Вітчизняна економіка зазнала значних втрат, однак вони є наслідком не тільки зовнішньої агресії, а й накопичених упродовж тривалого часу системних деформацій, відсутності базових умов сталого економічного розвитку. Агресія й торговельні санкції Росії лише прискорили й поглибили економічну кризу, в якій нині перебуває Україна, констатують експерти Центру Разумкова.
Тож без докорінної системної модернізації економіки годі й мріяти про досягнення стратегічних цілей, пов’язаних зі створенням в Україні високорозвиненого, заможного, захищеного від небезпек суспільства, яке було б невід’ємною складовою об’єднаної Європи. У процесі модернізації надзвичайно важливо домогтися виправлення найбільш істотних інституційних викривлень і спотворень, деформацій і диспропорцій у соціально-економічних структурах, які підриватимуть успішний перебіг трансформаційних процесів.
В інституційному плані адекватно враховано першочергові цілі перетворень, передбачені Стратегією-2020: антикорупційна та судова реформи, реформа правоохоронної системи, децентралізація та реформа держуправління, визнають експерти. Але залишається безліч питань до реальної технології таких трансформацій.
Не побачили експерти у владних пріоритетах і програм, які б виправляли структурні перекоси у сфері формування головних чинників сучасного економічного розвитку — сферах освіти, науки, технологічного розвитку, інвестицій. Лише законами, що покращують інституційні умови розвитку цих сфер, проблему не вирішити, бо навіть за найбільш сприятливих умов розвитку діяльність у більш складних і ризикованих напрямах (саме за ними, як правило, виникають суттєві технологічні прориви) потребує спеціального регулювання і підтримки. Зазвичай люди схильні спрямовувати свої зусилля туди, де результат може бути досягнутий меншими витратами.
Тож невипадково в усіх технологічно успішних країнах реалізуються на державному рівні програми розвитку нових технологій. У результаті їх виконання держкерівництво має намір досягати глобальних або регіональних конкурентних переваг і підвищувати привабливість країни для іноземних партнерів — держав, компаній, підприємців. Тут особливо переконливий приклад країн Східної Азії.
Для успішного технологічного розвитку країна повинна мати «технологічний локомотив», який потягне за собою весь поїзд національної економіки. А країни-партнери повинні чітко бачити, чим ця держава цікава для них, що вона вміє робити унікального або краще за інших, аби розглядати її участь у своїй спільноті як економічно й соціально бажану, а не політично мотивовану.

Освіта
Ухвалений у липні 2014 року Закон «Про вищу освіту» розширює автономію університетів. Це, за задумом реформаторів, має сприяти значному піднесенню університетської освіти та наближення за цим показником до країн-лідерів. Але експерти сумніваються, що закон автоматично приведе до того, що наші університети випускатимуть у значних обсягах висококласних фахівців за пріоритетними напрямками науково-технічного прогресу.
Без цього розвиток високотехнологічних сегментів нашої економіки в довгостроковому періоді неможливий. Аналіз змін у структурі випуску фахівців із вищою освітою свідчить, що за роки реформ у незалежній Україні, які відбувалися в умовах відносно більшої свободи університетів порівняно з радянськими часами, ця структура зазнала не тільки позитивних, а й негативних змін.
Негатив пов’язаний із помітним відставанням за часткою випуску фахівців у галузі природничих наук, де генеруються найбільш важливі проривні технології. Є тенденція до істотного скорочення дипломованих фахівців за гуманітарними та мистецькими спеціальностями, які формують культуру людини — основної продуктивної сили, а також світоглядні засади розвитку суспільства.
За цим Україна поступається найбільш динамічним в інноваційному аспекті суспільствам більш ніж удвічі. Невипадково зараз найбільші музеї світу переповнені молодими громадянами країн Східної Азії — школярами і студентами. Держави цього регіону стимулюють такі подорожі, адже вони сприяють формуванню культурного потенціалу розвитку, посиленню креативності мислення.
Це згодом матиме віддачу у вигляді продукування нових технологій та посилення конкурентних позицій на глобальному ринку. Навчальні заклади нашої країни випускають утричі менше фахівців у галузі медицини та соцпрограм, ніж в інноваційно активних державах. У результаті Україна опинилася на одному з останніх місць в Європі за станом здоров’я своїх громадян і величезними обсягами бідності, нерозвиненістю цивілізованих норм соцзахисту.
