— Добрий вечір, хазяйни,
я прийшов калату кусати.
— Кусай, але як будеш сміятися,
я тебе вимажу.
У цей час присутні всіляко намагаються розсмішити «коцюбинського». Переважно це їм вдається, тож врешті-решт бідолаху таки вимазують сажею.
Дівчата цього вечора роблять балабушки, причому тісто для них місять на воді, принесеній прямо з Дунаю (по три ходки кожна). Парубки ж, зі свого боку, всіляко їм заважають, примушуючи бігати до Дунаю якомога частіше. Для цього, зокрема, напинають на довколишні кущики мотуззя, аби дівки, заплутавшись у ньому, попадали. Ну й насамкінець, коли ці багатостраждальні балабушки таки доводяться вже до готовності, до них підкликають собаку й уважно слідкують: чию пес проковтне першою — значить, саме та дівка найскоріше з-поміж свого гурту і вискочить заміж!
— В’ячеславе Григоровичу, а як відзначається решта зимових свят?
— Хай не буде для когось дивиною, однак 1 січня у наших задунайських поселеннях залишається майже непоміченим, бо ж основна увага тутешньої громади, поза всіляким сумнівом, прикута до гідної, справді-таки піднесеної зустрічі православного Різдва. Приміром, парубки з дівчатами заздалегідь обговорюють склад ватаг колядників, а менші дітлахи ретельно студіюють тексти величально-різдвяних пісень, а заодно — і щедрівок (тобто це вже для наступного свята Василя, більш відомого в нас як Новий рік за старим стилем).
Розпочинається урочисте дійство зі Свят-вечора (6 січня), до якого у кожній родині готується кілька традиційних страв. Зокрема, господині печуть калачі, варять кутю, натирають мак, із сушні настоюють узвар. Крім того, тут і досі існують певні правила, забобони і прикмети щодо накривання святвечірнього столу. Приміром, на покуті кладуть спершу сіно, а вже зверху на нього — калачі та решту страв. До батьків вечерю приносять діти, до нанашок і нанашулів — їхні похресники.
А от, скажімо, у Караормані та Кришані взагалі прийнято не сідати за стіл, доки хтось із родини не згадає померлих родичів і не віднесе їм на цвинтар бодай якоїсь символічної вечері. Після цього починається вже й саме колядування, що триває за традицією цілий тиждень. Та однак десь ближче до 14 січня виконувані молоддю пісні набувають суто віншувального характеру — во славу добрим сільським трударям. Бо ж за будь-яких обставин і за будь-якої погоди на Василя, вже фактично із самісінького ранку, тепло, по-святковому вбрані дівчатка та хлопчики зі щедрівками на вустах і строкатими торбинками в руках вирушають по сусідніх домівках «сіяти-віяти-посівати, щастя й долі всім бажати».
Отже, як бачите, зимові свята за теперішнім своїм змістом, можливо, й не зовсім вписуються у давні християнські канони, та все ж, як мені здається, вони слугують чудовим стимулом для жвавого безпосереднього спілкування наших задунайських співвітчизників рідною мовою.
— До речі, заразом цікаво, думаю, було б нагадати, як саме українці взагалі опинилися в Румунії.
— Як відомо, переселившись у дельту правого берега Дунаю після ліквідації Катериною II козацької Січі у 1775 році, потомствені запорожці заснували тут десятки поселень, налагодивши майже зразкове рибальське господарство та відповідний до цього домоустрій. Проте насправді вони виявилися в цьому регіоні далеко не єдиною етнічною групою, адже, крім румунів, з ними тут пліч-о-пліч мешкали також численні болгари, греки та турки.
Тож чи варто дивуватися, що за чверть тисячоліття перебування у Добруджі традиційна культура наших земляків зазнала, на жаль, досить відчутних змін. І перш за все сказане стосується одягу. Правда, деякі елементи національного вбрання (капелюх, широкі штани, чоботи) залишилися майже тотожніми, але це, вочевидь, завдяки лиш тому, що в них було зручно ловити рибу.
Місцеві природні умови вплинули й на організацію побуту, особливо у плануванні оселі та обійстя. І все ж, хоч будівельного каменю довкола було вдосталь, українці, як і колись на рідних теренах, продовжували споруджувати хати з традиційних для себе м’яких матеріалів, тобто з дерева, очерету та глини. А ще майже в кожного тут, на подвір’ї, стоїть літня кухня, котра по-місцевому іменується «кабицею» (похідне від назви «піч»), та хлів для зберігання врожаю. До речі, значних змін зазнало й приготування їжі, адже саме риба та вироби з неї стали тепер основними складниками добре відомих усім нам страв (навіть борщу).
Та найкраще з-поміж інших культурних чинників збереглася тут родинна обрядовість. Зокрема, за традиційним сценарієм, хоч і з деякими оригінальними місцевими «родзинками», проходить ритуал сватання. Мало чим відрізняються від загальноприйнятих і тамтешні хрестини.
Власне кажучи, те ж саме стосується і храмових празників (з наголосом хіба лише на останньому складі). Вони, як правило, розпочинаються з ранкового богослужіння — причому переважно на честь саме того святого, кому у тій місцевості споруджена церква. У другій половині дня всі охочі «сходяться на челядь» — святочне зібрання селян різних вікових груп. Старші обговорюють тут свої проблеми, а молодому поколінню цілком дозволяється поспівати для власної втіхи якихось пристойних пісень. Причому, оскільки храмові празники по черзі проходять то в одній сусідній слободі, то в іншій — відтак, зустрічаючись упродовж року по кілька разів, люди краще знайомляться одне з одним. Тому доволі часто-густо саме з празникових розваг у подальшому розвиваються й більш глибокі сімейні почуття.
Отже, на сьогодні можна констатувати, що ознаки традиційної культури українців у цьому регіоні більш-менш збереглися і можуть слугувати основою для їх духовного самовизначення. Незважаючи навіть на те, що знайти пристойну роботу в місті етнічному українцеві значно важче, ніж місцевим.
— Зрозуміло. А чи вживає бодай якихось дієвих заходів центральна румунська влада з метою усунення подібних дискримінаційних перешкод?
— Принаймні, на законодавчому рівні проголошено цілковиту підтримку та сприяння тутешнім нацменшинам. Та й справді: з появою на політичній карті світу України як самостійної суверенної держави наші брати по крові відчули таки нарешті реальне існування своїх історичних земель. Що, гадаю, додає їм значно більшої снаги й упевненості стосовно власної важливої ролі у становленні українсько-румунських відносин. Зокрема, на сьогодні тут уже працює кілька спеціалізованих мовних ліцеїв, а в Сучавському університеті ім. Штефана Великого відкрито факультет українознавства. Окрім того, частина молоді й дітей шкільного віку опановує рідну мову через перегляд програм нашого телебачення або ж у художніх фольклорних колективах.
За­но­ту­вав роз­по­відь про­фе­со­ра жур­на­ліст Сер­гій КРА­СЮК