За оцінкою Financial Times, «можливо, для колишнього полковника КДБ ця ідея звучала розумно. Але для дочки пастора зі Східної Німеччини, в котрій глибоко укоренилося почуття справедливості, це було неприйнятно». Щоб почути такі відверті судження, Меркель попрохала перед тим своїх найближчих радників покинути приміщення. Вона хотіла достеменно переконатися в тому, чого він дійсно добивається. І в результаті «він не сказав, у чому його стратегія, тому що сам цього не знає».
Останнє судження джерела, як на нашу думку, потребує осмислення причин і рушійних сил такої поведінки Путіна.

Холодний душ Брісбена
Перед тим годилось би відтворити всю обстановку підготовки саміту «Великої двадцятки» в Брісбені, що відбувся 15–16 листопада 2014 року. Не секрет, що під час підготовки до саміту порушувалося питання про саму можливість участі Росії в цьому авторитетному форумі. Причиною такого кроку називалась «ескалація конфлікту на Сході України, враховуючи роль Росії в цих процесах».
Так, газета Australian Financial Review писала, що держсекретар США Джон Керрі й міністр оборони США Чак Хейгел у ході консультацій на міністерському рівні навіть схвалили ідею не запрошувати російського президента, якщо Москва не змінить своєї позиції щодо українського конфлікту. Лише півтора місяця потому — 12 листопада — з’явилося повідомлення Agence France Presse, що президент Росії Володимир Путін все-таки буде брати участь у саміті.
Виникли в російської сторони й деякі протокольні проблеми. Головна з них — можливість офіційної зустрічі Володимира Путіна й Барака Обами. Спершу агентство Reuters допускало можливість неформальної зустрічі, що й підтверджував прес-секретар президента РФ Дмитро Пєсков, але було зрозуміло, що офіційна зустріч двох президентів таки не відбудеться.
А тим часом у ЗМІ надійшло повідомлення, що Президент України Петро Порошенко і віце-президент США Джо Байден обговорили ситуацію на Донбасі й констатували відхід Росії від реалізації Мінських домовленостей. Співбесідники висловили стурбованість із приводу переміщення численних колон із важкою військовою технікою з боку російського кордону. У підсумку Порошенко і Байден скоординували позиції своїх країн на міжнародній арені.
Таким же чином розвиток ситуації в Донбасі було розглянуто Петром Порошенком і Ангелою Меркель, яка зазначила, що Мінські домовленості мають виконуватися сторонами у повному обсязі. Вона також завірила Президента України, що ситуація на Сході України стане одним із щонайважливіших питань у ході саміту G-20.
Слід віддати належне українській дипломатії — атмосфера до проведення саміту «Великої двадцятки» була підготовлена так, що Україна ніби незримо була присутня на цьому форумі. І навпаки, ще до початку саміту очікувалося, що прийом президента РФ Володимира Путіна в Австралії не буде теплим. Так воно й сталося: саміт відбувався на тлі різко загострених відносин Росії із західним світом. На вулицях австралійських міст відбулися демонстрації з протестами проти участі Путіна у цій зустрічі.
Світова преса відразу ж звернула увагу на те, що ставлення до Володимира Путіна було досить напруженим. Так, в аеропорту його не вийшли зустрічати вищі посадові особи Австралії: на зустріч був посланий лише заступник міністра оборони. Але ж у цей час генеральний прокурор Австралії Джордж Брендіс, генерал-губернатор Пітер Косгроув і прем’єр-міністр штату Квінсленд Кемпбел Ньюман перебували зовсім недалеко від літака і через декілька хвилин зустрічали прибулих глав Німеччини Ангелу Меркель і Китаю Сі Цзіньпіна.
Кемпбел Ньюман так прокоментував ситуацію: «Я не хочу зустрічатися з ним віч-на-віч». Виникли в російської делегації труднощі й з організацією візиту президента — аж до надання Путіну досить посереднього готелю Hilton Brisbane. З цього приводу британська газета Guardian писала, що Путіна «заслали в дипломатичну Сибір». Навіть кораблі ВМС Росії, що прийшли до Австралії для демонстрації військової могутності, виявилися застарілими, а тому стали приводом для глузувань.
