Не менш важливою сферою діяльності керівника гендиректор вважав соціальну. Завдяки його зусиллям на авіазаводі побудували житлові будинки для співробітників підприємства, лазню, базу відпочинку «Сокіл», Палац культури для авіабудівників...
Авіаконструктор Андрій Туполєв називав В. Степанченка академіком промислового виробництва, Олег Антонов — «здібним ученим, який здійснив докорінне переозброєння заводу для успішного випуску нової авіаційної техніки».
Президент Національної академії наук України Борис Патон вважав його «великим талановитим інженером-організатором виробництва». Ім’ям відомого у світі літакобудівника названа вулиця у Києві та один із літаків «Ан-26».
Помер Василь Степанченко на рідному заводі від серцевого нападу під час виступу на урочистому вечорі, присвяченому 75-річчю підприємства. Тоді заводчани скандували: «Степанченко», а він дав їм останню свою настанову: «Така держава, як Україна, повинна мати своє літакобудування. Бережіть кадри».
Газеті «Демократична Україна» вдалося поспілкуватися з його донькою — заслуженим діячем мистецтв України, доктором філософії Галиною Степанченко про її відомого батька.
— Галино Василівно, Ви якось сказали, що доля батька була — померти на авіазаводі...
— Він дуже любив завод і його людей. За рік до смерті йому стало зле на прохідній заводу, тоді лікарі констатували інфаркт, але ми виходили батька. Очевидно, далося взнаки те, що після того як партійні боси у 1980-му вимусили його піти на пенсію, на заводі про нього на 14 років забули.
Хоча період «забуття» він переносив стійко. Якщо раніше привітальні листівки на свята з поштової скриньки виймали сумками, то в ті роки їх приходило дві-три, серед яких були вітання від Бориса Патона та друга батька Олександра Бугайка... Коли Василь Олексійович виймав ті листівки, то жартував, що життя прожив недаремно.
На початку 1990-х директором авіазаводу став учень батька — Олександр Харлов, який попросив його повернутися на завод і виділив кімнату для роботи над другою редакцією книги «Київські літакобудівники». Коли він вибачився перед батьком, що до того так довго ніхто не приходив, той відповів: «Ви якраз вчасно прийшли...»
— У тому, що Ви пов’язали своє життя з музикою, є і заслуга Василя Олексійовича?
— Коли мені було шість років, тато на першу зарплату головного інженера Омського авіаційного заводу купив мені піаніно. Це було втілення мрії моєї мами, яка любила у дитинстві грати на слух на цьому інструменті в сусідів, але не мала його вдома.
Батько любив співати, його улюблені пісні — «Взяв би я бандуру», «Розпрягайте, хлопці, коні»... Моя любов до співу йде також від діда Олексія (батькова батька), який мав гарний тенор і брав участь у церковному хорі.
Коли батько прочитав у 1980 році мою рецензію на оперу «Тарас Бульба», то сказав, що з мене вийшла людина. Він вважав, що головне в житті — це бути людиною... У мене в житті завжди було два крила — музика і моя родина. З батьком ми були духовно близькими.
— Як познайомилися Ваші батьки?
— Вони навчались у Воронезькому авіаційному технікумі, і маму за погані оцінки викликали на засідання комітету комсомолу, який очолював батько. Після нього Василь запитав у Олі, чи може він її запросити до кіно, вони почали зустрічатися.
Після смерті першого сина-немовляти мама на роботу не ходила і присвятила себе домашньому господарству. Важким випробуванням для нашої сім’ї стала смерть у 1990-му мого молодшого брата — 36-річного Петра. Його пограбували і жорстоко побили у центрі Києва, але злочинців так і не знайшли.
Мама померла раніше батька на 15 років. Ольга Севастьянівна була надійним тилом Василя Олексійовича, що дозволяло йому всього себе віддавати служінню підприємству та державі.
Коли тато працював, то не зміг потрапити на жоден мій день народження: 31 січня він здавав нові літаки і чекав, доки їх облітають. Додому приїжджав у годину-дві ночі, а ми його чекали... Сім’ї він «дістався» лише після виходу на пенсію.
— Які улюблені свята були у Вашій сім’ї?
— Це — День авіації, батьки любили співати в цей день: «Всё выше, и выше, и выше...» І, хоч як дивно, відзначали День рибалки: тато любив ловити рибу, а мама готувала чудові карасі у сметані. В ці дні у нас збиралося вузьке коло друзів, серед яких ніколи не було високих номенклатурних чинів, тому що батьки не любили пафосу і показухи. Вони співали, а я їм акомпанувала.
— Ваш батько знаходив спільну мову не лише з авіаторами, а й з творчою інтелігенцією, медичною елітою країни.
— Коли я була маленькою, то батьки дружили із сім’єю Олега Антонова, мені було 9 років, а Ані (дочці Олега Костянтиновича і Єлизавети Аветівни Шахатуні) — п’ять років. Олег Костянтинович учив нас малювати, його уроки запам’ятала на все життя.
Мій батько цікавився музикою, любив ходити до філармонії. Він був знайомий із композиторами, диригентами, акторами.
Пригадую таку історію. У рік Чорнобильської катастрофи взяла батька в один з елітних будинків творчості композиторів під Москвою. Оскільки він мав звання Героя Соціалістичної Праці, його посадили поруч з іншим Героєм — московським композитором Андрієм Ешпаєм, бо вирішили, що їм буде про що поговорити... Коли Ешпай запитав його, за який музичний твір він отримав нагороду, батько відповів: «За літаки».
Батька поважали Микола Амосов та Олександр Шалімов, для медичних закладів яких на замовлення були зроблені високоточне обладнання та інструменти за новими технологіями, які, зокрема, дозволили свого часу робити операції на серці.
Досьє
Галина СТЕПАНЧЕНКО народилась у 1945 році. Закінчила з відзнакою Київське державне музичне училище імені Рейнгольда Глієра та Київську державну консерваторію імені Петра Чайковського за спеціальністю «музикознавець».
З 1969 року працює в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України, у 2000–2002 роках займала посаду заступника директора Інституту.
З 1982 року — член Київської організації Національної спілки композиторів України, з 1999 року — заступник голови КО НСКУ.
З 1982 року — член Національної всеукраїнської музичної спілки та Національної спілки театральних діячів. Представляла українську музику в Болгарії, Польщі, Фінляндії, Естонії, Білорусі, Грузії.
— Відомо, що Василь Степанченко був дуже скромний у побуті...
— У нього не було власної машини, на дачу ми їздили автобусом. Всі, кому доводилося бувати у нас удома або на дачі, дивувалися: ні кришталевих ваз, ані інших пишнот... Одного разу до нас приїхав грузинський режисер Мераб Тавадзе, який розчаровано сказав: «І це дача гендиректора?»
Якось, коли батько був на пенсії, до нас завітав канадський мільйонер Богдан Конвей. Василь Олексійович зустрів його у старому сірому береті, спортивних штанах, туфлях.
Коли Конвей побачив навколо яблуні посаджену батьком по спіралі цибулю, то здивувався, чому так? Батько відповів: «У Всесвіті все йде за законами спіралі...»
«Та з Вашою головою у нас і у будь-якій країні Ви могли б стати мільйонером!» — сказав відомий канадець Василю Олексійовичу. На що той відповів, що все, про що мріяв, мав, він реалізувався в Україні і тут його коріння....
Спілкувалася
Вікторія КОВАЛЬОВА