Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Середа Сiчень 22, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

Четвер, 29 Березень 2018 22:37

Берег любові Олеся Гончара

Rate this item
(0 votes)

3 КВІТНЯ — 100 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ОЛЕСЯ (ОЛЕКСАНДРА) ТЕРЕНТІЙОВИЧА ГОНЧАРА (1918–1995), ПИСЬМЕННИКА, ЛІТЕРАТУРНОГО КРИТИКА, ГРОМАДСЬКОГО ДІЯЧА, ГЕРОЯ УКРАЇНИ, ГЕРОЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ

Ни­ні від­зна­ча­ємо 100-річ­чя Оле­ся Те­рен­ті­йо­ви­ча... Пись­мен­ни­ка сві­то­во­го рів­ня по­за будь-яким сум­ні­вом. На від­мі­ну від ба­га­тьох сво­їх ви­зна­них за Со­юзу су­час­ни­ків, він у не­за­леж­ній вже Ук­раї­ні ні­ко­ли не під­да­вав­ся ни­щів­ній кри­ти­ці, дош­куль­ним ви­крит­тям та пуб­ліч­ній ди­фа­ма­ції. Ні­хто не зви­ну­ва­чу­вав Гон­ча­ра у ли­зо­блюд­стві, зрад­ниц­тві то­ва­ри­шів, під­пи­су­ван­ні ко­лек­тив­них лис­тів із за­су­джен­ням Са­ха­ро­ва, Со­лже­ні­ци­на чи ін­ших ди­си­ден­тів.

І у той же час не можна не визнати, що саме за радянських часів його слава та визнання сягнули небачених висот — не було в Україні жодної хати чи номенклатурних апартаментів, де б не знали й не шанували його «Прапороносців», «Тронку» чи «Берег любові».

А його «Людина і зброя», на думку багатьох літературознавців, цілком заслужено стояла й стоїть в одному гуманістичному антивоєнному ряду з «Прощавай, зброя!» великого Хемінгуея, трилогією Ремарка, повістями Василя Бикова, романами Юрія Бондарєва.
Чому ж так? Гадаю, відповідь очевидна й про це вичерпно зауважив свого часу Дмитро Білоус: «Він ніколи нічого не хотів для себе. Був красивий і гордий в юності і в високі свої літа». А ще творчість Олеся Гончара завжди була сповнена любові до людей, поваги до праці, гордості за свій рідний край. Тож один із романів письменника невипадково має назву «Берег любові» як сукупний образ України-неньки.
Народився Олександр 1918 року в селі Ломівка неподалік Катеринослава (нині у межах Дніпра) у родині Терентія Сидоровича та Тетяни Гаврилівни Біличенків. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, з Ломівки його забрали на виховання дід і бабуся у слободу Суху (нині село Сухе) Полтавської області. Бабуся замінила майбутньому письменникові матір.
Олександр Біличенко 1927 року при вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері, прізвище бабусі та дідуся по матері; ім’я Олесь з’явилося, бо в класі вже був інший Сашко, тому, щоб розрізняти учнів, хлопця записали як Олесь).
Також йому було виписано у сільській раді нове свідоцтво про народження, згідно з яким він начебто народився у слободі Сухій. Відтоді все життя Олесь Гончар вказував в автобіографіях, анкетах і відомостях для довідників як своє місце народження саме село Сухе.
Уже в наш час удова Олеся Гончара Валентина розповіла про це, а також про справжнє місце народження. Як підтвердження було знайдено запис у метричній книзі Покровської церкви Ломівки про те, що письменник народився саме у Ломівці.
Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в Українському книжково-газетному технікумі (1933–1937), де в той час викладав Юрій Шевельов, який пізніше згадував його як свого найздібнішого учня. Згодом працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник.
У вересні 1938 року вступив на філологічний факультет Харківського державного університету. Через багато років письменник згадував: «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки...»
Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» тощо) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз зустрічався в житті. 1936 року, коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися.
А ось у червні 1941 року Олесь Гончар у складі студентського батальйону пішов добровольцем на фронт. Про долю цього батальйону письменник і написав у романі «Людина і зброя», за який став лауреатом Республіканської премії ім. Т. Шевченка.
Влітку 1942 року потрапив у полон, звідки втік у 1943 році і продовжував воювати в Червоній армії. Війну закінчив старшим сержантом на посаді старшини мінометної батареї. За бойові заслуги був нагороджений орденами Червоної Зірки, Слави 3-го ступеня, трьома медалями «За відвагу».
Вірші, що народжувались у перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім — роману «Прапороносці».
На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з’явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку твору, відзначеному двома Сталінськими преміями, дали тоді Юрій Яновський, Павло Тичина, Олександр Фадєєв, Остап Вишня.
Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 1940-х і на початку 1950-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних із «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.
Видані протягом 1950-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.
Серед них — романи «Тронка» (1963) (у грудні 1964 року письменник передав у бібліотечний фонд грошову винагороду Ленінської премії (1964), присудженої йому за цей роман), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та інші.
Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію, то доля написаного наприкінці 1960-х років «Собору» склалася менш успішно.
Роман «Собор» був опублікований у журналі «Вітчизна» 1968 року. Назва роману походить від майже зруйнованого дерев’яного, збудованого без єдиного цвяха, козацького собору, що стояв на тій самій вулиці, де мешкав Гончар. Цей собор стояв у центрі Новомосковська, недалеко від того місця, де жили батьки та сестра письменника. У 1990-х роках собор, який пов’язують з образом собору в книжці, був відбудований.
Письменник Володимир Яворівський у 1980 році написав, що до 60 років Гончар зміг «досягти виключно всього, чого спроможний досягти письменник на високому перевалі життя в нашій країні: бути Героєм Соціалістичної Праці, бути депутатом Верховної Ради СРСР... Бути кандидатом у члени Центрального Комітету КПРС (брати участь у розв’язанні усіх найглобальніших проблем, які вирішуються не лише в країні, а й на планеті!)»
Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднував із літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики Михайла Коцюбинського і Василя Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника. Твори Гончара перекладалися 67 мовами, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.
Олесь Терентійович був нагороджений багатьма орденами та медалями. Його ім’ям названо вулиці й парки в Україні. В одному з них у Києві стоїть пам’ятник майстру. Існують і літературні премії імені Олеся Гончара, й іменні стипендії у вишах. Та головне, що на березі його любові височить ним омріяна вільна Україна!

Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».