Та і самих безпосередніх свідків трагедії з роками стає дедалі менше...
* * *
Відновити хроніку подій 30річної давнини, свідками і учасниками яких були уже далекого 1986 року і представники особового складу пожежних частин Полтавського гарнізону, взялися в ГУ ДСНС України в Полтавській області. Послідовники пожежних Полтавського гарнізону, котрі три десятки років тому серед перших стали до двобою зі смертельною радіацією, вирішили написати народну книгу про своїх колег, присвятивши її тим, хто, пройшовши крізь пекло Чорнобиля, не зрадив своєму професійному обов’язку, мужньо заступив шлях смертельній радіації, перешкодив лиху забруднити нові території, убезпечивши від біди беззахисних людей.
Народна книга — розповідь про тих, кому радіація передчасно вкоротила віку, хто не вижив у тій війні з підступним ворогом, але живе в пам’яті своїх колег і рідних. Це унікальне видання, створене не професійними письменниками і журналістами, а простими рятувальниками, стало своєрідним ланцюжком, який міцно зв’язав тих, хто збирав буквально по крихтах свідчення про роботу полтавських пожежних у зоні ЧАЕС із тими, про кого розповідають сторінки видання.
Увесь тягар творчої і технічної роботи у підготовці книги ліг на плечі двох тендітних жінок — підполковника Світлани Рибалко та Жанни Романової. Але творчий колектив, який давав життя книжці, значно більший: ветерани пожежної служби, їхні рідні і близькі, працівники самодіяльного музею, який відкрито при ГУ ДСНС України в Полтавській області, громадські активісти, рідні та близькі ліквідаторів.
«На жаль, сьогодні ми не можемо іншим чином сповна віддячити тим нашим співробітникам, котрі брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Але в наших силах, і наш обов’язок — зберігати пам’ять про цих людей. Про тих, кого в народі називають ліквідаторами, і хто мужньо боровся з ядерним монстром, котрий вийшов зпід контролю, — пояснив мотиви, що спонукали рятівників видати народну книгу, начальник ГУ ДСНС України в Полтавській області полковник Володимир Салогуб і додав:
— Це видання, до створення якого долучилося багато людей, стане для них та їхніх близьких свідченням того, що про них пам’ятають, а їхній подвиг особовим складом нашого головного управління оцінено належно. Ми схиляємо голови в пошані перед пам’яттю загиблих героїв і віддаємо данину всім ліквідаторам аварії, які виявили надлюдські здібності в тих екстремальних обставинах та врятували не лише Україну, а й увесь світ...»
Книга, яка вийшла друком напередодні 30ліття Чорнобильської трагедії, своїм народженням справді зобов’язана людям, котрі не за службовим обов’язком, а за покликом душі вирішили відтворити події тих страшних для полтавських пожежних часів. Матеріали для книги вогнеборці збирали всім загалом упродовж десяти довгих років. Підполковник С. Рибалко розповіла кореспонденту «ДУ», що перші матеріали про роботу вогнеборців у зоні ЧАЕС почали збирати ще до двадцятої річниці трагедії.
Коли «втяглися» в роботу, зрозуміли, що зібране — лише невелика частка з того, що може пролити світло на події 1986 року. Роботу по збору документів, фотоматеріалів, спогадів ліквідаторів та рідних тих, хто вже відійшов у вічність, продовжили ще на п’ять років. До 25ї річниці чорнобильської трагедії з’явилася вже більшменш повноцінна фактична база. Але упорядникам майбутньої книги і тоді зібраного виявилося замало. Тож пошуки активно тривали.
«Спочатку зібрані матеріали використовували для доповідей до чергової річниці Чорнобильської трагедії, поповнення матеріалами експозицій нашого відомчого музею. Про книжку, на сторінках якої були б зібрані імена всіх учасників ліквідації аварії на ЧАЕС з Полтавщини, тоді не йшлося, — веде далі С. Рибалко, начальник сектора зв’язків із засобами масової інформації та роботи з громадськістю ГУ ДСНС України в Полтавській області. — Але ми продовжили роботу — збирали нові документи і свідчення ліквідаторів, брали інтерв’ю у багатьох пожежників, дізнавалися про все, що тільки було можна, про учасників першого зведеного загону вогнеборців із Полтавщини, які працювали в зоні ЧАЕС, його командування, умови перебування в небезпечній зоні тощо...»
Пошук та збирання маловідомих фактів виявилися справою нелегкою. Упорядники книжки зазначають, що далеко не всі з тих, хто вже з перших годин перебував у зоні ЧАЕС, погоджувалися на розмову. Чорнобиль болить їм і досі! Уже колишні пожежники неохоче згадують часи свого небезпечного відрядження, за які вони й нині все ще розплачуються власним здоров’ям. А дехто вже поплатився і життям.
