Утім, спочатку Михайло Олександрович, як і всі ми, просто народився. Сталося це у селі Кам’янка на Черкащині 9 січня 1924 року. Батьки артиста — представники сільської інтелігенції. Його батько — фахівець із вищою освітою — служив головним бухгалтером на косарських спиртових заводах.
З Кам’янки сімнадцятирічний Мишко Задніпровський 1941 року пішов добровольцем на фронт. Воював до 45-го, брав участь у боях за Будапешт і Бухарест. Війну закінчив у Празі. А потім ще рік «дослужував», працюючи в Ансамблі пісні та танцю Кавказького військового округу.
Відразу по демобілізації Михайло приїхав до Києва — вступати у Театральний інститут. Тут на вступних іспитах його вперше побачила майбутня дружина.
Хлопці, котрі прийшли після армії, всі чотири роки демонстративно ходили в чоботях, шинелях і гімнастерках із нашивками за поранення. Одяг ніби підкреслював їхню стриману, сувору манеру. Таким був їхній стиль.
Дружина Михайла — Юлія Ткаченко — так згадувала про ті часи: «Наша перша розмова не обіцяла особливої теплоти у стосунках. Мишко сидів у кріслі з книжкою. Я підійшла, прилаштувалася на підлокітнику й кокетливо запитала: «Що ви читаєте?» Він повільно відвів очі від сторінки і зміряв мене суворим поглядом: «Щось та читаю...»
У ті роки, як і тепер, охочі вступити до театрального повинні були пройти своєрідний тест на пропорційність статури. Дівчата мали постати перед суворою комісією в купальниках, а юнаки — у спортивних трусиках. Дівчатам страшенно кортіло побачити, які на вигляд майбутні однокурсники, і вони по черзі зазирали в замкову шпарину.
Серед хлопців був і Задніпровський — високий, широкоплечий. Та коли майбутня дружина побачила його ноги, не повірила власним очам. Вени скидалися на виноградні грона. Це вражало: молода людина — і раптом така напасть.
Про причину Юлія Ткаченко дізналася, коли почала з ним зустрічатися. На фронті Михайла було тричі поранено.
В інституті Михайло Задніпровський був лідером. Не загубився він і в головному драматичному театрі республіки, серед таких блискучих майстрів, як Бучма, Ужвій, Шумський, Яковченко та інші, його зірка не потьмяніла.
У Задніпровського не було якогось певного, вузького амплуа. Актор з успіхом грав і героїв-коханців, і характерні ролі, і людей із народу. Він залишався однаково цікавим і у фраку, і в тілогрійці.
У ті роки в репертуарі було чимало сірих, кон’юнктурних, прохідних одноденок. Але керівництво театру добре знало, що талант і чарівність Задніпровського можуть витягнути, врятувати ці, даруйте на слові, твори драматургії, привабити на спектаклі глядачів.
У п’єсі Івана Рачади «Коли мертві оживають» він грав маршала Тухачевського. І створив дивовижно цікавий, цілісний і переконливий образ прославленого воєначальника.
Одного разу Задніпровський отримав запрошення на Хрещатик — на парад із нагоди чергової жовтневої річниці. Аби потрапити до свого сектора, він мав пройти повз трибуну військового керівництва.
І тут сталося неймовірне. Побачивши артиста, кілька генералів, які розмовляли на тротуарі, дружно взяли під козирок. «Здравія бажаємо, товаришу маршал!» — цілком спонтанно, не змовляючись, відкарбували вони голосами, звичними віддавати накази...
Про величезну популярність цього чудового майстра свідчить такий епізод. У столицю України приїхали кілька угорців. Вони розшукували киянина, що визволяв від фашистів їхнє місто Мако.
Гості з Угорщини знали тільки, що його прізвище Задніпровський. І ще в них була вицвіла фронтова фотографія із солдатської книжки. З такими скромними реквізитами вони й звернулися в один із кіосків «Держдовідки».
«На якій вулиці живе цей чоловік?» — угорці показали дівчині, котра там сиділа, старий знімок. «Та це ж наш знаменитий артист Михайло Задніпровський!» — вигукнула вона. За кілька хвилин угорці тримали в руках його адресу...
За спогадами ветеранів сцени, крім яскравого акторського таланту, Михайло Олександрович мав унікальну здатність приваблювати до себе дуже несхожих людей. Кілька років він очолював в Українській драмі місцевком. І працівники театру йшли до нього з найпотаємнішим.
По-перше, він умів зберігати чужі таємниці. По-друге, не лише слухав і співчував, а й намагався допомогти.
В оселі Задніпровського і Ткаченко бували відомі режисери, письменники, художники, музиканти. Їхній син Олександр (або, як його називають, Лесь) згадував: Корнійчук, Зарудний, Скляренко, Ужвій...
За словами Задніпровського-молодшого (втім, точніше називати його середнім — молодшим давно вже став артист Театру імені Івана Франка, онук Михайла Олександровича і син Леся Задніпровського — Назар), батько дуже любив їздити на батьківщину — у Кам’янку.
Спілкування із земляками давало багату поживу для уяви й розуму. «Синку, — говорив він Лесеві, — на асфальті нічого не виросте».
Знаменитий актор не був для земляків чужаком, черговим візитером, що промайнув — і шукай вітру в полі. Вони вважали його своїм, зрозумілим, а головне — що він заслуговує на цілковиту довіру.
Михайло Задніпровський неперевершено розповідав українські анекдоти. Взагалі-то прочитавши такий текст, подумаєш: ну що тут смішного? Чи можливо взагалі, щоб після такої байки (без непристойностей і матюків) слухачі заходилися від реготу?
Він цього домагався. Йому достатньо було ледь змінити тон, трішки підняти брову — і землякам усе ставало ясно. Як говорили в ті суворі часи, за інтонацію не саджають...
Задніпровські багато років мешкають на бульварі Лесі Українки. Йдучи з театру додому, Михайло Олександрович зазирав на Бессарабський ринок і, як правило, купував жінці квіти.
Одного разу, вибравши розкішні хризантеми, він виявив, що гаманець залишив удома. «Куплю іншим разом», — сказав актор, повертаючи букет. Продавщиця квітів не взяла: «Це Вам подарунок!»
Йдучи, він почув за спиною запитання сусідньої квіткарки: «Кому він купує букети? Коханці?» і відповідь своєї знайомої: «Дружині!»
Помер Михайло Задніпровський 9 червня 1980 року від наслідків військових поранень. Похований у Києві на Байковому кладовищі. За життя він був відзначений Державною премією імені Т. Шевченка та званням народного артиста України. А ще у Києві є вулиця Михайла Задніпровського. Так кияни вшанували пам’ять справжнього лицаря театру і вірності.

Дмитро КИЯНСЬКИЙ