У 1960 році він не просто заспівав «Аве Марія» Баха — Гуно у фільмі С. Параджанова «Українська рапсодія», а й виконав одну з головних ролей.
Блискучий випускник Київського художнього інституту, Валерій Вітер стає лідервокалістом, вокальною окрасою ансамблю «Кобза» (1971–1987). У дев’яностих роках разом із бандуристом Володимиром Кушпетом неодноразово зачаровував Францію.
2000 року створює власну групу «Кобза original». Випустив понад десяток дисків.
Голос Валерія Вітера мали нагоду слухати любителі вокального мистецтва в багатьох столицях світу.
Водночас Валерій Вітер не припиняє своєї діяльності як художник. Його плакати і картини стають окрасою республіканських і міжнародних виставок, його персональні виставки проходили в Києві, Німеччині, Великій Британії, Фінляндії, Канаді. Колоритні метафоричні роботи осіли в стількох музеях і колекціях країн світу, що їхній перелік зайняв би чимало місця.
— На що на­ці­ле­ні, па­не Ва­ле­рію?
— Поперше, я намітив собі на 2017 рік тричотири ювілейні виставки і наполегливо готуюся. Зараз закінчую серію «міжнародних» акварелей, втілюю те, що не доробив колись, додадуться країни, які я не відобразив. Дуже цікаво минуле трансформувати через власний досвід і сучасне бачення. Паралельно опрацьовую Київ, КиєвоПечерську лавру — змальовую рідне місто. Багато зображую київську Русанівку, де живу.
Не припиняю роботу над серією «Азербайджан». Далекого 1974 року я був там на декаді української культури, багато об’їздив міст, були цікаві зустрічі, зокрема дивовижна зустріч із народною художницею України Тетяною Яблонською, ми зустрілися на кордоні двох областей і посадили разом дерево.
По Азербайджану я зробив багато етюдів і начерків. І зараз їх втілюю в полотна. Буде окрема виставка, сподіваюся, вона побуває і в Посольстві Азербайджану. Цікава країна, люди прекрасні, місто Баку унікальне, колоритне.
Загалом я живописав планету від ПетропавловськаКамчатського, Сахаліну до країн Європи включно, малював США, Канаду, Японію. Більшість картин розкуплено, тож поновлюю цю тематику.
Окрема історія — портрети, зокрема видатних українських митців, моїх друзів. А ще захотілося зробити серію чорнобілих малюнків.
Мозаїка моїх зусиль розмаїта, цеглина до цеглини. Упор — на якість та прискіпливість, щоб не соромно було виставитися, бо коли напрацьовуєш статус більшменш відомого художника, соромно бути сирим на виставках, все має бути високопрофесійно. Напевно, кожен із часом відчуває, що коли вже є майстерність, душа не пускає до очей людських слабкі, не гідні речі.
Поряд із тим я роблю багато різних музичних проектів, по суботах влаштовую платні концерти. Збираю друзів, прихильників своїх, приходять художники, музиканти, актори, дипломати, науковці. Виникає спілкування, я розповідаю історії пісень, згадую життєві і мистецькі колізії.
— На остан­ньо­му Ва­шо­му кон­цер­ті я по­ба­чив фе­єрич­но­го на­род­но­го ар­тис­та Ук­раї­ни Ва­ле­рія Пет­рен­ка — вір­туо­за-гі­та­рис­та, спів­ака, ав­то­ра пі­сень. Він усіх вра­зив не­ймо­вір­ною енер­ге­ти­кою.
— Валерій — мій сусід по Русанівці, товариш, я з ним багато по життю пройшов і він із задоволенням бере участь у моїх концертах.
— Ва­ле­рій — ко­лиш­ній крим­ча­нин?
— Петренко взагаліто з Дніпропетровська, мешкав і працював у Києві, та після одруження 20 років прожив у Криму, але після анексії півострова повернувся до Києва, не змирився з російською окупацією, вважає, що саме Україна — його Батьківщина.
Загалом співучасники моїх концертів міняються, звісно, були музиканти з ансамблю «Кобза». Виступають поети, прозаїки зі своїми творами. Відомий конферансьє, чудовий актор Борис Харитонов знову долучиться. Друзівглядачів дуже багато, відбувається ланцюгова реакція, після кожного концерту люди приводять своїх приятелів і таким чином глядацький потік нескінченний.
— Ва­ші твор­чі зу­стрі­чі від­бу­ваю­ть­ся в прос­то­рій ху­дож­ній май­стер­ні ху­дож­ни­ка Зи­ку­но­ва. Ко­лись бу­ла по­пу­ляр­ною та­ка фор­ма (у 80–90-х) — квар­тир­ни­ки. А за­раз я на­віть не мо­жу ні­ко­го на­зва­ти, хто б ще ор­га­ні­зо­ву­вав квар­тир­ни­ки.
