Момент істини
Професійний журналіст, автор серії гучних фільмів «Наші» про радянських і російських солдатів — учасників збройних конфліктів у Вільнюсі, Придністров’ї та Нагорному Карабасі — Олександр Невзоров виклав в інтерв’ю 31 січня 2015 року свою точку зору на події в Україні: «Воевать с террористами всегда очень сложно. Притом что среди этих ребят очень много моих старых друзей, очень много людей, с которыми меня основательно повязали карабахские, югославские, абхазские, литовские, чеченские события. И притом... то, что они делают, — это типичная террористическая тактика. Когда они воюют, только прикрываясь мирным населением, бидонами с молоком и испуганными тетками — торговками семечками».
Відвертість журналіста вражає, а його жорсткі формулювання — прямо-таки вбивчі. Взяти хоча б його відомий вислів, що «цинизм — это умение называть вещи своими именами». Або ще одне, заповітне і світоглядне: «Я политикой вообще бесплатно не занимаюсь». І саме тому мимоволі виникає запитання: за які такі суми він здає своїх старих друзів, підводячи їх під статтю («те псы войны — мои старые приятели, как правило, люди, не зараженные никакой идеологией, и они там воюют за деньги, и за приличные»). Тобто як найманцям уже їм світить розстрільна стаття.
З одного боку, може мати місце версія, що Невзоров як професіонал гарячих точок виробив у собі шосте відчуття гострої небезпеки, і на нього раптом зійшло просвітлення неминучості розплати за злочини проти українського народу: «Конечно, я понимаю украинцев, у которых вдруг по мановению волшебной палочки образовались какие-то боеспособные единицы, что странно, потому что этого по идее не должно было быть».
Йдеться, очевидно, про те, що після «мирної окупації» силових структур України агентами російських спецслужб здатність українців до оборони Вітчизни в очах Росії мала би бути притлумлена назавжди. А тут сталося неймовірне: «Такая война всегда предельно долгая и предельно нудная, она и кровавая, и страшная, потому что я за последний месяц получил известия о гибели семи или восьми своих старых приятелей. Притом это такие псы войны, что им вообще умирать не полагается, которые знают наизусть все... Но тем не менее помирают. Их бьют вот эти украинские дети, смешные срочники, которых туда отправляет Порошенко. Я подозреваю, что вся эта катавасия достаточно надолго. Но у нас нет понимания того, что там на самом деле происходит и, вероятно, не будет, поскольку очень неверные векторы понимания заданы».
Тобто певна частка розгубленості від провалу операції «бліцкриг» в Україні має місце. Невзоров відверто відповідає інтерв’юеру, що навіть зі своїм немаленьким досвідом операцій «таємної війни» він не взявся б давати прогноз якоїсь тенденції в Україні на майбутнє: «Ни я не вижу, ни вы не видите, никто не видит. Потому что мы ничего не понимаем, что происходит. И СМИ только запутывают и только искажают картину. Судя по тому, какие там гибнут люди со стороны террористов — в основном это хорошие мои старые друзья, но это не избавляет их от титула террористов. Есть какие-то человеческие отношения, которые, вероятно, обязали их, если бы мы встретились на этой войне, застрелив меня, утереть слезу. Точно так же должен был бы поступить и я, так принято между старыми друзьями: застрелив, утереть слезу...»
Більше того — Невзоров досить-таки із симпатією розповідає про намагання представників Збройних Сил України, на відміну від терористів, не стріляти в житлові квартали, хоча «надо понимать реальность войны, когда не всегда возможно действовать аккуратненько скальпелем и ходить на цыпочках». І тут порівняння дій російської армії в Чечні та дій української армії на Донбасі подається Невзоровим не на користь Росії: «Очень трудно предсказать, очень жестокие, очень подлые методы ведения войны. А украинцы все-таки не способны на то, на что мы были способны в Грозном, где мы просто сносили квартал за кварталом тупо, без рассуждений, есть кто-нибудь в этом квартале или нет. Нас просто это не интересовало. Мы оставили после проигранной нами чеченской войны дымящиеся руины и ничего больше. Предсказания здесь — дело неблагодарное».
