Особистість
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Жовтень 24, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 09 Серпень 2019 13:43

Українська Анна Маньяні

Rate this item
(0 votes)

17 СЕРПНЯ — 80 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІРИНИ ОЛЕКСІЇВНИ БУНІНОЇ (1939–2017), УКРАЇНСЬКОЇ АКТРИСИ

Справжні театрали і віддані радянські глядачі знають, що прізвище Бунін носив не тільки нобелівський лауреат і улюблений російський письменник, який подарував чудові твори, а й талановиті актори. Наприклад, Олексій Бунін — володар Сталінської премії і його єдина дочка Ірина — колишня вахтанговка і колишня провідна артистка Драмтеатру імені Лесі Українки.

І якщо хтось з юних читачів зовсім не пам’ятає її обличчя, то по ТВ його ще можна побачити. На ретроканалах. Наприклад, у надзвичайно популярному серіалі 70-х років минулого століття «Вічний поклик».

Там у маленькій ролі розгульної Лушки (коханки Кафтанова) Буніна переплюнула всіх народних артистів СРСР, які грали перші ролі. Або в психологічній драмі «Граки».
Там вона і страдниця-мати, і любляча сестра, силою долі втягнута у кримінальний вир. Іноді крутять на тих же каналах — «Вірте мені, люди», «Тривожний місяць вересень», «Артист із Коханівки», «Африканич».
Незагальний вираз її обличчя завжди притягував. Він централізував навіть зовсім, здавалося б, прохідний образ в її виконанні. Недарма ж голлівудець Малкольм Макдауелл, опинившись на зйомках у Києві у дивному «фільмі» про маніяка Чикатила, вигукнув про неї перед усією творчою групою: «Та це ж ваша Анна Маньяні!»
Нехай і голосно висловився герой «Зоряного апельсина», але її художню суть своїм набитим оком цей актор помітив, хоча Буніна і пройшла у тій картині повз головної лінії. Епізодична роль якоїсь тітки, випадкового свідка злочинів нелюда.
Однак в її акторській партитурі дійсно присутнє щось від божевільних італійських мелодій. Від маньянінських мотивів. Ці очі-прірви. Цей надрив — завжди і всюди. Ця нестримна, що б’є через край, жіноча пристрасність, одержимість, чуттєва надмірність...
У 17-й серпневий день 1939 року в другому за величиною населеному пункті Челябінської області — Магнітогорську — в акторській сім’ї Олексія та Клавдії Буніних з’явилася дочка, яку назвали Іриною. Докладної інформації про її біографію не так багато. Відомо, що дитинство майбутньої улюблениці радянських глядачів припало на страшні воєнні та повоєнні роки — кругом вирував голод, їжі не вистачало.
Щоб якось прогодуватись і вижити, батьки погоджувалися на будь-які запропоновані ролі у всіляких містах і провінціях, але марили про МХАТ. Увесь час дівчинка проводила з ними в роз’їздах, а потім за кулісами чергового театру.
Саме там, спостерігаючи за постановками, репетиціями, прогонами, прем’єрами, маленька Іра на все життя закохалась у сценічну майстерність і ні про що інше і не мріяла.
Після закінчення середньої школи зовсім по-чеховськи вона помчала до Москви — втілювати бажане і підкорювати знамените Щукинське училище. І їй це вдалося з першого разу — абітурієнтку взяли до класу Володимира Етуша. Згодом і батько, і мати Іри домоглися заповітної мети — на початку 50-х завдяки клопотам Віри Марецької вони були зараховані в трупу МХАТ, а пізніше виїхали до Києва.
У 1961-му, закінчивши «Щуку», Буніна-молодша потрапила у Вахтанговський театр, де прослужила 5 років і запам’яталася роллю Маші в постановці «Живий труп». Потім, після висунутого ультиматуму з боку колишнього коханого, актрису змусили звільнитися.
Настали чорні дні — жінка довго не могла знайти роботу, не вийшло їй допомогти навіть у впливового Олега Єфремова. Тож Ірина вирішила перебратися до батьків у Київ.
У Театрі імені Лесі Українки вона виходила на сцену у класичних виставах — «Лихо з розуму» Грибоєдова, «Варварах» Горького, «Пізній любові» Островського і у Толстовській «Владі темряви».
На офіційній сторінці у «Фейсбуці» Театру імені Лесі Українки на сумну новину про смерть Ірини Буніної з’явився пронизливий відгук: «Висока вимогливість до себе, часом некерований, вибуховий темперамент були особливістю характеру Ірини Олексіївни. Однак це сторицею компенсувалося високим професіоналізмом і працездатністю актриси».
Дебютні ролі у повнометражних фільмах дісталися дівчині ще за часів студентства. Спочатку — «Отчий дім», де вона перетворилася на листоношу, потім — у робітницю шоколадного цеху у стрічці «Люблю тебе, життя!».
У проміжку між двома театрами Ірина знялася в трьох кінострічках — у 1966-му з «Два роки над прірвою» почалася тісна дружба і співпраця з Кіностудією ім. Олександра Довженка в Києві. У 1970-му на екрани вийшов «Африканич» — улюблена робота Ірини Буніної.
Тут вона зіграла в парі з Миколою Трофімовим сільську жінку Катю, мати шістьох дітей. На київському Байковому кладовищі, де її поховали, висить фотографія саме з цієї картини.
Через два роки фільмографія збагатилась і «Вічним покликом», що приніс виконавиці всесоюзну любов і популярність. Як говорили потім, вона просто увірвалась у цей проект і закохала в себе і колег, і режисера, наділивши свою героїню, справжню жінку-кішку, «що пахкотить ароматом природної порочності».
Глядачі, зачаровані трагіфарсовим обдаруванням Буніної, стежили за нею у «Граках», трьох серіях «Повернення Мухтара», «Леді Бомж», «Миргороді та його мешканцях» і в «Будинку з ліліями».
Відлига після нещасного роману з Миколою Гриценком в особистому житті актриси настала вже в Україні в особі Леся (Олександра) Сердюка. Однак незабаром почуття, що блискавично спалахнули і призвели до народження дитини у квітні 1968-го, згасли.
Пара розпалася, і Настю Ірина піднімала на ноги одна. Дочка і онука Буніної Клавдія, названа на честь матері Ірини, також зробили акторство своєю професією.
Останні роки Ірина Буніна присвятила вихованню улюбленої онуки і, погодившись на вмовляння доньки, пішла з театру, «щоб пожити для себе». Такому рішенню сприяло й погіршення здоров’я — вона перенесла чимало складних операцій.
9 липня 2017 року Ірини Олексіївни не стало. Причина смерті: тривала хвороба. Прощання з «українською Анною Маньяні» відбулось у православне свято апостолів Петра і Павла.

Підготував Ярослав ШЛАПАК,
Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».