— Наше життя, окрім того, що воно цікаве, ще й складне, необхідно елементарно виживати, то й відродилася ця форма квартирника, коли за невеликі гроші люди приходять на концертні дійства. Мені треба оплатити оренду майстерні свого колеги, світло, тепло, фуршет. У підсумку дедалі більше людей приходить. Отака форма заробітку й спілкування.
Паралельно записую нові пісні, у мого товариша Валерія Дарченка є хороша студія у Кременчуці. Триває робота над другим диском пісень на поезії видатного художникамініатюриста Миколи Сядристого, музика — моя. Перший наш спільний диск «Біла мрія» мав добрі відгуки.
Окрім того, з ансамблем «Кобза оriginal» їздимо Україною, виступаємо на великих концертних майданчиках, як, скажімо, нещодавно в ІваноФранківську. Приймали чудово. Ще поїдемо. Я не кидаю на це великі зусилля, то не є фінансове «світло у віконці», запрошують — їдемо. У кожного з нас є свої справи, які ми робимо повсякденно.
— Що­да­лі твор­чим лю­дям в Ук­раї­ні стає важ­че ви­жи­ва­ти. На­шим пра­ви­те­лям будь-яких ка­ден­цій аб­со­лют­но бай­ду­жа куль­ту­ра. Ви у на­пру­же­ній ро­бо­ті пе­ре­бу­ва­єте че­рез це чи на­ту­ра та­ка?
— Я просто поіншому не можу. Я щодня встаю о сьомій ранку, лягаю о дванадцятій ночі. Весь час щось роблю. В майстерні, в студії звукозапису, на концертах. А допомагають виживати шанувальники. Багато картин купують, зокрема за кордоном.
Олесь Маляревич, депутат Київської міськради, купив у мене 15 картин і подарував бібліотеці імені Маяковського на Русанівці, отож на вулиці Ентузіастів, 29, постійно діє виставка моїх картин.
— Що для Вас «Мис­тець­кий Ар­се­нал»? Чи по­ті­ши­ла між­на­род­на ви­став­ка пла­ка­та, в якій Ви бра­ли участь?
— «Мистецький Арсенал» — сам по собі унікальне культурне явище. А виставка плаката була просто феноменальною за розмаїттям і рівнем. Я вражений. У своєму житті я бачив безліч плакатів, багато об’їздив країн, брав участь у різних міжнародних виставках, та у «Мистецькому Арсеналі» зробили неймовірне свято. Люди зрозуміли, що плакат — це справжнє мистецтво, хоча воно дещо відійшло у тінь в Україні після того, як померло кілька спеціалізованих видавництв, забуяв комп’ютерний дизайн. Але виставка в «МА» сколихнула цікавість глядачів і митців.
— Ра­зом із тим по­дей­ку­ють, що за кор­до­ном ро­зу­чи­ли­ся ма­лю­ва­ти, всі по­да­ли­ся в абст­рак­ції, сим­во­ли... А як на­справ­ді? Чи вмі­ють там ма­лю­ва­ти? Чи є фі­гу­ра­тив­не мис­тец­тво?
— Абстракціонізм тисне. Наприклад, я бачив роботи випускників Французької академії образотворчого мистецтва. Це якийсь цілковитий хепеннінг, суцільні абстракції, не можна зрозуміти, чи уміє людина малювати, чи ні.
А наша образотворча школа має обличчя, українських художників сприймають як майстрів, щоб вони не робили: реалізм, імпресіонізм, абстракцію, авангард, бо наші, отримуючи академічну школу, вміють рисувати. Це визнають колеги в Японії, Франції, Німеччині, Фінляндії, з якими я спілкувався. Самі ж вони щось мажуть, щось шифрують у концепціях та символах.
— Ви зна­мен­ну фра­зу ска­за­ли: не мож­на зро­зу­мі­ти, чи вміє ви­пуск­ник Фран­цузь­кої ака­де­мії ма­лю­ва­ти. Та чи по­ці­но­ву­ють ук­ра­їн­ських мит­ців за кор­до­ном? Мо­же, ка­жуть: на­що нам лю­ди­на, тва­ри­на, птах, річ­ка, дай­те нам ка­ля­ки-ма­ля­ки?..
— Прикро, але Україну вважають країною третього світу. Хоч який рівень майстерності є порівняно з німецькими, італійськими, британськими художниками, наша картина коштує удвічіутричі дешевше. Поки ми не встанемо на ноги політично, цивілізаційно, так буде, на жаль. Держави століттями стверджувалися.
А у нас молода країна, тільки 25 років. Звісно, є люди, які розуміють справжнє мистецтво. Проте на аукціонах правлять бал певні продюсери, багато піару, понтів, заангажованості, нашим художникам через певні ринкові огорожі складно продиратися. Але треба працювати.
