Мешканець Європи за рік споживає 20–30 літрів вина, українець — лише 4,6 літра. Тож наша країна посідає 88 місце у світі за рівнем випитого виноградного вина і третє — зі споживання горілки. Це негативно впливає на здоров’я наших співгромадян. Про користь вина відомо давно, не дарма спостерігається висока кореляція між здоров’ям нації, тривалістю життя і обсягами споживання вина у різних країнах.
Ще на початку 90х виноградники в Україні займали близько 160 тис. га, поступово їх площі скорочувалися. Унаслідок анексії Криму вони зменшилися на 26,4 тис. га. В основному виноград вирощують в Одеській, Миколаївській, Херсонській областях, Закарпатті, найбільші його площі зосереджені на Одещині — 62%.
На жаль, протягом останніх років через суттєві проблеми у виноградарстві зафіксовано суттєвий спад. Зросли ціни на енергоресурси, сільськогосподарську техніку, добрива, посадковий матеріал, недоступними стали кредити, господарства без обігових коштів і державної підтримки опинилися на фінансовій мілині. Площі під виноградниками скорочуються, торік зменшилися до 41 тис. га (в Іспанії їх понад 1 млн га).
Падає і виробництво вина. Унаслідок анексії Криму, де було зосереджено більш як половину українських потужностей із розливу цього напою, падіння стало стрімким, хоча спостерігалося ще з 2010 року. Лише 20 млн дал. вина було вироблено у 2013 році, позаторік — 12,3 млн дал., торік із 194 тис. т зібраного винограду виготовили 13,9 млн дал. Зібрати більше ягід завадила погода — весняні заморозки на ґрунті пошкодили виноградну бруньку.

НАСЛІДКИ
Нестача сировини — не єдина проблема виноробів. Галузь не має державної підтримки. Єдина держпрограма, яка передбачала компенсацію до 48% витрат на закладення нових виноградників, була зупинена ще у 2013 році. Як відомо, з 1999 року діяв Закон України «Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства», відповідно до якого виручка від реалізації алкогольних напоїв обкладалася збором у 1 відсоток, а з 2011 року — у 1,5%.
Він стягується і зараз, але з 2013 року зібрані кошти спрямовуються до загального фонду держбюджету і не виплачуються попереднім отримувачам. Наслідки не забарились: якщо у 2007 році було висаджено 5800 га виноградників, позаторік — усього 1500 га. Через брак грошей погано доглядаються молоді насадження, не реконструюються багаторічні.
Практично зупинилося виробництво власного посадкового матеріалу винограду і плодовоягідних культур, потреба в ньому задовольняється за рахунок імпорту. Орендарям сільгоспземель, на яких росте молодий виноград, доводиться платити таку ж суму, як і тим, хто вже отримує суттєві врожаї.
Виноградарство — витратний бізнес. Інвестиції окуповуються довго, адже перший урожай із молодої лози можна отримати лише через чотирип’ять років. Аби мати пристойні врожаї, треба інвестувати 40–50 тис. дол. у гектар виноградників із крапельним зрошенням.
Життя вітчизняним виноградарям і виноробам ускладнило й російське ембарго на українські продовольчі товари (донедавна 69% вина експортувалося до РФ, решту продавали в Грузії, Азербайджані, Китаї, Німеччині, позаторік наторгували на 39 млн дол., купили на 16 млн дол., найбільше завезли з Італії — 29%, Франції, Грузії, Молдови, Німеччини).
До того ж почала діяти зона вільної торгівлі з Євросоюзом. Окремої угоди щодо вина, незважаючи на зусилля українських виноробів, у рамках угоди про ЗВТ з ЄС не було укладено. Вдалося підписати лише міжгалузевий протокол, за яким Україна може використовувати транслітерації географічних назв кирилицею лише на внутрішньому ринку.
Вітчизняним виноробам буде дуже складно конкурувати з європейцями (зокрема з французами, італійцями, іспанцями, які мають давні традиції виготовлення вина й міцну підтримку влади), навіть на внутрішньому ринку, не кажучи вже про європейський.

ПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ
Тож чи є майбутнє в українського вина? Що необхідно зробити для збереження та розвитку виноробної галузі? Чому в нашій країні знищується виноградновиноробна галузь попри те, що вона є бюджетонаповнювальною, дає робочі місця тисячам людей? Які перепони стоять на шляху великих виноробних підприємств і які заходи необхідно вжити для поліпшення інвестиційної привабливості галузі?
