Четвертий енергоблок почав працювати у листопаді 1983-го, а в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року о 1 год. 23 хв. 50 с. на ньому пролунав вибух. Першою жертвою став Валерій Ходимчук — оператор енергоблоку, тіло якого так і не знайшли. У навколишнє середовище потрапили ізотопи урану, плутонію, йоду-131, а також цезію та стронцію. Термін їх розпаду — від 8 до 30 років.
Радіоактивна хмара, що утворилася після вибуху, накрила не лише Україну, Білорусь і частину Росії, а й інші країни. Зокрема, підвищений рівень радіації у ті дні було зафіксовано в республіках Прибалтики, Німеччині, Італії, Бельгії, Нідерландах, Франції, Великій Британії та інших країнах. Про це відразу ж повідомили їх мас-медіа, а також «Голос Америки».
За офіційними даними, радіоактивне опромінення отримали понад 8 мільйонів людей, а забруднено було близько 155 тисяч квадратних кілометрів, з яких понад 52 тисячі «квадратів» — сільськогосподарські угіддя.
Понад 400 тисяч осіб були переселені у більш екологічно чисті регіони, проте мільйони українців і досі відчувають згубний вплив радіації.
Солдатам «забули» видати засоби захисту
27 квітня розпочалася евакуація жителів Прип’яті. Ось як згадував ті події академік Легасов — безпосередній їх учасник:
«Коли ми під’їжджали до станції, вразило небо. Уже за 8–10 км до неї виднілася малинова заграва. До приїзду урядової комісії 26 квітня о 8 годині вечора осмисленого плану не було. Усе це довелося робити комісії. Фізики передчували, що динаміка подій змінюватиметься не на краще, і наполягали на обов’язковій евакуації. Медики підтримали фізиків, і годині о 10-й вечора Борис Щербина, повіривши нашим прогнозам, прийняв рішення про евакуацію. Вона мала відбутися наступного дня.
Об 11-й ранку було оголошено офіційно, що все місто підлягає евакуації. До 14-ї години повністю був зібраний увесь необхідний транспорт, визначені маршрути прямування. Евакуація проходила швидко і точно, але були й помилки. Наприклад, велика група громадян звернулася з проханням евакуюватися на власних автомобілях. Такий дозвіл був даний, хоч усі автомобілі були забруднені, а дозиметричні пости, які визначали рівень радіації, було організовано трохи пізніше».
За рішенням урядовців розпочалося відселення людей з 10-кілометрової зони, де навіть дозиметри зашкалювали, а також 30-кілометрової. Люди не хотіли залишати домівок і нажитий десятиліттями скарб, у тому числі й худобу. Але іншого виходу у них не було. Після того, як хати залишили люди, всю живність — корів, свиней і кіз відвезли на Дарницький м’ясокомбінат. А через кілька днів жителі України вже споживали ковбасу з них...
Загалом протягом 1986–1987 років жителі 110 сіл Поліського, Чорнобильського районів, які опинилися під чорним крилом Чорнобиля, були евакуйовані до інших областей і районів. Але перебування в зоні найбільшого радіаційного ураження не пройшло для них безслідно: частка відносно здорових людей серед них теж з кожним роком зменшується.
Сьогодні у 10-кілометровій зоні — більш відомій як зона відчуження — ніхто не живе, за винятком працівників Чорнобильської станції та кількох сотень так званих самоселів — людей, які з різних причин не прижилися на чужині і повернулися до рідних домівок. Правда, останнім часом зону облюбували і деякі безхатьки: пустих хат тут вистачає...
Відразу після вибуху над зруйнованим реактором почали споруджувати саркофаг — укриття, яке б мінімізувало потрапляння з нього радіоактивних речовин у повітря. У процесі будівництва було укладено понад 400 тисяч кубометрів бетону, змонтовано 7 тисяч тонн металоконструкцій. 30 листопада 1986 року він був зданий в експлуатацію.
Левову частку робіт виконували військовослужбовці. У більшості випадків — без засобів захисту: їх, як згадував пізніше один із генералів, «у перші дні через паніку забули видати...»
У ролі цапів-відбувайлів?
Після аварії була порушена кримінальна справа, а 7 липня 1987 року судова колегія у кримінальних справах Верховного суду Союзу РСР завершила її розгляд. Серед обвинувачених фігурували керівники станції. Суд тривав понад 3 тижні.
