Біля витоків цієї славетної події — колекціонер Олександр Брей та скульптор Борис Довгань. Природно, що не обійшлося й без романсів Вертинського у виконанні співака El Kravchuk.
Час виявив надзвичайну прихильність до мистецтва Вертинського: жодна сучасна енциклопедія не може заперечувати його права на власне місце в історії культури.
Напевно, винятковий феномен популярності цього артиста ще й досі не розгаданий. Його мистецтво не перетворилося на «музейний» експонат — воно живе не тільки на платівках, у книгах і в пам’яті вдячних шанувальників, а й у серці кожного з нас...

Сце­ніч­ний об­раз і твор­чість
«Моє мистецтво народилося внаслідок незадоволення старими формами, — згадував артист, — які вже не задовольняли аудиторію». Вертинський мав на увазі насамперед естрадний жанр — «пісенний примітив», «циганщину», насичений низкою банальних літературних штампів, які панували тоді на естрадних підмостках Росії.
І артист з’явився перед публікою в образі «сумного П’єро». Саме цей образ віднайдений був, мабуть, інтуїтивно, ще у санітарному поїзді, де артист, записаний як «брат П’єро», крім звичайних перев’язок, читав пораненим вірші й співав їм пісеньки.
Там чаклун у балахоні П’єро вів своїх шанувальників у казковий світ, де є королі й балерини, «ліловий» негр та маленький креольчик, а папуга «плаче французькою».
Увесь камуфляж образу П’єро разом із перевдяганням і гримом необхідний був артисту-початківцю, який почувався надто сором’язливо. За допомогою цієї сценічної маски артистові вдалося підкреслити театральний гротеск, трагікомізм своїх неповторних героїв.
П’єро був поетичним уособленням Срібного віку: потреба у камуфляжі відпала потім, коли Вертинський став уславленим артистом. Маска виконала свою справу.
Та не це було головним: співак знайшов свій сценічний образ і стиль виконання, неповторну манеру спілкування з публікою. З часом проявилася дивовижна здатність установлювати контакт із будь-якою аудиторією.
Сприяло цьому й надзвичайне пластичне мистецтво, якась квінтесенція артистизму — відточеність жесту, неабияка міміка артиста. Здавалося, що майже весь спектр його почуттів передавали виразні («співучі») руки.
Домінантою творчості Вертинського стала споконвічна тема страждань і самотності людини в цьому жорстокому світі, недосяжності щастя й туги за нездійсненним. «Мій жанр для кмітливих з тих, — розповідав Вертинський, — хто зазнав чимало утрат і душевних трагедій, ...хто не відчував спокійного, «затишного життя»...
На відміну від класичного російського романсу ХIХ століття, набридлого слухачеві, романс Вертинського — більш вишуканий, витончений, позначений естетикою поезії Срібного віку. Театральна критика відзначала новелістичний психологізм його «аріеток», поєднання комічного й трагічного, проте дорікала йому за манерність.
На початку 1917-го Вертинський — визнаний maestro. Ім’я його не сходило з театральних афіш і газетних шпальт. Він ще й гадки не мав про майбутнє, як у плани його зненацька втрутилась історія — захиталася, надломилася та потім завалилася та сцена, на якій збирався він виступати,— у Росії грянула революція...

Не­збаг­нен­ні шля­хи еміг­ран­та...
Колишнє життя було зруйноване. У минулому лишилися голод, нестатки й шалена лють «червоного» терору. У вимушеному вигнанні опинилося понад два мільйони людей, громадян колишньої Російської імперії. І серед них — Олександр Вертинський...
Незбагненні шляхи емігранта... Вели вони на Босфор, у Константинополь, де довелося Вертинському співати у кабаре «Чорна троянда» заради хліба насущного. А потім — пройти свій хресний шлях через Румунію, де наспівував свій знаменитий романс «В степи молдаванской...», і навіть посидіти у румунській в’язниці.
Лише дивом удалося йому вирватися з Румунії до Польщі, де його чекав справжній тріумф. А згодом — успішні гастролі у Латвії, Німеччині й Франції. І, нарешті, Париж, феєричне місто на Сені, про яке згадував із таким захопленням: «Париж — це Батьківщина мого духу!»
У Парижі вирувало життя. З естради кабаре «Казбек» Олександр Вертинський наспівував свої романси. Його сценічна манера бездоганно витончена: «на Вертинського», як завжди, аншлаг.
Серед шанувальників — вершки вищого світу й титуловані особи — Альфонс Іспанський, Густав Шведський, принц Уельський, мільярдери Вандербільти, Ротшільди й Моргани, великий князь Борис Володимирович зі своїм почтом. Присутні й королі екрана — Чарлі Чаплін та Мері Пікфорд, Марлен Дітріх і Грета Гарбо.
У Парижі Вертинський спілкувався з видатними діячами російської еміграції, про яких згадував у мемуарах. Серед них — Анна Павлова та Матільда Кшесинська, Фелікс Юсупов і Тамара Карсавіна. Після концерту, бувало, засиджувалися до ранку разом із Шаляпіним, Лифарем та актором Мозжухіним. Там написав він найкращі свої романси — «Мадам, уже падают листья...», «Желтый ангел» і «Сумасшедший шарманщик».
Чужина, однак, не стала для Вертинського рідним домом. Увесь час відчував артист, що він тут — стороння людина. Туга за рідною Батьківщиною, невщухаючий із роками біль вигнанця надавали його мистецтву нечуваної раніше глибини й моці.
Його ностальгічні романси — «В степи молдаванской...», «Молись, кунак», «О нас и о Родине» и «Чужие города» — чи не найкращі в репертуарі артиста.
Вертинський неодноразово звертався в радянські інстанції з проханням щодо повернення на Батьківщину. Проте лише у 1943-му, після особистого звернення з листом на ім’я В. М. Молотова, його прохання, нарешті, задовольнили.
Віднині розпочався новий виток його примхливої долі...

