— Згадати є про що і про кого, — усміхається пан Олександр. — Але всьому свій час...
— Раніше в радянських, а сьогодні в російських фільмах КДБ постає як всемогутня організація, якій усе під силу. Це дійсно було так?
— Як колишній співробітник КДБ СРСР скажу так: спецслужби колишнього СРСР значною мірою штучно героїзувались як у книгах, так і у фільмах. Згадайте хоча б того ж Штірліца! Але разом із тим там дійсно було багато патріотів і справжніх професіоналів, які вірою і правдою служили державі СРСР.
Хоча всіляке траплялося. Коли я керував контррозвідкою на Курильських островах, мені і моїм колегам удалося з’ясувати, що практично вся розвідувальна мережа, створена з позицій радянської території, контролюється японськими спецслужбами.
— Жах!..
— Більше того: незабаром з’ясувалося, що такий стан речей влаштовував окремих генералів із вищого ешелону КДБ СРСР, зокрема начальника прикордонних військ СРСР генерала армії В. Матросова.
— Винних не спіткала доля Пеньковського (полковник Генштабу Радянської армії, який кілька років працював на ЦРУ і був розстріляний)?
— Ні: чотири генерали були звільнені зі служби. Правда, 6 офіцерів усе ж заарештували. Подібних прикладів можна навести чимало: у будь-якої спецслужби є успіхи і є промахи. Це — аксіома.
— Вам довелося керувати Головним управлінням розвідки України. Розкажіть, будь ласка, як воно створювалося? Хто стояв біля його витоків?
— Збройні Сили України, як відомо, були створені у грудні 1991 року. А питання про військову розвідку було порушено майже через рік.
— Перші особи держави розуміли її важливість?
— Так, мене і моїх колег-однодумців підтримували тодішній Президент Леонід Кравчук, а особливо перший міністр оборони Костянтин Морозов.
— До цього, наскільки мені відомо, Ви протягом року створили і очолювали українську військову контррозвідку. Чи не відчували браку знань, досвіду, необхідних для створення розвідки? Адже завдання у контррозвідників і розвідників діаметрально протилежні...
— На перший погляд — так, вони суттєво різняться. Але люди, які займалися контррозвідкою, набуті знання можуть використовувати і в розвідці. Ну хоча б тому, що їм відомі методи роботи тих, хто протистоїть їм. Викрити гарно підготовленого розвідника може тільки не менш професійний контррозвідник.
Це — по-перше. А по-друге, під час служби на Далекому Сході проводив контррозвідувальне забезпечення Улан-Уденського розвідувального центру, зокрема мав знайомих серед його співробітників. Завдяки службовим обставинам мав змогу вивчити роботу генерала П. Івашутіна — начальника ГРУ ГШ ЗС СРСР, який був справжнім професіоналом своєї справи і очолив його з посади заступника голови КДБ СРСР.
— А росіяни не намагалися перешкоджати у розбудові військової розвідки?
— Ви знаєте, ні. Більш того, на перших стадіях ми навіть обмінювалися кадрами, але з часом усе змінилось. Особливо після приходу до влади Володимира Путіна, який узяв курс на зміцнення Росії як тоталітарної держави, акцентуючи увагу насамперед на силових структурах.
Вихованець КДБ СРСР, він як ніхто інший із російського інстеблішменту розумів роль і значення розвідувальних органів у розбудові і зміцненні Росії, яка історично трималася на страху і репресіях. Більше перешкоджали свої, «гомо совєтікус» із СБУ...
— До речі, а як Ви, офіцер КДБ Радянського Союзу, опинилися в Україні ще задовго до його розпаду?
— Проходячи службу за тисячі кілометрів від рідної землі, я завжди хотів повернутися до України, а якщо точніше, то на свою рідну Волинь. Але завжди отримував відмови на свої прохання. Та, врешті-решт, моя настирливість узяла гору...
— Як Ви думаєте, витоки своєї нинішньої агентурної мережі в Україні росіяни почали формувати ще на початку 90-х? Чи з приходом до влади Володимира Путіна?
— Звісно, що ще задовго до того, як Путін став господарювати у Кремлі.
— Як зазвичай відбувається вербовка спецслужбами громадянина тієї чи іншої країни? Чи легко, на Ваш погляд, сьогодні завербувати нашого чиновника?
— Знаєте, робота з агентурою — це мистецтво. Вона має сильні, благородні цілі, коли борешся з ворогами, набирає ганебні форми, коли маєш справу зі зрадниками. Одне скажу — захищати безпеку України — надзвичайно позитивна і відповідальна справа, і нам важливо мати потужну агентуру в стані ворога чи його сателітів. Це основне завдання українських спецслужб.
— Після того як було затримано особистого перекладача нашого Прем’єр-міністра, українці почали ставити запитання: чи багато у нас ще таких єжових?
— У тому, що ФСБ і надалі намагатиметься ввести і вводить у найближче оточення перших осіб України своїх людей, тобто агентів, у мене не виникає сумнівів. Жодних. Ну а щодо їхньої наявності сьогодні біля наших високопосадовців, то на це запитання ніхто вам не дасть достеменної відповіді. Сподіваюся, здогадуєтеся чому...