Майже половина студентів наших вишів отримує дипломи юристів, економістів, фахівців у сфері суспільних наук та бізнесу. І це спричинено не їх дефіцитом, який був на початку української незалежності, але давно зник і перетворився на продукування полчищ економістів і юристів, часто таких, що мають невисокий професійний рівень.
Ці негативні тенденції відбивають істотні зміни у структурі суспільних цінностей України, зауважують експерти. З одного боку, під впливом поширення культури масового споживання (вплив глобалізації та західних стандартів), а з іншого — пострадянського процесу формування нової суспільної ієрархії, побудованої на визнанні не компетенції, а формального статусу людини (таке собі неофеодальне світосприйняття).
Гіпертрофія випуску вишами економістів і юристів приховує в собі небезпечну тенденцію до втрати освітою функції передачі знань і компетенцій і набуття нею функції надання людині певних статусних ознак. За цих умов неважливо, потрібні країні в такій кількості фахівці цього профілю чи ні, адже отримати диплом є більш престижним, а вчену ступінь — важливим доповненням до владних повноважень або бізнес-репутації.
Випускати фахівців за природничими спеціальностями університетам невигідно, бо попит на них в економіці, ворожій інноваціям, є мінімальним. А освітній процес — дуже складний, оскільки потребує від навчального закладу відповідного кадрового забезпечення, сучасного оснащення та матеріально-технічної бази, від студентів — значних індивідуальних зусиль.
Такі параметри структури вищої освіти слід змінити, підкреслюють експерти Центру Разумкова. Адже вони гальмують процеси розвитку тих високотехнологічних виробництв, які ще зберігаються в Україні. А крім того, освоєння в перспективі нових високотехнологічних сфер економічного розвитку, пов’язаних із новою енергетикою та енергоефективністю, нанотехнологіями, біотехнологіями, в тому числі з новими медтехнологіями, що продовжують і покращують якість життя людей, новітніми технологіями, що забезпечують сталий розвиток.

Наука і техніка
Україна успадкувала від Радянського Союзу потужний потенціал наукових досліджень із розгалуженою мережею наукових установ, та в роки незалежності він використовується вкрай незадовільно через елементарну відсутність в економіці попиту на новітні технології. Відсутність взаємодії з господарською практикою призвела до накопичення у секторі наукових досліджень і розробок низки істотних відхилень від параметрів, притаманних успішним з точки зору інновацій країнам.
Це виявляється на загальному рівні фінансування наукових досліджень, структурі цього фінансування та структурі організаційних форм реалізації досліджень. Показник валових витрат на дослідження та розробки (у міжнародній статистиці позначається як GERD) в Україні стагнував після 1999 року — останнього року так званої трансформаційної кризи 1990-х років. Тобто періоду, коли спостерігалося досить швидке (за винятком глобальної кризи 2008–2009 років) зростання економіки.
Це не випадковість чи непорозуміння, це наслідок переформатування моделі економічного зростання, яке стало орієнтуватися не на новітні, високотехнологічні галузі та виробництва, а на експансію старих (нерідко морально і фізично застарілих) виробництв, що конкурували за ціновими параметрами продукції. При цьому спираючись на дармовий доступ до хижацької експлуатації природних ресурсів (ознака вибіркової лібералізації економіки винятково для олігархів), на злиденні рівні оплати праці (ще одне «досягнення» української лібералізації економіки), а також на абсолютний екологічний нігілізм і прогресуюче проїдання накопиченого раніше основного капіталу — не лише підприємств, а й усієї виробничої та невиробничої інфраструктури, створеної за радянських часів. У результаті нині Україна за рівнем GERD на душу населення вже втричі поступається Китаю, тоді як до 1999 року випереджала його, а відставання за цим показником від країн-лідерів (США, Фінляндія, Швеція, Сінгапур) досягло катастрофічного масштабу — понад 25 разів.
Рівень витрат на одного дослідника в секторі наукових досліджень є вдесятеро меншим за рівень країн-лідерів, навряд чи за таких умов можна досягти проривних успіхів. Навіть якщо й виникають певні фундаментальні ідеї, втілити їх у життя науковець не зможе через брак коштів. Тому у нього єдиний шлях для самореалізації — виїзд з усім своїм науковим скарбом за кордон.