Невже перед нами випадок духовного просвітлення й покаяння? Однак не зникає відчуття підозри — навіщо такому бувалому рупору силовиків так здавати російських псів війни? Відповідь може бути лише одна — Невзоров і словом не прохопився про наявність на Донбасі регулярних військ Росії. Фокус уваги спеціально зосереджено на терористах, на яких російські спецслужби і хочуть повісити всіх собак.
Фігури медійного міфу: зміна декорацій
За словами Невзорова, якщо хтось опиниться в так званих ЛНР-ДНР, то «ключевых фигур там нет в принципе. Они все друг друга ненавидят. Это абсолютные пауки в банке». І, одначе, ще 21 листопада 2014 року в інформаційний простір Росії був вкинутий матеріал — інтерв’ю під назвою «Кто ты, Стрелок?». Бесіду вели два вельми відомих у ЗМІ тролі — головний редактор газети «Завтра» Олександр Проханов і ніяк не менш ніж колишній міністр оборони так званої ДНР Ігор Стрєлков (Гіркін).
Тут слід зважати на те, що і сам Стрєлков, і його інтерв’юер Проханов — люди із системи російської влади, а тому їх би не стали опубліковувати просто так. Та й, судячи з усього, публікація була розрахована на її сенсаційне прочитання й рясне цитування — її майже спеціально «розганяли» у провідних інтернет-виданнях і пошуковиках.
Чим же знадобилися кремлівській владі в поточному моменті ці дві одіозні фігури? А тим, що колишній головнокомандувач ДНР, за плечима котрого дві чеченські війни, та ще й Придністров’я й Боснія, вдався раптом до сенсаційної заяви: «Спусковой крючок войны все-таки нажал я. Если бы наш отряд не перешел границы, в итоге все бы кончилось, как в Харькове, как в Одессе. Было бы несколько десятков убитых, обожженных, арестованных. И на этом бы кончилось. А практически маховик войны, которая до сих пор идет, запустил наш отряд». Ось у цій фразі й було закладено основний сенс інтерв’ю й уся задумка, заради чого все це було затіяно.
Крім того, в інтерв’ю Гіркіна-Стрєлкова було викладено ще дві-три ідеї, що привернули до себе увагу. Перша: на Сході України були задіяні російські військовослужбовці, котрі нібито приїхали в Донбас, перебуваючи у відпустці. Друга: в основному на Маріуполь наступали ось ці «відпускники» — «когда они ушли, зыбкая осталась и линия фронта, и возможности». І третя: сепаратистам і «відпускникам» нібито заборонили захоплювати Маріуполь звідкілясь «зверху» («был приказ не занимать. Не просто приказ остановиться, а приказ ни в коем случае не занимать»).
Важко собі уявити навіть у страшному сні, що третьорядна фігура російських спецслужб — і раптом розв’язала війну проти суміжної держави, де до того ж живе настільки уподобаний Путіним і Медведєвим «братній український народ». І тут тричі правий Віталій Портников, який пояснює, що ніякий Стрєлков «самостійно» війну в Донбасі не розпочинав. А поява його диверсійного загону в регіоні була пов’язана з тактикою «лиття бензину», що була схвалена в Кремлі відразу після втечі з України Віктора Януковича. Сам Слов’янськ, який, до речі, перебуває в самому центрі покладів сланцевого газу, був від самого початку обладнаний як база для подальшого наступу на великі міста східного регіону України, в тому числі Харків.
Залишається одне: заява Ігоря Стрєлкова про те, що саме він розпочав війну на Донбасі, — це ще одне свідчення вимученого пошуку того, як зберегти обличчя президента Путіна. І почалися ці пошуки відразу ж після його ганебного повернення з Австралії. Не дивно, що саме Стрєлков отримав завдання обілити Путіна, адже у бесіді з Прохановим Стрєлков-Гіркін називає себе «спецслужбистом». А головний сенс його інтерв’ю — підтримати версію Путіна про те, що президент Росії нібито не має жодного відношення до війни на Донбасі, що війська, які там перебувають, — не його війська, і танки — не його танки, і диверсанти — не його диверсанти. І збивали малайзійський «Боїнг» зовсім не ракетами із російських «буків». І так далі, і тому подібне.