Відповіді на ці складні питання експерти, бізнесмени, чиновники шукали на першому національному виноробному форумі, який нещодавно пройшов у Києві і був зініційований Торговопромисловою палатою України.
Учасники форуму дійшли висновку, що в умовах фінансовоекономічної кризи, тимчасової втрати виноробного Криму, девальвації гривні, падіння купівельної спроможності населення, втрати традиційних ринків збуту, позбавлення держпідтримки, безсистемної акцизної політики, збільшення ставок земельного податку під багаторічними насадженнями у 33 рази, лібералізації імпорту Україна може втратити національне виноробство.
Після розпаду СРСР левова частка виробництва вина сконцентрувалась у великих виробників, які в основному виробляють знеособлену продукцію. В Україні вино розливає 61 підприємство, використовуючи виноград, вирощений на 41–48 тис. га, тож у середньому на одне підприємство припадає 800 га.
У Німеччині виноград займає 100 тис. га, ягоди переробляють 49 тис. підприємств, на одне зорієнтовано 125 га виноградників. В Італії працює 3 млн 600 тис. компаній, половина з них випускає вино, при цьому на одну закцентовано 49 га виноградників. У Франції виноград вирощують на 840 тис. га, зареєстровано 65 тис. виробників вина, на одного припадає 13 га.
У нашій виноробній галузі панує монополізм. Розвиток малих підприємств стримує непомірна вартість ліцензії (500 тис. грн) на оптову торгівлю вином. Таких цін немає в жодній країні світу. До того ж доводиться збирати велику кількість документів, аби започаткувати свою справу, платити за них офіційно і неофіційно, тобто давати хабарі, щоб прискорити процес.
Виноробна галузь значиться серед найбільш зарегульованих в Україні: аби виконати всі вимоги дозвільних документів, треба витратити 150 тис. грн. Причому багато вимог є необґрунтованими, вважають винороби. На етапі атестації непомірні вимоги висуваються до виробничого приміщення, зокрема відстань від нього до житлового будинку має сягати 50 метрів (це називається санітарною зоною).
Не дозволяється переобладнувати на цех невелике підсобне приміщення, тоді як європейці не переводять приватні будинки у статус виробничих приміщень, аби виготовляти вино. Для них усе набагато простіше.
В Україні малий виробник повинен мати у штаті як мінімум 45 фахівців, які не пов’язані з виробництвом вина, в тому числі інженера з охорони праці, який має пройти спецкурси за рахунок роботодавця, а потім отримувати пристойну зарплату, хоча випуск якісного вина не потребує його послуг. Виконання санітарних, протипожежних норм, часто невиправданих, теж потребують великих коштів, скаржаться винороби.
Необхідно отримати купу дозвільних документів на облаштування спеціальної лабораторії, в якій перевіряється безпечність вина. Це дорого і складно для малого підприємства, яке видає нагора 10–40 тис. пляшок вина впродовж року. Доцільніше дозволити йому укласти угоду з сусідньою лабораторією, аби спільно аналізувати винний процес. Про пільгові кредити малим виробникам не варто й мріяти.
Наші винороби не мають преференцій на виробництво коньяків і вин, кріплених виноградним спиртом. Закон не дозволяє виготовляти спиртратифікат на приватних виробничих потужностях, а лише — на державних. Заборонена й реклама вина, тож замість нього українці п’ють горілку. Наші торговельні мережі й ресторани не поспішають долучати українців до українського вина, бо держава їх до цього не заохочує.

ПРОПОЗИЦІЇ
Аби зберегти в Україні виноградарство та виноробство, необхідно створити сприятливе конкурентне середовище на ринку, підтримувати розвиток малого і середнього бізнесу, вважають учасники форуму. Зокрема, треба провести лібералізацію мікровиноробства, скасувати ліцензію на оптовороздрібну торгівлю винопродукцією виробникам, які використовують власну сировину, максимально спростити процедури отримання дозволу на виробництво, атестацію та доступ до ринку.
Доцільно скасувати невмотивовану, економічно необґрунтовану індексацію сільгоспземель, зменшити ставки земельного податку під багаторічними насадженнями (у тому числі виноградниками), запровадити пільгові ставки до періоду плодоношення.
Варто ухвалити державну цільову програму підтримки та мікрокредитування підприємств із невеликими потужностями й обсягами виробництва та фермерських виноробних господарств. Для формування системи контролю якості вина необхідно привести національне законодавство у відповідність до вимог ЄС, створити незалежні регіональні лабораторії.