— Як ефективно нинішня СБУ бореться із засиллям російської агентури? Чи повинно суспільство знати про успіхи та промахи цієї служби?
— Це запитання до нашої СБУ. Зі свого боку скажу, що наші військові розвідники і структури контррозвідки служби, починаючи з 2014 року, вступивши у двобій зі спецслужбами РФ, зрадниками із СБУ, антиукраїнськими силами, втрачаючи в боротьбі друзів, ризикуючи власним життям, різко відмежувалися від довголітньої ролі молодшого партнера і дають достойну відповідь ворогу. Їхню роботу не завжди можна побачити, але абсолютна більшість із них заслуговує на повагу і підтримку суспільства.
— За часів президента-втікача «Укроборонпром», Міністерство оборони очолювали росіяни Соломатін і Лебедєв. Багато часу потрібно Україні, щоб оговтатися від наслідків їхньої «діяльності», а також інших їхніх «колег», які були практично у кожному відомстві, особливо із силового блоку?
— Це — особлива сторінка в нашій історії: подібних прецедентів не знає жодна держава світу. Ви запитували про агентуру. Так ось, коли Віктор Янукович призначав Соломатіна, а потім і Лебедєва на ці посади, прості офіцери за голови хапалися, не вірячи у реальність того, що відбувалось.
— А Вам тоді все було зрозумілим?
— Мені було зрозуміло, що з просуванням цих людей на високі посади в українському уряді росіяни потирають руки і п’ють шампанське за успішне проведення операції із засилкою у вищі ешелони влади своїх агентів.
Наприклад, ще очолюючи «Укроборонпром», Соломатін зібрав і відвіз своїм московським господарям усю інформацію про розробки нової зброї і техніки, інші ноу-хау: хто б і що не говорив, а в України ще вистачає власних таємниць, за якими полювали і полюють. І не лише росіяни...
— Ваша думка про спецслужби Росії: вони дійсно настільки сильні чи їх значною мірою теж демонізують?
— Те, що з приходом Путіна у Кремль Російська держава почала приділяти їм значно більше уваги, аніж при Єльцині, у мене заперечень не виникає. Путін розумів їх важливість не лише як керманич Росії, а й як виходець із КДБ.
Але не треба демонізувати ФСБ, ГРУ: там працюють звичайні смертні люди. І на їхньому рахунку не лише перемоги... Українці ніколи не поступляться своєю майстерністю.
— На Ваш погляд, Українська держава спроможна створити ефективну розвідувальну мережу в Росії? І чи потрібна вона нам?
— Упевнений, не тільки спроможна, а й зобов’язана. Можливість отримувати відповідну інформацію з цієї країни нам конче потрібна. Особливо щодо їх агресивних намірів і планів. В умовах сучасної форми ведення війни це — ключове завдання. Тож слово за політичною волею керівників нашої держави, якщо вони спроможні її генерувати і впровадити.
— Голови багатьох жителів Донбасу всі роки нашої незалежності були повернуті у бік Росії. Більш того, там починаючи з 1991 року антиукраїнські сили почувалися досить комфортно.
Звідси й запитання: куди дивилася СБУ? Ставлю це запитання Вам як людині, яка у 2006–2007 роках очолювала управління СБУ у Донецькій області. Ви інформували про зародження сепаратизму вище політичне керівництво країни?
— Ми не були сторонніми спостерігачами: відповідна інформація у нас була. Зокрема, про наявність у Донецькій області великих злочинних угруповань, кількість яких у пору їх розквіту становила до 10 тисяч осіб.
Мали вичерпну інформацію і про агентуру КДБ, що існувала за радянських часів, а після розпаду Радянського Союзу «шефство» над нею взяли спецслужби Росії. Я розумів, що їх потрібно нейтралізувати. З відповідними пропозиціями вийшов на перших осіб СБУ і України.
— І що — жодної реакції?
— Чому? Мене звільнили з посади, з’єднавши зусилля продажного оточення Ющенка, олігархів і російської розвідки....
— Тоді ще одне запитання на цю ж тему. Як Ви гадаєте, коли б у тодішнього політичного керівництва країни вистачило мужності вдатися до жорстких заходів щодо нейтралізації всього цього кодла, сьогодні ситуація на Донбасі була б інакшою?
— Не тільки на Донбасі, а й у Криму. Але одних лише силових заходів недостатньо: насильно милим не будеш. Ніколи. Наша влада у попередні десятиліття надто мало зробила, щоб жителі Донбасу, Криму полюбили Україну...
— Як Віктор Янукович, двічі судима людина, зміг зробити таку стрімку кар’єру у житті, ставши після двох відсидок членом КПРС? Чи правда, що він міг ще тоді бути завербованим КДБ, із часом перейшовши під опіку ФСБ? Якщо так, то куди дивились українські спецслужби?
— Я знаю, що перед тим як обійняти посади голови Донецької облдержадміністрації, а згодом і прем’єр-міністра, кандидатура Віктора Федоровича проходила відповідну перевірку СБУ і вона рекомендувала Президенту Кучмі призначити його на вказані посади.
— Дякую, Олександре Олександровичу, за цікаву і змістовну розмову!
Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