У 1919 році Михайло Свєтлов вступив до комсомолу, який багато що визначив у його духовному світі і творчості. Перші роки існування цієї організації відзначені щирим оптимізмом, наївноутопічною вірою у можливість перетворити всю земну кулю, були позначені почуттям товариства, жертовністю і романтизмом.
Свєтлов не просто став «комсомольським» поетом, як згодом іменували і його самого, і його товаришів Михайла Голодного, Олександра Ясного, Олександра Жарова, Олександра Безіменського та деяких інших: він став виразником ідей цієї нової людської категорії з її ідеалами, сподіваннями і стилем життя. Що з того вийшло, відомо...
Тож початковий період життя Михайла Свєтлова був також типовим для того часу. У 1920 році він — доброволецьстрілець 1го Катеринославського територіального піхотного полку, потім редактор журналу «Юний пролетар», завідувач відділу друку Катеринославського губкому Комуністичного союзу молоді України.
У 1922му він переїхав до Москви, навчався на робітфаку, потім — на літературному факультеті 1го Московського університету, у Вищому літературнохудожньому інституті ім. В. Я. Брюсова.
Перший вірш опублікував ще у 1917 році в газеті «Голос солдата». У Москві став членом літературної групи «Молода гвардія», що об’єднала літераторів, які оспівували революційну переробку світу. При цьому в 1924–1925 роках входив до літературної групи «Перевал», навколо якої групувалися так звані попутники.
Ранні збірки поета «Рейки» (1923), «Вірші» (1924), «Коріння» (1925) ще мало нагадували його майбутню творчість, у них відсутня особлива, свєтловська інтонація, хоча вже у той час народжувалися твори, що склали епоху в радянській поезії і назавжди залишилися в літературі.
Вірш «Гренада» (1927), закарбувавши певний людський тип — безкорисливого бійця громадянської війни, створив ідеал для наслідування, яким керувалася генерація довоєнної молоді. Споріднена його настрою й героїня вірша «Рабфаківці», скромна дівчина двадцятих років, чий героїзм і самопожертву порівнює автор із подвижництвом Жанни д’Арк.
Несподівана образність, складні сюжетні повороти у віршах, близьких до балад, роблять вірші цього періоду абсолютно самобутніми. Поет стверджував свій особливий моральний імператив, висловлений не без іронії, але цілком виразно.
Оспівував Михайло Свєтлов героїку і звитягу учасників Української (Російської, Європейської) революції 1917–1920 років, перш за все «червоних» («червоного козацтва»), так само як анархокомуністів Іспанії і Південної Америки.
Деякі вбачають у його творах оспівування творчості українських анархокомуністів (махновців), звернення до тематики козацтва, Степу, легендарного народного Царства Христового (Світлого Майбутнього).
Невдовзі — творчий спад, помітний уже в книзі «Нічні зустрічі» (1927), що тривав кілька десятиліть. Винятком стали «Пісня про Каховку» (1935, муз. І. Дунаєвського), написана до кінофільму «Три товариші».
Михайло Свєтлов говорив у колі друзів: «Каховка — це моя рідна земля. Я, правда, в ній ніколи не був, але уся моя юність пов’язана з Україною. Я згадав палаючу Україну, свою юність, своїх товаришів». В інтерв’ю кореспонденту «Комсомольской правды» поет сказав: «Каховка — це не населений пункт, не земля. Це — пісня, серце, натхнення».
Перекладав він і вірші українських поетів. Зокрема, переклав поезії Тараса Шевченка «Хустина», «Муза», «Ой умер старий батько» тощо (опубліковано у виданні Т. Шевченка «Избранные произведения», Москва — Ленінград, 1939).
У роки війни з фашистами поет був військовим кореспондентом газет «Красная звезда», «На разгром врага» і «Героический штурм». Кращий твір воєнної пори — вірш «Італієць» (1943), що категорично стверджує: «...немає справедливості//Справедливіше кулі моєї!»
Про новий підйом у творчості поета засвідчили збірки «Горизонт» (1959), «Мисливський будиночок» (1964), а також збірка «Вірші останніх років» (1967), за яку авторові посмертно була присуджена Ленінська премія.
Тут трагічне усвідомлення близького кінця (Свєтлов знав, що невиліковно хворий) ще сильніше відтіняє іронію, химерні образи зближують їх, скоріше, не з віршами колишніх років, а зі свєтловськими афоризмами, фрагментами із записних книжок.
Якщо вірші і поеми поета отримали загальне визнання, то п’єси хоча й ставились у різних театрах, особливого успіху не мали. Можливо, тому, що режисери не знайшли підходу до романтичних за тональністю творів. У різні роки Свєтловим були написані «Глибока провінція» (1935), «Казка» (1939), «Двадцять років потому» (1940), так і не поставлені п’єси «Мис Бажання» (1940), «Бранденбурзькі ворота» (1946), «Чуже щастя» (1953), «З новим щастям» (1956) і варіація на тему К. Гоцці «Любов до трьох апельсинів» (1964).
П’єса про Антуана де СентЕкзюпері, над якою він працював в останні роки, не була завершена. Цікаві, що залишилися в начерках, «Дорослі казки» — своєрідна фантасмагорична проза, сюжет якої невпинно розростався. Для цієї прози характерна несподівана, але переконлива образність, наприклад таке порівняння: «Зоря була дуже схожа на російську піч, в якій печуться пироги для ангелів».
Отримали широкий розголос й афоризми Михайла Свєтлова. Гумор його, незважаючи на зовнішню жартівливість, позначений екзистенційністю, а несподівані каламбури перетворювали банальність на глибоку філософію, оголюючи другий і третій смисли. У максимі «Що таке смерть? Це приєднання до більшості» — квінтесенція світогляду пізнього Свєтлова.
Крім Ленінської премії, він був відзначений орденом Червоної Зірки, іншими орденами, медалями.
Помер Михайло Аркадійович Свєтлов 28 вересня 1964 року від раку. Похований у Москві на Новодівочому кладовищі.

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