Особливо впадало в очі, що під час саміту світові лідери трималися подалі від президента Росії, уникаючи зустрічі з ним. Вітаючи Путіна, прем’єр-міністр Канади Стівен Харпер сказав: «Думаю, я маю потиснути вам руку, але я можу сказати вам лише одне: забирайтесь з України», що пізніше і було підтверджено прес-службою глави уряду Канади. А прем’єр-міністр Австралії Тоні Еббот запропонував Путіну вибачитися за збитий малайзійський «Боїнг».
Чіткий і однозначний посил отримав Путін і від лідерів США, Японії і Австралії, які заявили про наміри об’єднати зусилля в боротьбі проти агресивної політики Кремля. Саме про це президент США Барак Обама, прем’єр-міністр Японії Сіндзо Абе і прем’єр-міністр Австралії Тоні Еббот домовилися під час тристоронньої зустрічі на саміті.
Крім того, у спільній заяві говорилося про намір притягти до відповідальності винуватих у катастрофі малайзійського Boeing-777 рейсу МН17, збитого 17 липня 2014 року. На думку прем’єр-міністра Великобританії Девіда Кемерона, на саміті G-20 Росія отримала чіткий сигнал — припинити своє втручання в Україну або отримати нові додаткові санкції.

Помста
Як би там не було, але, зустрівши настільки холодний прийом, президент РФ Володимир Путін дочасно покинув саміт, а російська сторона у виправданні цього кроку згодом розповсюдила його слова, що в нього тривалий переліт і йому треба поспати перед початком нового робочого тижня.
У наступних за самітом інтерв’ю Путін, як ні в чому не бувало, заявив, що його здивував «теплий прийом» російської делегації з боку австралійських громадян Брісбена: «Я даже удивился той теплоте, с которой принимали нашу делегацию простые граждане на улице. Я не знаю, как это объяснить. Действительно, с аплодисментами, со знаками внимания». А критику з боку прем’єра Канади на адресу Росії Путін пояснив «політичною культурою»: «А относительно воинственных заявлений моего коллеги, то это, наверно, такая политическая культура, что они там как-то напрягают обстановку». Коментарі щодо культури, як кажуть, тут зайві.
Однак виникає запитання — невже в усій Росії не знайшлося людей, які б критично поставилися до ситуації, що склалася, та розглянули б її з точки зору національних інтересів Росії? Не так багато, але ліберальна думка Росії не зсякала. Звернемося до аналізу провідного наукового співробітника Інституту системного аналізу Андрія Піонтковського.
На його думку, смисл поїздки Путіна в Брісбен було укладення із Заходом так званої великої оборудки. А суть її була така: «Запад, мировое сообщество со своей стороны де-факто признает то, что произошло с Крымом, а Россия со своей — поддерживает территориальную целостность Украины, но без Крыма. Ясно, что Путин торгует воздухом. Потому что он не собирается аннексировать Лугандонию. Цель Лугандонии — быть раковой опухолью внутри самой Украины, препятствуя ее европейскому развитию и распространяя хаос и дестабилизацию.... Итог Брисбена: Запад не то что саму сделку, а даже разговоры о ней отверг».
І хто б що не говорив про різкий тон Піонтковського (а стиль його робіт навіть розглядав суд, але все-таки виправдав), але куди дітися від того, що в Брісбені ми дійсно стали свідками підкреслено презирливого ставлення лідерів Заходу до персони російського президента. Апофеозом цього ставлення була фігура одинокого Путіна, що сидів за сніданком у саду. Ніхто за столик до нього не підсідав. Складалося враження, вважає Піонтковський, що Захід вирішив його провчити: «В общем, Запад дал понять и по существу, и по форме, что с этим человеком он больше ни о чем договариваться не будет».