Та тільки от халепа — ніхто в ці байки не вірить. А коли канадський прем’єр Стів Харпер у Брісбені прямо-таки відкритим текстом порадив Путіну якомога швидше забиратися з України — настав момент істини. І ось тут Путін остаточно зрозумів: диверсанти мають дати свідчення про те, що це, мовляв, вони самі, без відома Кремля, розв’язали війну в Україні. І от уже через тиждень після Брісбена — відповідне інтерв’ю зі Стрєлковим було опубліковане.
Благочинний народ і його пастирі
Що й казати — після Австралії Путін дійсно виявився в непростій ситуації, вихід з якої, судячи вже за фактом інтерв’ю з Невзоровим, і досі не знайдено. Події останнього півріччя показали, що плани донецького криміналу та їх російських начальників порушив насамперед героїчний спротив українських військових, національних гвардійців і добровольчих батальйонів, які дали належну відсіч загарбникам.
Крім того, Путін мав змогу переконатися, що своєю агресією не злякав, а лише насторожив Захід. А подальші воєнні дії на Донбасі й зовсім не передрікають жодних дивідендів. Сама ж «Новоросія» вже повисла тяжкою гирею на шиї підупалої російської економіки. Після того як український уряд зупинив соціальні виплати в окупований регіон, стало зрозуміло, що кожне нове, захоплене бойовиками місто, — це нові мільйони рублів на його утримання. А таких вільних мільйонів у Путіна, як виявилося, більше не стає.
Але й наміру Росії відмовитися від шантажу як України, так і Заходу теж не видно. Та й тверезого розуміння того, як виплутатися із ситуації, що склалася, також не проглядається. Саме тому підручні кремлівських стратегів уже вкотре вдаються до випробуваного прийому — тролінгу. Іншими словами — риболовлі на блешню.
Один троль — Олександр Невзоров поділяє ту думку, що «ложь — это свойство развитого интеллекта и определенное искусство ювелирно подменять одну реальность другой». І при цьому не відчуває жодних докорів сумління у своєму цинічному ставленні до аудиторії: «Это очень дурная привычка употреблять слово «народ» в положительном смысле. Ведь если мы персонифицируем, то кого мы с вами увидим — тех, кто обеспечивает зашкаливающие рейтинги «Дома-2» и «Битве экстрасенсов», увидим 30 миллионов алкоголиков, чудовищное количество безграмотных идиотов из деревни, которые не прочли никогда ни единой книжки и не подозревают о существовании этих предметов. Слово «народ» надо употреблять с великой осторожностью. Поэтому, когда люди ссылаются на какие-то безумные рейтинги, я говорю: «Ребята, вы подумайте, вас не смущает, что у вас идентичные представления о мире со всей этой ордой?» Да, безусловно, эта орда достойна всякого сожаления и участия, но если она в чем-то уверена, то это самый лучший признак того, что в этом уверенным быть нельзя».
Що ж, не станемо сперечатися з професійним журналістом — знавцем й інженером людських душ путінської Росії. Йому видніше, що за народ такий воює проти незалежної України і які ідейні переконання поділяє ця аудиторія — «рецепт рейтинговости в абсолютной примитивности, тупости и однозначности. Чем тупее, чем примитивней, чем однозначнее и лживее, тем выше рейтинг». Але з такими-от настановами ці тролі підходять до зомбування не лише російської, а й української аудиторії. Ми, народ України, маємо це добре усвідомлювати у своєму духовному опорі.
І не забувати про те, коли другий троль — Ігор Стрєлков — дав свідчення про одноосібне розв’язання ним війни проти України, а третій троль — прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков — виступив із пропозицією обміняти замирення в Україні на гарантії невступу нашої країни до НАТО, то це неспроста. Тактика тут нехитра — закинемо приманку, а там, дивись, «на блешню» щось і зловиться...
Василь ТКАЧЕНКО,
Головний науковий співробітник
Інституту всесвітньої історії НАН України
