Якось моя бабуся побачила одну з моїх публікацій, присвячених іміджу України на міжнародній арені, і сказала: «Бачу, що ти пишеш дисертацію». Це була саме та мить, коли це слово закралось у мої думки. То був 2004 рік. Нічого не писалося.
Але я почала розвідку: з чого починати. Довідалася, що потрібно скласти кандидатські іспити, узгодити тему, додати чотири серйозні публікації, взяти участь у конференціях. Почала з іспитів. Зробила ряд публікацій: приблизно двадцять п’ять. І... захопилася народними ляльками.
— А ще підготували рукописні книги про ляльку...
— Так! І не одну, а одразу три: «Українська лялька», «Українське вбрання для ляльки», «Школа ремесел. Лялька: український стиль» — це все 2007 рік. Коли з’явилися книги, почала відвідувати науково-практичні конференції, які стосувалися ляльок, іграшок.
— За першою освітою — Ви педагог?
— Мені пощастило потрапити до першого набору українських філологів Педагогічного університету імені Володимира Винниченка у Кропивницькому (раніше Кіровоград). Отож учити і вчитися — улюблене покликання.
Якось професорка Оксана Матвієнко, яка побачила мої книжки, запропонувала написати роботу про роль ляльок у позашкільній освіті. Я погодилася. Пізніше доля звела з Людмилою Орловою — авторкою книжки «Люди і ляльки».
Вона однією з перших почала колекціонувати українські народні ляльки. Самостійно їздила по селах, спілкувалася з людьми, замальовувала, робила ескізи ляльок. Саме вона за руку відвела мене до мистецтвознавця, члена-кореспондента НАН України Олександра Найдена.
Людмила Орлова й Олександр Найден — подружжя, яке більше 50 років збирає й досліджує народні ляльки. На жаль, пані Людмила відійшла вже в інші світи. Та свого часу я потрапила у хороші руки у всіх сенсах. Олександр Семенович переконливо сказав: «Як Бог дасть — захистимося!» Відчула, що сказано це було щиро й проникливо.
Зрештою, мені подобалося відвідувати Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, де Олександр Найден працював головним науковим співробітником. Кожне відвідування — як похід до церкви. Навіть якщо й сильно правили мою наукову роботу, то це, навпаки, додавало сили. Так швидко народилися 300 сторінок наукової роботи.
— Вимоги на захисті кандидатської роботи високі були?
— Звісно. Це — перша така неординарна тема. Але я була до всього підготовлена з такими мудрими науковцями й дослідниками. Захист супроводжувала фільмом про ляльки, а також глосарієм. Коли отримувала диплом — плакала. То були сльози радості і мудрості. Я робила улюблену справу: це коли процес цікавіший за результат!
— Ви вже згадували пророцтва бабусі. А коли і з ким зробили свою першу ляльку?
— Першу ляльку зробила років у шість-сім із бабусею з качана кукурудзи. Така собі сільська лялька із сільською бабусею Оленою Скляренко 1924 року народження в мальовничому селі Порпурівка, що на Кіровоградщині. Отже, знання отримувала не на майстер-класі, а в простій сільській хаті. Автентична лялька творилася в автентичних умовах.
Звісно, лялька не збереглася, вона виконала свою функцію й кудись поділася. Саме так і має бути з народною лялькою.
— Ви навіть заміж виходили з лялькою?
— Так, коли виходила заміж, взяла із собою ляльку. Виготовлена вона трохи по-іншому — шита. А за основу був той же кукурудзяний качанчик. До речі, вона й нині живе з нами.
— Що для Вас народна лялька зокрема?
— Народна лялька для мене — не сувенір, а насамперед — предмет дослідження.
— Одним із Ваших напрямків є ведмедик Тедді. Чому саме цей американський герой? Це іграшка для дітей чи сувенір для дорослих?
— Скоріше — це мистецтво, а отже, не зовсім іграшка. Хоча, звісно, й іграшка також.
— Ви сама виготовляєте ляльки? Вам їх дарують? Маєте велику колекцію? Чи доступні вони глядачам?
— У нашій сімейній колекції понад 1000 експонатів. Поділені вони за розділами: ідея материнства у ляльках, автентична українська лялька, солдатики, ведмеді Тедді. Зберігаємо колекцію вдома.
У вересні плануємо перший виставковий проект «Ляльки. Ведмеді Тедді. Солдатики» у Центрі культури та мистецтв на Подолі. Основну експозицію складуть ляльки з нашої приватної колекції з чоловіком Олегом Сморчковим.
Спеціально для цієї виставки майстрині з Кропивниччини, Черкащини та Тернополя готують нові роботи, які обов’язково вразять відвідувачів своїм візуальним змістом. Вони ж проведуть і майстер-класи з виготовлення ляльок. Будуть представлені ляльки від радянського періоду й дотепер, а також покажемо європейську ляльку.
— Пані Оксано, Ви з чоловіком берете участь у різноманітних виставках, ярмарках...
