Лауреат численних фестивальних і державних нагород, зокрема 1988 року отримав (разом з оператором Анатолієм Гавриловим і художником Едуардом Киричем) «за цикл мультиплікаційних фільмів про пригоди запорозьких козаків» Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка.
Коли його питали: чи має, на ваш погляд, українська анімація неповторне обличчя? Володимир Дахно завжди відказував: «Наша українська школа, а нас так і називали, була відома всьому світу. Кращі українські фільми увійшли до каталога світової анімаційної культури. А про минуле можу сказати так: наша генерація прийшла до анімації замолоду, ми були незакомплексованими у зображальному мистецтві, спроможними на пошук нових шляхів.
Наприклад, на мій режисерський дебют, «Як козаки куліш варили», мала сильний вплив загребська школа анімації — різкий, схематичний малюнок. А вже від другої серії малюнок став пластичнішим, легшим. З іншого боку, ми також були учнями московської студії «Союзмультфильм», пройшли класичну діснеївську школу. Я і своїх учнів навчаю класичній анімації Волта Діснея; а вже потім, діставши цих знань, кожен може працювати над власним стилем».
Чому ж виникла українська школа? На думку Дахна, це сталося через те, що «все тоді у нас було новим, оригінальним. У кожного майстра було своє бачення анімації. Мій почерк — більш український. До речі, «Козаки...» допомогли усім в усіх усюдах українську анімацію одразу ідентифікуати, бо вони були колоритні й незвичайні. Можна сказати, що це була підтримка національної анімації.
Перший фільм із цієї серії став проривом, бомбою. Він був дуже темповий. Він і зараз сучасний — за 10 хвилин показана велика пригода. На фестивалі в Румунії його приймали на ура, зал начебто прокинувся — таких динамічних були тільки два американських фільми і мій. Я сам темпова, динамічна людина, і на фільми це впливає».
Старожили «Київнаукфільму» пригадують, що коли здавався перший фільм про «Козаків...», то художня рада його не поцінувала, не сприйняла. Його не зрозуміли. І тоді мудрий Борис Остахнович, директор студії, запропонував показати стрічку старшокласникам: якщо діти зрозуміють, значить, усе гаразд. Прийшло два класи «експертів». Після перегляду запитали в дітей, про що ця картина. Одна дівчина так стисло і точно розповіла, що потім автор використовував її відповідь для анотацій фільму...
Дахно визнавав, що йому завше хотілося створювати веселе кіно, кумедне, дотепне. І щоб робити його було теж весело, і щоб глядачі потім веселилися й могли відпочити. Інакше він просто не міг. Не любив кіно зле, не терпів насилля.
А своїми стрічками як автор Дахно часто був не задоволений. Втім, відзначав як вдалу картину «З життя пернатих», а ще дитячий фільм «Найголовніший горобець» та «Енеїду». А ось славетну серію про козаків оцінював як нерівну.
В останні роки життя мріяв попрацювати з професійними продюсерами, бізнесменами. Вважав, що анімація — прибуткова сфера, але бізнес цей не швидкий, однак прибуток може бути 200%.
А ще був переконаний, що обмежень анімація не знає. Все, що є, від мікро до макрокосмосу, може бути відтворене на екрані завдяки анімації.
І це Володимир Дахно довів своєю творчістю.
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ
