У Німеччині кожна зустріч у книгарні з письменником є платною і коштує від 5 до 10 євро від особи. І не бракує охочих, часто навіть не всі, хто бажає, можуть потрапити на зустріч.
У Німеччині діє стабільне законодавство і врегульована цінова політика та виняткове ставлення до книжок. Завдяки закону вдалося зберегти малі незалежні книгарні: Союз німецьких книгарів підтвердив, що вони дуже добре функціонують і постійно розвиваються. У Великобританії після відмови від подібного закону за рік зникло 70% книгарень. У Німеччині збільшується кількість читачів, продажі книжок зростають, а книжковий ринок уже багато років є галуззю, в якій іде боротьба за великі гроші: щороку книжкові ярмарки у Лейпцигу і Франкфурті б’ють рекорди за кількістю учасників.
І це невипадково, книга у Німеччині дуже шанована і поширена. Політики, яких запрошують до телепрограм чи в процесі інтерв’ю друкованим медіа, часто звертаються до книг, авторів, цитують фрагменти. Так робить хоча б президент Йоахім Гаук та колишній канцлер і великий авторитет Гельмут Шмідт. Сам Гаук часто приходить до книгарень на зустрічі з авторами, і це нікого не дивує. В Україні важко знайти такі приклади. Мало який український політик посилається на книжки, які прочитав. Журналісти їх про це також не питають.
Німецькі коментатори і експерти вважають, що закон про книжку є основою, але самої регуляції ринкових цін замало і це лише початок. Прикро це буде звучати, але дармова культура, як правило, є нікчемною: субвенцій і дотацій недостатньо, щоб виріс її статус. Особливо ми в Україні мусимо навчитися за неї платити і хотіти платити.
Зокрема, відомий учений, перекладач і громадський діяч Максим Стріха закликав купувати українську книгу і взагалі український культурний продукт. Це — довготривалий процес, тому потрібна акція промоції, включення політиків, громадських організацій. Читання повинно знову стати модним і особливо потрібно заохочувати до читання дітей.
Нині у Німеччині читання книжок стимулюється за допомогою такої програми, як «Антолін»: за кожну прочитану книгу учень отримає очки. А змагання між класами полягає в тому, що хто прочитає більше, той у даному семестрі отримає диплом. Вихователі і вчителі у школах обов’язково розказують батькам, чим є книга в житті їхньої дитини і як важливо, щоб діти читали книги. На житлові дільниці приїжджають автобусичитальні, в яких діти позичають книги, вчителі часто ходять із дітьми у міські бібліотеки.
І це не все: уявіть собі, батьки мусять вписати дату і підпис на спеціальній карточці, отриманій від учителя, на якій засвідчують, що принаймні 15 хвилин щоденно дитині читалася книга або дитина сама читала. Як мама чи тато підпишуться у присутності восьмирічного школяра, що читав, якщо він не читав? Як дитина прийде до школи без підпису?
На щастя, в Україні вже є подібні програми. Наприклад, у Тернопільській області триває всеукраїнська акція «Вся Україна читає дітям», покликана заохотити батьків щодня читати дітям книги хоча б 20 хвилин. У рамках цієї акції відомі письменники та громадські діячі читають малечі казки та дитячі вірші.
Недавно в одній із німецьких газет була розповідь про книгарню у Берліні, відкриту у 1914 році, — вона пережила дві світові війни і працює нині. Автор бачив подібну приватну книгарню наукової книги у Кракові, яка працює з 1935 року донині. І ще одна ілюстрація: на площі Ринок у Кракові, де десятки тисяч іноземних туристів проходять щодня, знайшли місце не тільки для ресторанів, кафе і закусочних, а й для п’яти книгарень. Така сама ситуація майже у кожному європейському місті.
Чому попри два Майдани не вдається налагодити конструктивне реформування України? Може, треба більше знати і більше читати, щоб зрозуміти світ і власне місце у ньому... І в Україні стане модно цитувати і говорити про прочитані книги...
Петро ПЕТРІВ