Сприятиме розвитку галузі й п’ятирічний мораторій на підвищення акцизу на вино, адже зростання акцизів негативно впливає на обсяги виробництва, піднімаються ціни на вино, знижується купівельна спроможність і попит споживачів. Надходження до бюджету при цьому не збільшуються, а навпаки — падають.
Українські акцизи на вино — одні з найвищих у Європі. В Євросоюзі шампанські й ігристі вина мають нульову ставку, а столове сухе вино взагалі не належить до підакцизної продукції. Акцизний податок на вино не стягується в Німеччині, Греції, Італії, Іспанії, Португалії, Люксембурзі, Кіпрі, Нідерландах, Румунії, Словаччині, Словенії, Швейцарії.
В Європі вино вважається продуктом харчування, а в Україні виноградновиноробну продукцію ототожнюють з алкогольними напоями, натомість у світі розмежовують вино та алкогольні напої.
Вітчизняні винороби виступають за скасування авансової оплати податку на прибуток та автоматичне відшкодування ПДВ експортерам вина, фінансову підтримку галузевих наукових установ.
Підприємства виноградновиноробної галузі потребують допомоги в освоєнні нових ринків збуту, зокрема в країнах Азії, Близького Сходу, Африки, Китаї, адже багатьом із них складно конкурувати в Євросоюзі. ЄС дбає про своїх виноробів, виділяє колосальні кошти на підтримку галузі — 5,3 млрд євро, запроваджує додаткові субсидії, 530 млн євро вкладає у рекламу.
Бізнес чекає, що ЄС виконає свої обіцянки щодо надання технічної допомоги для модернізації виновиробництва та виведення на ринок нових торгових марок виноробної продукції замість забороненої через географічні назви. Поки такої допомоги немає.
У Мінфіні погоджуються з тим, що вартість ліцензії на оптову торгівлю вином у 500 тис. грн занадто висока й обіцяють скасувати її для виноробів, які виготовляють вино з власної сировини. Але зауважують, що важко буде проконтролювати використання саме власної сировини, коли у країні намітився курс на зменшення перевірок і кількості контролерів.

ЧУЖИЙ ДОСВІД
Вітчизняні винороби чекають на підтримку від держави та із заздрістю вивчають зарубіжний досвід, зокрема болгарський. У Болгарії з 2005 року діє Національна стратегія розвитку виноградарства і виноробства, яка має завершитись у 2025 році. Винний сектор керується Радою міністрів та Міністерством сільського господарства.
Контроль над галуззю покладений на Національну виноградновинну палату. Вважається, що державні субсидії та інвестиційні програми є запорукою ефективного розвитку виноробства. Уже не перший рік Болгарія співпрацює з агентством САПАРД, а її виноградарі мають можливість отримувати європейські дотації.
Спеціальна програма Європейського Союзу САПАРД — це фонд структурної допомоги для сільського господарства і розвитку села. Починаючи від 2000 року, за цією програмою надавалася підтримка Болгарії, Румунії, Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині, Словенії, Латвії, Литві, Естонії.
Зокрема, витрати аграріїв на технічне оснащення фінансуються на 100%, інвестиції у виробництво, що приносить прибуток, — на 50% від загальних витрат. Щорічно з фондів САПАРД на розвиток винного сектора приватні виробники отримують близько 56 млн дол., а також 22,6 млн дол. додаткових субсидій.
У 2007 році в Болгарії запроваджено нову євросубсидію для власників земельних та виноградних угідь у 10 дол. за кожні 0,1 га землі, на якій виробляється сільськогосподарська продукція. Передбачене щорічне збільшення субсидій на 5%. Бюджет на підтримку виноробної галузі в Європейському Союзі становить 1,3 млрд євро на рік.
У Грузії з допомогою міжнародних експертів провели дослідження всіх виноградників. За підсумками перевірок, знищили всі низькопродуктивні, технічні сорти винограду, з якого не можна робити вино. З нього в основному виготовляли чачу. За держкошти вирубали їх (навіть на приватних ділянках), натомість посадили грузинські сорти Сапераві. Це все відбувалося впродовж дев’яти років і позитивно позначилося на якості грузинського вина.
Податкова система, запроваджена в Грузії, дозволяє вільно розвиватися маленьким підприємствам, які виробляють вино для внутрішнього споживання.
Елла НОВАК