Натомість африканські засоби масової інформації більше уваги приділили обіцянкам Барака Обами збільшити допомогу африканським країнами на мільярд доларів. Зрозуміло, що всіх традиційних економічних проблем Африки ця сума не вирішить, але за умов раціонального використання може позитивно вплинути на врегулювання найбільш гострих соціальних суперечностей.
Проблематика американської допомоги розвитку африканських країн знайшла своє продовження під час візиту Барака Обами до Ефіопії. У роки колоніалізму вона була єдиною африканською державою, яка зберігала незалежність. Лише у 1935 році італійський диктатор Беніто Муссоліні окупував Ефіопію, але вже 1945 року ця країна відновила самостійний розвиток.
Правда, досвід правління імператора Хайлє Селасіє виявився невдалим. Загострення міжетнічних і соціальних протиріч сприяло приходу до влади в Ефіопії кривавого марксистського режиму Менгісту Маріама. Падіння його диктатури у 1991 році позначилося громадянською війною у країні та відокремленням від Ефіопії у 1995 році Еритреї.
У врегулюванні відносин між цими країнами помітну роль відіграв колишній лівійський лідер Муаммар Каддафі. Саме він у 2000 році ініціював ідею розміщення в ефіопській столиці Аддіс-Абебі штаб-квартири Африканського союзу. Проте усунення від влади Муаммара Каддафі у серпні 2011 року позбавило Африканський союз головного спонсора.
Утім, Ефіопія залишалась у ролі не просто місця зустрічей африканських дипломатів, а й відіграє важливу роль у миротворчій діяльності в Африці. Зокрема, ефіопські війська були залучені до замирення Судану й Дарфуру, а також у протистояння із сомалійськими ісламістами. В ефіопській столиці президент США Барак Обама зробив наголоси на важливості формування африканської системи колективної безпеки.
Попри важливість цієї ініціативи на шляху її реалізації буде чимало проблем, адже Африка після закінчення холодної війни перетворилася на поле запеклої конкуренції між США, Євросоюзом і Китаєм. Причому на початку ХХІ століття найбільшу активність на африканському напрямку демонструє саме Пекін. Ще у перший президентський термін Барак Обама обіцяв перетворити Африку на один із пріоритетів зовнішньої політики США, але цей шляхетний намір не міг бути підкріплений ієрархією справжніх пріоритетів серед національних інтересів США.
У певному сенсі Африка залишилася Попелюшкою процесу глобалізації. Соціальні диспропорції між донедавна відносно заможними країнами Північної Африки, а також Південно-Африканською Республікою та іншими африканськими державами є вражаючими. Внаслідок переважно ресурсної структури економіки більшості африканських держав цілий континент залишається осередком злиднів і нестабільності.
Ця нестабільність після 2011 року охопила не тільки традиційний регіон Тропічної Африки, а й Північну Африку. На превеликий жаль, США, Китай та Євросоюз більше уваги приділяють отриманню односторонніх переваг в Африці, аніж спільним зусиллям, спрямованим на розв’язання африканських конфліктів та забезпечення більш стабільного розвитку економік африканських країн.

Андрій МАРТИНОВ