«Ми дізналися багато цікавого і повчального в сенсі того, наскільки виявився небезпечним мирний атом, який вийшов зпід контролю людини, — коментує С. Рибалко. — Так, один із учасників зведеного загону розповів нам, що вперше в житті у Прип’яті побачив сліпих курей. Свійські птахи залишилися на обійстях, котрі покинули господарі, тікаючи від радіації. Курей годували наші пожежники: чубарок підзивали до себе, тюкаючи нігтем по цеберку. До пожежних з лісу виходили і дикі кабани, котрі теж осліпли від радіації. Незрячих звірів жаліли, але аби ті не «конфліктували» з людьми, відганяли, кидаючи у хащі каміння. Кабани ішли на шум...»
Дисципліна у 30кілометровій зоні була суворою. Усі розуміли, що найменше послаблення може вартувати життя. Тому, розповідали ліквідатори, інструкції з безпеки намагалися виконувати беззаперечно. Але, як розповів упорядникам книжки ліквідатор з Кременчука, про інструкції забували, коли вони буксирували техніку, за допомогою якої гасили пожежу на четвертому реакторі. Здавалося, що машини, які по кілька діб стояли поряд із реактором, буквально «світилися», тому колону з таких машин, котрі стягували тягачами на спеціальний могильник, усупереч інструкції ніхто не зупиняв для перевірки. Інспектори ДАІ не хотіли ризикувати здоров’ям...
Ж. Романова за фахом психолог. Ось уже кілька років працює у відділі персоналу ГУ ДСНС України в Полтавській області. Їй довелося найбільше зпоміж інших упорядників народного видання вивчити документів, які стосуються часу перебування ліквідаторів Полтавщини в зоні ЧАЕС.
«Ще десять років тому була проведена вкрай серйозна робота щодо збору матеріалів. Вивчено надзвичайно багато архівних документів, проведено особистих зустрічей з чорнобильцями, їхніми рідними. До речі, деякі з ліквідаторів і нині ще працюють у нашому головному управлінні: вони відслужили, пішли на пенсію, але залишилися працювати на посадах вільнонайманих працівників. Нашою метою було відтворити, наскільки можливо, повністю і правдиво події про участь пожежних у ліквідації аварії».
У книзі є спогади про перших ліквідаторів Полтавщини, які прибули на зруйновану вибухом атомну станцію буквально в перші години після аварії. Це — лейтенанти внутрішньої служби А. Папірник, М. Федоренко та В. Ісаєнко, котрі у квітні 1986 року в Києві проходили перепідготовку на курсах. Уночі з 25 на 26 квітня їх підняли по тривозі і наказали прибути на територію ЧАЕС. З часу вибуху реактора минуло всього три години. Цих лейтенантів, як і всіх слухачів навчального центру, відправили у самісіньке пекло.
Ці молоді хлопці й стали тим резервом, який мав замінити тих, хто вже три години поспіль намагався загасити дивний вогонь усередині зруйнованого реактора. Він більше нагадував не полум’я, а свічення. Наче від тліючого вугілля. Вогонь у зруйнованому реакторі справді не палав, як на пожежах, а якось дивно тлів, випромінюючи небачене досі брандмейстерами свічення, від якого тим ставало лячно. Понад п’ять годин їхня група перебувала практично поряд зі зруйнованим реактором, очікуючи команди замінити тих, хто працював усередині. Вони стояли і не чули галасу птахів, як зазвичай буває вранці в лісі...
Потім офіцери почули, як лейтенант Віктор Кібенок сказав, що їх міняти не варто. Мовляв, нам уже все одно... Як відомо, В. Кібенок одним із перших ліквідаторів помер від променевої хвороби 11 травня 1986 року в московській лікарні, куди його доставили з ЧАЕС. Але медики виявилися безсилими проти нечуваної дози радіації, яку отримав молодий пожежник.
Книжку, яку видали до 30ї річниці Чорнобильської трагедії полтавські рятувальники, вручать кожному ліквідатору аварії на ЧАЕС. На Полтавщині їх залишилося трохи більше, ніж триста. Народне видання акумулювало на своїх сторінках славетну історію боротьби особового складу зведеного загону пожежних Полтавського гарнізону з підступним ворогом — радіацією в зоні ЧАЕС. Видання знайде своє місце і в домівках тих родин ліквідаторів, котрі не дожили до цієї дати.
Творчий колектив народної книжки не забув жодного з них і віддав пошану пам’яті їхній стійкості і готовності виконати наказ командування. Навіть тоді, коли це несло смертельну небезпеку. Вони гідно виконали свій обов’язок, і їхні імена відтепер закарбовані на сторінках народного видання, яким пишаються їхні нащадки.
Олександр БРУСЕНСЬКИЙ, м. Полтава