— Так, у 2008 році мою лялькову творчість було презентовано у Швейцарії та Німеччині. Авторські ведмедики Тедді були неодноразово відзначені найвищими нагородами численних міжнародних конкурсів авторської іграшки.
Мій чоловік Олег Сморчков — майстер мініатюрного живопису, переможець Міжнародного конкурсу «Ді-шоу, 2007», учасник багатьох міжнародних виставок (Німеччина, Швейцарія).
— Ви проводите майстер-класи з виготовлення ляльки?
— З 2008 року я проводжу майстер-класи з виготовлення ляльки для дітей і дорослих. Всі майстер-класи — благодійні. Все, що пов’язано з ляльками, — благодійно.
— Яке місце, на Ваш погляд, займає рукоділля, виготовлення ляльки у розвитку дитячої особистості?
— Позбавляє від комплексів, дарує радість, робить добрішим. Інколи це стає продовженням чогось великого: дитина захоплюється рукоділлям. Ну а про моторику та розвиток логіки я вже не буду казати — це всім відомі речі.
— Можна кілька прикладів про найоригінальніші ляльки-знахідки з Вашої колекції?
— Наприклад, лялька-немовлятко — саме з неї почалась історія книжки-розмальовки «Моя улюблена лялька». Такі іграшки виготовляли з клаптиків тканини для своїх онучат бабусі.
Одна з найдавніших ляльок — лялька із соломи. Походить вона зі старовинних обжинкових обрядів, у яких останній сніп-дідух був своєрідною подякою полю за зібраний урожай. Таку лялечку із соломи та клаптиків тканини я створила за зразком авторського виробу майстрині Тамари Макаренко з Дніпра.
А ось лялька-княгиня — святкова іграшка, яку вміли робити бабусі Наддніпрянської України. Її щедро декорували та виготовляли з клаптиків дорогої тканини.
Ляльку-намистинку я бачила у Києві, Дніпрі, Харкові, Каневі. Таку іграшку любили виготовляти дівчата, щоб зручно носити в кишені. Вже згодом її зручно чіпляли до намиста.
Ще хочу згадати усміхнену ляльку з великою кишенею для трав, а на рукавах її нашиті дубові листочки. Зразок ляльки-усміханки передала до колекції дівчинка, бабуся якої була травницею, тобто збирала трави й лікувала людей. Походить вона з Рівненщини. Іменами народних ляльок не нарікали. Не приписувалися їм і магічні властивості.
— Відомо, що Ви ще й письменниця, ілюстраторка. Ви авторка скількох книг?
— У мене 30 книг. Це книги про ляльки, про іграшки з текстилю, про пластилінові забавки, а під час вагітності я почала писати казки та малювати. Так написалися й намалювалися — «Кирпата арифметика», «Стриб та скок. Оповідки та розмальовки», «Веселі крапочки» (про техніку малювання крапочками для дітей), «Зайчик Сірячок» (з англомовним словничком).
Як бачите — все дуже потрібне, практичне і корисне. Наразі у видавництві «Богдан» — два рукописи, у «Стилос» — два. Зараз працюю над книгою про мистецтво плетення спицями.
— Маєте помічників? Як ставиться до цього син, чоловік?
— Ми все робимо разом. А коли я починаю сумніватися, то вони ще більше мене підтримують: ідеями, фотосесіями, організацією виставок.
— Ви часто мандруєте. З чим це пов’язано? З мандрів поповнюється Ваша колекція, досвід? Ви відкриваєте чергові таємниці лялькарства?
— У мандрах є можливість акумулюватись у питаннях, що важливіше для тебе. Це вже починається з моменту складання валіз. Наприклад, що взяти із собою. Я завжди беру «роботу»: матеріали, інструменти, роздруківки рукописів.
У подорожах ми завжди відвідуємо музеї — там я обов’язково знаходжу ляльки. Знаходжу їх і на блошиних ринках. Разом із ними — книги про іграшки, старовинні фото. Зрештою, випити кави і трохи поспостерігати за людьми — теж люблю.
— Досить часто Ви відвідуєте міжнародні мистецькі виставки. Як ставляться там до українських майстрів? Чого прагне сучасний європеєць?
— Важко одразу визначитися, чого прагне європеєць, бо щоразу щось новеньке треба подавати, дивувати. Проте якось на одній із виставок запам’яталася німкеня. Така весела пані купувала мій посібник «Ведмеді та ведмедики», а потім повернулася й ще два взяла для своїх подруг. От вам і німецька Тедді-історія, яка вже потребує української підтримки.
— І, зрештою, лялька для Вас...
— Лялька — це і втілення ідеї материнства, це і можливість вивчати культури та побут, якщо ми кажемо про народні ляльки. Народна лялька — жодного разу не сувенір. Традиція створення ляльки оновлюється, але ж не на стільки, щоб не зберегти її первісних функцій, і не на стільки, щоб зробити її лише предметом продажу та маніпуляцій.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