Минуло майже три місяці після Австралії, і вже на конференції з безпеки в Мюнхені 6–8 лютого 2015 року ми знову стали свідками ставлення Заходу до риболовлі на блешню по-російськи. Надамо слово відомому науковому експерту з Росії Андрію Кортунову: «Я несколько раз участвовал в работе этого форума и никогда прежде не наблюдал такой картины: во время выступления министра иностранных дел России Сергея Лаврова часть публики смеялась. Не хихикала тихонько, а громко, можно даже сказать нагло, смеялась. Это было проявлением не просто неприятия того, что говорил Лавров, но и неуважения к нему. И я не помню ни одной Мюнхенской конференции, все обсуждения которой крутились бы вокруг единственной проблемы. А в этот раз в повестке практически ничего не было ни про ИГ, ни про территориальные споры в Восточной Азии, ни про изменение климата — все говорили только про украинский кризис. Если точнее, вопрос был один — надо ли поставлять оружие Киеву».
Яку можна було чекати реакцію Росії на відторгнення її провокаційної політики Заходом? Подальшу логіку Путіна Піонтковський виклав ще після Брісбена: наступна концентрація військ у районах Донбасу завершена, значить, слід виграти час і подивитися, якою буде реакція населення Росії: «Похороны российских солдат скрывать вечно нельзя. Речь же идет о сотнях, возможно, тысячах».
Звісно, нова операція збільшить чисельність жертв десятикратно. Але й із цієї ситуації Путіну треба якось вийти, не втративши обличчя, та й Захід варто було б провчити, і Україну поставити на місце: «Отстать от Украины, слезть с нее — это для него будет потеря лица после такой полугодовой шовинистической кампании во всех СМИ. Поэтому он находится в тяжелом положении. И мне кажется, что он все-таки выберет вариант какой-то военной акции. Опять же — не до конца сжигая мосты. Опять не будет признано, что это российские войска, а какой-то ответ армий ДНР/ЛНР на провокации украинской военщины. Думаю, в самое ближайшее время что-то подобное произойдет».
Власне, так і сталося. Причому сталося після 16-годинних перемовин «Мінська-2», після укладення домовленостей у присутності Меркель і Олланда, щоб перед усім світом показати, як він їх зневажає і ні в що не ставить. Австралійський синдром дається взнаки на повну потужність — компенсаційний механізм самоствердження і образ мачо, про який так багато говорено й переговорено у ЗМІ, вимагає свого.
Закономірно виникає запитання: а наскільки російське суспільство підготовлено, щоб сприймати от таку логіку вчинків Путіна? Адже ж чуються в суспільстві і тверезі судження, що подальше посилення санкцій рано чи пізно обрушить російську економіку, що велика війна неминуче викличе відторгнення в російському суспільстві. Але й влада не дрімає. Ні для кого не секрет у Москві, що ФСБ склала список із понад трьох тисяч людей лише по Москві та Петербургу, які мають бути негайно інтернованими для недопущення загрози вуличних безпорядків. Будь-яка спроба протестувати буде розцінена як розпалювання вуличних безпорядків, і ці заходи будуть приведені в дію.
Завдяки таким заходам, вважає той же Піонтковський, хорошою новиною для України може бути лише те, що великою війною «он не пойдет, но гадить Украине не перестанет — это плохая новость. Любыми средствами будет перекрывать европейский вектор развития Украины. Вот он 20 раз повторял, что он за территориальную целостность Украины, но это типичное гебистское жульничество. После того как провалилась идея «Большой Новороссии», он ни на секунду не рассматривал возможность аннексии Лугандии, она ему на хрен не нужна в России. Она нужна Кремлю как раковая опухоль внутри Украины».
Судячи з усього, за великим рахунком, Андрій Піонтковський правий. Нікуди Путін зі східних районів України не піде. Кордон під контроль України не віддасть, а різних там Моторил не прибере. Він захопив ці території і буде використовувати їх як нагноєння. Тому що нова лінія Путіна — задушити Україну не прямою війною, а економічними, політичними та й ідеологічними засобами. Зокрема, ось цією грою в котика і мишки, в так звану територіальну цілісність України.
Василь Ткаченко,
головний науковий співробітник
Інституту всесвітньої історії НАН Україна