По­спо­ри­ти з до­лею
Отже, через 23 роки артист повернувся на Батьківщину — з тримісячною донькою, тещею і дружиною, молодшою від чоловіка на 34 роки.
Олександра Вертинського зарахували до штату Всесоюзного гастрольно-концертного об’єднання на посаду артиста-співака вищої категорії.
Здавалося, пік його артистичної форми вже далеко позаду. Напевно, старіючий артист (йому минав уже 55-й рік) мав намір посперечатися з долею, якщо із запалом юного фанатика завзято поринув у працю, виступаючи щомісячно з 25 концертами!
Саме у повоєнні роки мистецтво Вертинського особливо було зажадане. Країна загоювала тяжкі рани, заново відбудовувала зруйновані міста. Унаслідок непоправних утрат воєнних років і тягара повоєнного побуту у народу виникла гостра потреба у красі й радощах життя. Він — бажаний гість на концертних майданчиках Радянського Союзу.
Після стількох поневірянь на чужині артист пізнав, нарешті, щастя родинного вогнища й батьківства. З гастролями Вертинський об’їздив усю країну. Не забував він, корінний киянин, і рідного міста. Уперше після еміграції приїхав він сюди після Другої світової війни у серпні 1945-го. «...Київ — це повернення в отчий дім», — писав він дружині.
Виступав він тоді у приміщенні Театру імені Івана Франка, а мешкав у готелі «Інтурист». У середині 50-х він знов у Києві, і в готельному ресторані пише зворушливі поетичні рядки, присвячені рідному місту,— «Киев — родина нежная».
Згодом артист, якому вже далеко було за 60, скаржився на постійну стомленість та біль у серці. Він тверезо оцінював свій вік і обмежені ресурси здоров’я, але встигав ще зніматись у кіно. Причому одна з його ролей у кінофільмі «Змова приречених» була відзначена Сталінською премією ІІ-го ступеня за 1951 рік.
Напевно, потрібно було б зупинитися та відмовитися від виснажливих гастролей, відпочити на своїй дачній ділянці. Але Вертинський концертував до самого скону, навіть у травні 1957 року, коли відбулась остання його гастроль у Ленінграді.

По­смерт­на до­ля йо­го мис­тец­тва
Здавалося, що жанр, заснований Вертинським, забутий назавжди... Та ні!
На початку 70-х на полицях магазинів з’явилися платівки з романсами Вертинського від фірми «Мелодія». І тоді численні радянські меломани з радісним подивом відкрили для себе магічний світ його мистецтва, оцінили мудрий психологізм його поетичних текстів. З’явився підвищений попит на інформацію про нього...
«Явлення» Вертинського на світовій та радянській естраді не пройшло даремно. Йому випала честь з’єднати ланцюжок часу між 10-ми та 50-ми роками в історії світової культури ХХ століття.
Без сумніву, творчість Вертинського мала надзвичайнй вплив на французьких шансоньє — Жоржа Брассанса, Жака Бреля та Сальваторе Адамо.
Його духовні нащадки на радянській естраді — Булат Окуджава і Олександр Галич, Юрій Візбор та Володимир Висоцький, Жанна Бічевська й Борис Гребенщиков — плідно працювали на культурному просторі авторської пісні в СРСР.
Не забутий Вертинський у Польщі, де з його репертуаром успішно виступав естрадний співак Мечислав Свенцицький. На сторінках журналу «Пшекруй» пан Мечислав розповів читачеві дивну історію, як знайшов у Детройті пані Ірену, першу дружину Вертинского, якій артист присвятив романс «Пані Ірена».
Проте Вертинський — співак дуже вразливий для критики. Головне лишилося поза кадром — його сценічна майстерність, про яку захоплено згадували такі видатні митці, як Василь Качалов, Борис Ліванов та Михайло Яншин, Іннокентій Смоктуновський і Михайло Жаров.
Немає можливості спостерігати Вертинського на сцені — нам дістався у спадок його голос, причому більшість романсів, що зберігаються у сучасних фонотеках, виконані старіючим артистом після повернення з еміграції, коли голос його втратив молоду свіжість.
Зважаючи на це та мемуари сучасників Вертинського, можна лише уявити собі його істинно творчий потенціал на той час.
Мало кому відомо, як завдячна була Вертинському актриса Віра Холодна своєю кінематографічною славою. Саме він першим розпізнав демонічну красу й талант актриси у скромній, нікому не відомій дружині прапорщика Холодного та привів її на кіномайданчик. Він присвятив їй найкращі свої романси — «Маленький креольчик», «Ваши пальцы пахнут ладаном» та «За кулисами».
...Романси Вертинського повертаються в Україну, до Києва. Його чутно у блискучому виконанні артиста Олександра Федоренка, лауреата Міжнародного конкурсу вокалістів, який наважився відтворити у своєму моноспектаклі образ великого шансоньє.
Нелегко співати Вертинського, а головне — відтворити його унікальну пластичну майстерність. Але глибина інтонації, дивовижний синтез поетичності, вокального виконання та сценічної пластики артиста наштовхують на думку щодо творчої реінкарнації легендарного шансоньє.
Концерт тріумфально завершує «Танго Магнолия», напевно, найзнаменитіший романс Вертинського. «В бананово-лимонном Сингапуре...» — співає артист під шалені оплески вдячних киян, які прийшли вшанувати свого земляка.

Во­ло­ди­мир СКРИН­ЧЕН­КО