Нині випливають десь чуті слова: популярність поета визначається тим, коли звичайний читач може згадати й назвати бодай один написаний ним рядок.
Прізвище мого героя багато-багато читачів і слухачів назвуть одразу ж, тільки-но зачувши виплекані його серцем слова, як-от: «Хай щастить вам, люди добрі!», «Мамо, тобі низесенько вклонюсь, мамо, за тебе Богу помолюсь», «Родина-родина — це вся Україна, з глибоким корінням, з високим гіллям», «І живу я, живу — поки ти, Україно, живеш. І ніхто не уб’є, поки ти будеш, матінко, жити», «Ми в рідній хаті — не чужинці, ми в рідній хаті — хазяї», «Нам треба жити для добра»...
Такі крилаті фрешки з пісенної спадщини Вадима Крищенка можна цитувати і цитувати. Вони — на устах людей, закоханих у його творчість. От що значить, коли поезія по-справжньому торкається людських струн.
Із чого почалося Крищенкове захоплення поезією, звідки його витоки, маестро, либонь, і сам достеменно не знає. Можливо, це від його матері і тата, вчителів із Житомира, чиєю ласкою й рідним словом він був зігрітий ще змалечку.
Безсумнівно, чимало теплого, ліричного влила в його дитяче серце бабуся Уляна із села Глибочок Баранівського району, що на Житомирщині, «під патронатом» якої він виростав. Нині вулиця, на якій стояла бабина хата, носить ім’я її славетного онука.
Поет зізнається, що, можливо, саме з цієї селянської оселі — витоки його поезії. Щоразу, коли творить новий вірш, повсякчас відчуває, як у ньому бринять оті далекі срібні дзвіночки дитинства, оті неповторні літні співи бабусі, а ще — батька-матері з їх чистою українською вимовою.
Звідти й ось ці рядки:
Се­бе я за­пи­таю сам,
А від­по­відь знай­деть­ся по­ряд:
Для ме­не бать­ків­щи­на там,
Де ук­ра­їн­ською го­во­рять.

Вадим Дмитрович добре пам’ятає, коли вперше «засвітився» як поет-пісняр. Було це ще в шостому класі. Звичайно, юний автор слів, на які учитель музики написав мелодію, котра виконувалася навіть на міському огляді шкільної художньої самодіяльності, далекий від того, аби надавати цьому якогось значення, але ж, як відомо, велике починається з малого.
Закінчив юний поет знану 23-ю Житомирську школу (нині це гімназія, де, до речі, діє своєрідний Музей — поетична світлина Вадима Крищенка).
Він, захоплений віршуванням, одразу ж постав перед дилемою — куди піти вчитися. Давно мріяв сценою, Театральним інститутом, куди, казали, сам Бог велів йому вступати. А дехто радив залюбленому в слово юнакові йти тільки на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. І він якось рішуче визначився на другому варіанті.
Мабуть, саме це було його долею. Серед Вадимових однокурсників були Борис Олійник, Степан Колесник, Василь Захарченко, Микола Шудря, Валерій Гужва, Вадим Пепа та інші, що виросли в іменитих літераторів, тих, кого з повним правом можна вважати справжніми шістдесятниками, борцями за нову, демократичну Україну.
Як і вони, Вадим Крищенко жив змінами на краще і в суспільному житті, і в літературі загалом. Цьому сприяли відвідини літературної студії при університеті, де виступало чимало мистецьких світил, що мали свою незалежну думку на тамтешні явища.
Випала йому добра нагода зустрітись із самим Андрієм Малишком, перед пісенними звершеннями якого схилявся і схиляється дотепер. Послухавши написане хлопцем із Полісся, Андрій Самійлович провидницьки сказав йому: «У Ваших віршах звучить пісня», а дещо пізніше письмово засвідчив це.
«Музика слова, — каже Вадим Дмитрович, — і справді десь жила у мені. Я відчував її на дотик. Але піснярем не став ні після першої, ні після другої збірки. Тільки дещо пізніше та музика озвалася в мені піснею.
Поет також несе в душі свою мелодію. І ось коли його біоритми збігаються з композиторовими, отоді й може народитися пісня. Однією з таких і стала моя і композитора Климентія Домінчена лірична сповідь «Я до кладочки іду», що дала дорогу до естрадного Олімпу Аллі Кудлай, тоді ще співачці Українського народного хору імені Григорія Верьовки».
Із тих пір до поета почали більше і більше горнутися наші знакові композитори, а серед них — Ігор Поклад, Ігор Білозір, Олександр Морозов, Олександр Злотник, Геннадій Татарченко, Павло Дворський, Володимир Домшинський...
Із кожним новим твором Крищенко все глибше й глибше вкорінюється в пласти народно-пісенного підґрунтя, утверджуючись у культурно-мистецькому світі неординарним, самобутнім майстром.
Якщо характеризувати його поезію, то вона вкладається в слова «роздумлива лірика». Справді-бо, віє чимось щемно-роздумливим, мрійливим і вічним від таких його творів, як «До маминих очей», «Білі нарциси», «Берег любові», «Одинокий вожак», «Полісяночка», «Вишенька-черешенька» і багатьох-багатьох інших, що стали улюбленими піснями великої когорти любителів прекрасного.
У цей ряд осібно лягають пісні високопатріотичні — «Поки ти, Україно, живеш», «Родина», «Молитва», «Україно-мати», «Одна-єдина», «Вставаймо, браття-українці» і, безумовно, «Кришталеві чаші».
Не втримуюся розпитати в автора, як з’явилася на світ ця справжня народна перлина. У відповідь почув: «Історія появи й справді дещо незвичайна. У 1966 році вийшла моя друга поетична збірка «Щирість». Там був вірш «Пісня козацького коша». Він ще до появи книжки потрапив у руки композитора-бандуриста Віктора Лісовола, який одразу і поклав його на ноти.
То був складний для митців час. Тодішня совєцька ідеологічна машина діяла безвідмовно, повністю прикривши шлях хрущовській відлизі. Однак у даному випадку тодішня влада дала маху, інакше мій вірш навряд чи міг би побачити світ. Адже дехто вважає його бунтарським. І справді, хіба тоді могли сприймати інакше слова:
На­ли­вай­те, брат­тя,
Криш­та­ле­ві ча­ші,
Щоб шаб­лі не бра­ли,
Щоб ку­лі ми­на­ли
Го­лі­вонь­ки на­ші...