У незадовільному фінансуванні сфери наукових досліджень прийнято звинувачувати державу, яка хронічно недофінансовує науку. Нестача бюджетного фінансування дійсно є, але це — не головна причина, кажуть експерти. Головний чинник — поведінка бізнесу. В Україні держава й так фінансує надто високу частку загальних витрат на науку — 46%, тоді як у багатьох країнах вона не перевищує 30%. Причому в більшості з них спостерігається тенденція до скорочення частки участі держави у фінансуванні досліджень.
Головний фінансист наукових досліджень у світі — бізнес, на який припадає від 45,6% (Велика Британія), 53,4% (Сінгапур), 55% (Франція та Малайзія), 59,1% (США), 63,1% (Фінляндія), 65,6% (Німеччина), 68,2% (Швейцарія), 73,7% (Південна Корея) до 76,5% (Японія).
У Китаї, який є найбільш яскравим прикладом швидкого розвитку та успішної модернізації останніх трьох десятиліть, відбулася вражаюча реструктуризація джерел фінансування науки — зі збільшенням частки бізнесу до 74%, тоді як частка держави зменшилася до 21,6%. Український бізнес фінансувати наукові дослідження не поспішає — лише мізерні 27,2% участі у 2011 році, що навіть менше, ніж було у 2001 році на початку періоду швидкого зростання (32%). Еліта нашого бізнесу, вочевидь, має інші пріоритети для витрачання коштів.
В Україні спостерігається аномально високий рівень (в рази більше, ніж в інноваційно успішних країнах) участі державних установ у витрачанні коштів на дослідження та розробки. Держава віддає перевагу фінансуванню саме держустанов, тоді як в інших країнах вона фінансує значною мірою приватні установи (звичайно на конкурсних засадах) та автономні від неї вищі навчальні заклади.
В Україні ж участь університетів і вищих навчальних закладів загалом у наукових дослідженнях у рази поступається країнам — інноваційним лідерам. Таку ситуацію необхідно виправити, підкреслюють експерти Центру Разумкова, тому що згадана структура участі — прямий шлях до неефективності витрат, коли фінансуються не стільки дослідження, скільки система держустанов, які їх здійснюють.

Інвестиції та інновації
Великий бізнес відіграє велику роль у генеруванні попиту на підготовку фахівців вищої кваліфікації та у фінансуванні наукових досліджень і розробок. Тож викривлення у цій сфері мають найбільш суттєве значення, зазначають експерти, вони зумовлюють системний характер суспільно-економічних деформацій в Україні.
Вітчизняний бізнес вбачає джерела своїх «конкурентних переваг» на ринку не в інноваціях, а в досягненні виключного доступу до дефіцитних ресурсів та монопольного становища на ринку, в тому числі за рахунок отримання від держави виняткових привілеїв для ведення справ та використання держапарату для придушення конкурентів.
В нашій країні переважають короткострокові бізнес-процеси, оскільки вони дозволяють заощаджувати на інвестиціях і максимізувати приватне споживання власників великого бізнесу. По суті, часто марнотратне та марнославне, але таке, що надзвичайно сприяє реалізації у колі «нових українців» спотворених критеріїв життєвого успіху (головне — не бути, а мати).
Така життєва орієнтація, кажуть експерти, нагадує мораль французьких верхів за часів короля Луї ХV (1715–1774) та особливо регентства герцога Філіппа Орлеанського (1715–1723) — з їх культом задоволень, яка призвела до Французької революції з її екстремальним радикалізмом та гільйотиною.
В Україні, зауважують експерти, гіпертрофований індивідуалізм, що межує з асоціальністю (незважаючи на публічні клятви у «служінні народу та нації»), який зумовлює спрощення, примітивізацію структури соціальних зв’язків, їх підпорядкування принципам сімейних і дружніх стосунків, деформацію соціальних інститутів розвитку.
За наявності цих системних ознак процеси капіталоутворення в економіці стають надзвичайно слабкими. Суспільство живе переважно сьогоднішнім днем і думає більше про поточний добробут (споживання), аніж про довгострокові перспективи розвитку. Останні подаються, як правило, у вигляді обіцянок манни небесної, яка впаде на голови українцям внаслідок реалізації євроінтеграційного курсу.
Але для успішного здійснення перетворень, у тому числі з адаптації до умов ЄС, слід орієнтуватися на істотне збільшення інвестицій, підкреслюють експерти Центру Разумкова.
Елла НОВАК