі зареєстровані у Кулябі, звідки походить президент. У невеликому Таджикистані — а ВВП має там радше африканський масштаб, ніж азійський — усе це відносно легко дослідити, адже після розвалу СРСР за владу боролися, передовсім, два регіони. (Реклама – ЖК "Столичный" Железнодорожный Форум жильцов (Саввино), за більш детальною інформацією перейдіть за посиланням жк столичный форум)
У Казахстані все набагато складніше і вишуканіше: існує певний баланс між фракціями. А це означає, що еліти Казахстану можуть ухвалювати «стратегічні» рішення, а не лише родиннобізнесові. Будівництво у 1998 році Астани, нової столиці в регіоні, де переважали росіяни, стало продовженням політики. Вона презентується як міст між Європою і Росією, яка для них є специфічною частиною Заходу, та Китаєм. Її будівництво мало й стратегічний ефект, бо «зазначило територію», на яку росіяни могли мати претензії.
Одначе і тут усі ключові рішення ухвалює еліта залежно від актуальних політичних інтересів: просто гасяться «пожежі» і мало замислюються над перспективою. Зокрема, вступ у ЄЕС привів до втрат країни, яка донедавна мала більший торговий обмін з Китаєм, ніж з Росією. Девальвація тенге пов’язана з девальвацією рубля і негативно вплинула на казахську економіку, не кажучи вже про значні втрати країни — з потужними турецькими впливами — від конфлікту Кремля з Ердоганом.
У ЄЕС вступив також Киргизстан. Це єдина країна, де проходять нормальні політичні дебати на тему позитиву і негативу інтеграції з Росією. Головна причина вступу у ЄЕС дуже проста: майже мільйон киргизів працюють у Росії. Якщо вони повернуться у країну, то вся система може рухнути, бо не буде роботи для людей, які нині генерують 30% ВВП країни — ці 30% надходять у Киргизію у формі грошових переказів. Киргизів у Росії стає більше, а таджиків та узбеків — менше, бо їхні країни не вступили у ЄЕС, і Москва запровадила складний процес реєстрації працівників зза меж союзу.
Утім, киргизи, узбеки і таджики відчувають зневагу росіян на кожному кроці. На російському телебаченні постійно транслюють програми, де над ними насміхаються.
Але серед мешканців Центральної Азії таке ставлення не викликає радикалізації. Якщо вони і радикалізуються, то не вдома, а в Росії, де живуть у гетто і працюють у нелюдських умовах. Зі всієї Центральної Азії на боці «Ісламської держави» воює лише кілька тисяч осіб, а там немалі держави: в Узбекистані — 30 мільйонів населення, Казахстані — 15, Таджикистані — 8, Киргизстані — 6,5, а в Туркменистані — приблизно 5 мільйонів. Реальні дані свідчать, що саме на ці суспільства мало впливає ісламський радикалізм, але влада охоче грає картою терористичної загрози.
Євген ПЕТРЕНКО