Отож збірка «Щирість» вийшла. А в неї і цей вірш, щоправда без однієї строфи:

Ко­за­ку не тре­ба
Сріб­ла ані зла­та,
Тіль­ки б Ук­раї­на
Не бу­ла ка­та­ми
На хрес­ті роз­п’ята.
Спершу ти зазвичай, як кажуть, не на весь голос, а в гуртках, у колі справжніх шанувальників самобутнього, національного. Від Лісовола мелодію перехопили Ніна Матвієнко, гурт «Гомін», Волинський народний хор, згодом квартет «Явір», співаки Василь Жданкін, Олег Марцинківський.
Хтось вважав пісню старокозацькою, хтось стрілецькою, вона навіть увійшла до збірки «Сто найкращих українських народних пісень» без посилання на її творців. До неї незалежно від автора віршів додавалися нові рядки й навіть цілі строфи.
На всю потугу «Кришталеві чаші» задзвеніли у 1990-х. Пісня полилася не тільки з численних сцен, але стала своєю й за родинними столами, в армійському строю.
Пісню гучно підтягували на Майданах, нині вона надихає наших воїнів, що ведуть боротьбу з російськими агресорами на східних кордонах України.
Чимало інших творів Вадима Крищенка цікаві своєю історією. Скільки щемливого, щирого, світлого він міг би повідати про свої творчі взаємини з Назарієм Яремчуком, чия життєва зірка так рано згасла.
Обидва митці були воістину споріднені душами. В репертуарі «Буковинського соловейка» значилося чи не найбільше пісень, написаних на слова Вадима Дмитровича.
То саме на прохання Назарія він створив пісню «Лелека з України», присвячену 100-річчю поселення українців у Канаді. Спеціально для нього Вадим Крищенко разом із композитором Остапом Гавришем написав твір «Забудеш», що, на превеликий жаль, став лебединою піснею Яремчука.
Особлива творча співдружність єднала Вадима Крищенка з незабутніми Раїсою Кириченко та Дмитром Гнатюком, чиї серця завше горнулися до поезії свого побратима.
На піснях Вадима Дмитровича виросла ціла плеяда українських естрадних виконавців. За його щирої підтримки на велику сцену зійшли багато уславлених нині співаків. Зокрема, руку підтримки він простягнув Віталію Білоножку, доброї пам’яті Івану Мацялку, нині народному артистові України Ярославу Боруті, заслуженому артисту Павлу Мрежуку.
Поет допомагав і допомагає нашому пісенному диву — Михайлу Брунському, голосистому Дмитру Андрійцю, пісенній квітці Прикарпаття Світлані Весні.
Усі вони (і не тільки) вважають іменитого митця своїм творчим батьком, з пієтетом визначають магічну силу його пісень, високогоблагородну душу цієї людини, яка володіє дивовижним даром — приголублювати митців, налаштовувати їх на велике.
Чари неповторних Крищенкових пісень близькі серцям мільйонів українців і в себе вдома, і на всьому світлому обширі, куди їх порозкидала доля. Його концерти проходять при переповнених залах. Свідчу про це не з чужих вуст.
Майже постійно відвідую столичний Палац мистецтв «Україна», коли там відбуваються дійства, присвячені творчості нашого знакового поета-пісняра, народного артиста України Вадима Крищенка. Стверджую: всі без винятку вони проходили при переповненій залі. А вміщає вона майже чотири тисячі глядачів.
Ці бенефіси одразу збирають не тільки киян, a й численних гостей столиці. Багато хто з них приїжджає спеціально «на Крищенка». В такі дні особливо рясно автобусів із Київщини, Чернігівщини, Житомирщини, якими приїжджають цілі бригади глядачів, залюблених у високопоетичне самобутнє патріотичне слово митця. Зауважте: збираються вони не за запрошеннями, а за купленими квитками, щоб насолодитися високим мистецтвом.
Не раз чув від людей, котрі побували на таких концертах, захоплені слова на зразок: «Нарешті ми втішилися нашим, українським, за що безмежно вдячні всім виконавцям, та особливо головному «винуватцеві» — Вадиму Дмитровичу».