Одним із головних винуватців того, що сталося, він визнав директора АЕС В. Брюханова. У звинуваченні йшлося про те, що він як керівник станції не забезпечив її безпечної експлуатації. А коли сталася аварія, то «виявив розгубленість і боягузтво... не вжив заходів до обмеження її масштабів, у поданій інформації навмисне занизив рівень радіації».
Директора станції В. Брюханова, головного інженера М. Фоміна та його заступника А. Дятлова засудили до 10 років позбавлення волі: це було максимальне покарання, передбачене Кримінальним кодексом за подібні злочини. Колишні — начальник реакторного цеху О. Коваленко отримав 3 роки, начальник зміни Б. Рогожкін — 3, а державний інспектор Держатоменергонагляду СРСР Ю. Лаушкін — 2 (за те, що «не виявив принциповості і наполегливості в реалізації вимог правил безпеки АЕС»).
Жоден із засуджених не відбував до кінця призначений термін ув’язнення: після розпаду СРСР їхні справи переглянули, і вони вийшли на волю...
Утім, ще до винесення вироку Віктора Петровича викликали до Москви, на засідання Політбюро ЦК КПРС. Воно тривало 8 годин без перерви. Тодішній голова радянського уряду Микола Рижков сказав:
— Ми всі йшли до цієї катастрофи...
Микола Іванович мав рацію: в архівах СБУ до цього часу збереглися доповіді оперативних співробітників КДБ Української РСР про виявлені порушення під час будівництва станції, але ж на них не звертали уваги.
А Єгор Лігачов, секретар ЦК, обурювався, що «Чорнобильську станцію побудували неподалік Києва, і зроблено це було без відома політбюро».
Єгор Лукич лукавив: у ті часи без таких дозволів не зводився жоден важливий об’єкт на теренах Радянського Союзу. На тім засіданні слово надали і Брюханову. Ось як згодом він згадував ту ситуацію:
«Присутній Михайло Горбачов запитав, чи я чув про аварію на американській АЕС «Тримайл Айленд». Я відповів, що так, чув. Більше генсек нічого не питав. Міністру енергетики оголосили догану, голову Держкомітету з нагляду за атомною енергетикою звільнили з роботи. Мене тоді виключили з партії, про що того ж дня повідомили у вечірній телепрограмі «Время».
Однією з причин катастрофи і досі вважається проведення експерименту, унаслідок чого реактор вийшов з-під контролю. Але пан Брюханов категорично відкидає цю версію. Ось що він каже з цього приводу:
«Я ніколи не погоджусь на слово «експеримент» навіть у лапках. Ніякого експерименту не було! Проводилася звичайна планова робота, передбачена регламентом. На будь-якій станції — атомній чи тепловій, коли блок стає на ремонт, перевіряють роботу всіх систем, у тому числі і системи захисту — щоб визначити, що відремонтували.
Подібні роботи були передбачені і проектом реактора. І вони за рік до цього були успішно проведені на 3-му енергоблоці — перед тим, як приступати до його планового ремонту».
Під час судового засідання, за словами Віктора Петровича, його колеги, які там були присутніми, співчували йому. Але чим вони могли зарадити? На їхню думку, яку він цілком поділяє, до катастрофи призвели дефекти енергоблоку, закладені в нього ще під час проектування і будівництва. Але ж треба було когось покарати. Тому в ролі цапів-відбувайлів опинився директор і найближче його оточення — головний інженер та його заступник: люди, зважаючи на професійні обов’язки яких та сферу відповідальності, ідеально підходили на цю роль.
Закордонні ж експерти стверджують, що тієї рокової квітневої ночі в один клубок сплелися і дефекти самого реактора, і людський фактор — дії персоналу. При цьому не відкидають і певної вини адміністрації Чорнобильської станції.
Від того дня, як сталася найбільша у світі техногенна катастрофа, нас відділяють 30 років. Немає вже держави, яка ухвалювала рішення про її будівництво, немає і головних проектантів самої станції. Натомість є незалежна Українська держава, є люди, які ціною власного здоров’я, а то й життя, приборкували «мирний атом». Сьогодні їм непереливки. Тож держава, суспільство не повинні забувати їхнього подвигу у ті вкрай тривожні і небезпечні дні.
Сергій ЗЯТЬЄВ