Певен, така глибока, доброзичлива атмосфера пануватиме в найпрестижнішій мистецькій залі і цього разу, під час великого пісенного дійства «Спаси мене, пісне».
В такі урочисті миттєвості мені не раз думається: як би було здорово, аби ведучий міг ще додавати до багатьох почестей Вадима Дмитровича рядок «Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка». За таку нагороду для видатного майстра проголосували б тисячі тисяч українців.
Власне, вони стверджують це своїми потужними оплесками, оваціями. Якось заговорив із цього приводу з героєм моєї оповіді, на що він з усмішкою сказав: «Номінантів багато, а премія одна».
Вадим Дмитрович за свою пісенну творчість і культурологічні мистецькі проекти носить рідкісне для поета звання — народний артист України. Здобувши багатьох заслужених почестей, він, однак, не цурається виступати в школах, училищах, вишах, у трудових колективах.
До речі, митець — професор кафедри культурології Національного університету біоресурсів та природокористування (люди більше знають цей навчальний заклад як Сільськогосподарська академія), почесний доктор Київського національного університету технологій та дизайну.
Він багато робить задля прищеплення нашій молоді духовного надбання і патріотичних почуттів. Тісно співпрацюючи з молодими, Вадим Дмитрович попри свій вік залишається молодим. Особливо це відчувається тоді, коли на своїх творчих вечорах-концертах він читає власні вірші. В такі миттєвості він — моложавий, стрункий, натхненний — здається, ось-ось злетить увись!
Правильно кажуть: хто співає — той подвійно молиться. Більшість пісенних творів Вадима Дмитровича — це своєрідні молитви до Бога, до України, до матері. Як тут не згадати його унікальне мистецьке дійство «Десять господніх заповідей», яке вже кілька разів відбувалося також у Палаці «Україна» і транслювалося на всю нашу державу.
Пісні, лірика поета і справді окриляють, просвітлюють душі людські. Читачі і слухачі люблять його твори, бо вони зіткані з добра і любові, суціль перейняті високим українським духом.
Поет-пісняр і на мить не зупиняється на досягнутому. Щокожного дня зі статечністю мудрого селянського сина він береться за перо, рядок за рядком вплітається у канву народного буття, прагнучи, аби написане було гідним нас, українців. Про це гарно сказав його побратим — прозаїк і поет Олександр Балабко:

І ко­заць­ку сла­ву, і теп­ло ро­дин­не
Ве­ли­ча по­езія Кри­щен­ка Ва­ди­ма.
І йо­му не тре­ба ні сріб­ла, ні зла­та,
Тіль­ки б Ук­раї­на не бу­ла роз­п’ята
Не ли­ше ка­та­ми, але й кра­ді­ями.
Йо­го сло­во й піс­ня на­зав­жди і з на­ми!
На завершення зустрічі з Вадимом Дмитровичем почув від нього дещо сумовиті і водночас сповнені святої віри слова:
«Болять, болять мені народні рани... Не раз серце стискається від болю за нашу сторохтерзану Україну та її стражденний народ, переважна більшість якого живе за межею людської гідності.
Як же мені хочеться, аби нарешті над нами пощезло сусідів з півночі й своїх доморощених визискувачів-олігархів, яких аж розпирає від накрадених багатств, аби народ наш ожив і зажив життям європейців.
Вірю, так воно й буде, задля того й агітую людей своїми піснями, своїм мистецтвом, щодень молюся за них. Не скриватиму, я щасливий, що серед пісенних творів, котрі надають українцям життєвих сил і святої віри, є й мої. Насамкінець повторюся зі словами своєї пісні:
Я — Ук­раї­ни син
І щи­ро гор­дий цим!»

Ан­дрій МЕЛЬ­НИ­ЧУК,
за­слу­же­ний жур­на­ліст Ук­раї­ни