— От Ви ка­же­те, що ба­га­то ма­лю­єте за ма­те­рі­ала­ми по­до­ро­жей по різ­них кра­їнах. Що Вас спо­ну­кає, мо­ти­вує по­вер­та­ти­ся до ми­ну­ло­го і від­об­ра­жа­ти йо­го?
— Раніше не було фізично часу це робити. Мала дитина, побут, робота художника і музиканта... А коли багато чого розгреблося, я, маючи великий зібраний матеріал, можу спокійно в майстерні згадати, систематизувати і найцікавіше втілити в картину. Мене гріє, що власне минуле я можу зобразити сучасними образотворчими засобами душі. Це буде гідно, бо є досвід і розуміння життя.
— Я, бу­ва, зга­дую сло­ва ху­дож­ни­ка Сер­гія Яку­то­ви­ча: «Та­ла­но­ви­та лю­ди­на, на від­мі­ну від об­да­ро­ва­ної, здат­на до­нес­ти се­бе до лю­дей». Як­що Ви за­ну­рю­єте­ся в ми­нув­ши­ну, зна­чить, це ці­ка­во не тіль­ки Вам, бо Ви з тих ху­дож­ни­ків, які не пра­цю­ють у «шух­ля­ду». Ва­ші кар­ти­ни роз­про­дую­ть­ся і роз­хо­дять­ся сві­том. От­же, «Ва­ша От­та­ва», «Ваш Па­риж» і «Ваш Азер­бай­джан» ко­мусь ці­ка­ві. Як Ви про­жи­те філь­тру­єте, від­би­ра­єте і на­віть ко­мер­ці­алі­зу­єте? І чи праг­не­те бу­ти ко­мер­цій­ним?
— Поперше, можна з глузду з’їхати, якщо прискіпливо думати над тим, а чи буде твір сучасним, ходовим, тобто чи продасться. Передусім ти художник, отже, найголовнішим є високохудожність. Якщо митець гідного рівня, то він має бути впевненим у собі, впевненим у тому, що все, що він зробить, матиме значення.
Раніше ідеологічні наглядачі як казали? «Народу це незрозуміло». Художника це не повинно хвилювати. Головне, щоб створюване було зрозуміло тобі. Якщо ти себе поважаєш, любиш свою роботу, то її любитимуть і твої друзі, і в майбутньому любитимуть цінителі прекрасного.
І тому я працюю і знову працюю, а там уже хай Бог розсудить. Я вважаю так: головне — робити. Є художники, які працюють відсотків тридцять часу, а сімдесят відсотків ходять і піарять себе скрізь: на виставках, на презентаціях, на аукціонах, на радіо, в пресі.
Я належу до тих художників, які працюють у майстерні і потім їхні роботи самі за себе говорять. Минуть роки і ті, що популярні зараз, підуть у небуття. За часів Пушкіна, Байрона чи Шевченка були поети дуже популярні, котрі Пушкіна, Байрона і Шевченка, може, не любили. Але де тепер ті поети?
— Ви — той щас­ли­вець, який за­вдя­ки гас­троль­ній ді­яль­но­сті, за­вдя­ки пле­нер­ним по­до­ро­жам об’­їз­див ба­га­то кра­їн. Яка з них ви­кли­кає най­теп­лі­ші спо­га­ди?
— Певно, буде дещо дивним почути, що найулюбленішою країною для мене є маленька Фінляндія, в якій живе лише понад п’ять мільйонів людей. У цій країні все (передусім архітектура) зроблено для індивідів, не для маси, не для натовпу, як у нас робили і роблять. Пригадаймо, які раніше будували гігантські ресторани. У Фінляндії все роблять, щоб ти відчував себе не в типовій багатоповерхівці, а в затишному гніздечку.
За таким принципом там побудовані не тільки домівки, а кав’ярні, крамниці, галереї, перукарні, навіть вокзали. Все продумано так, щоб на тебе не давила типова громіздка архітектура. А наш Київ спотворили бетонноскляними висотками, які давно затулили всі храми.
Фінляндію я відвідував 11 разів. Багато малював там і часто виставлявся, концерти давав, друзів знайшов. Ця північна країна мене дуже гріє.
— А фін­ська ас­ке­тич­но-су­во­ра при­ро­да не об­ме­жу­ва­ла твор­чих по­ри­вів?
— Я на тій природі малював напрочуд яскравоколористичні роботи, пригадуючи Київ, Крим, Карпати, і фіни були подивовані. А місцевий фінський живопис — холодний, стриманий, без емоційних сплесків.
Там я був вільною творчою людиною, мав умови малювати до трьох годин ночі. На жаль, зараз уже нема в живих тих моїх друзів, які мене запрошували.
Ясно, Париж є Париж. Французькі друзі, які мене приймали у Франції, нагадували українців: вони любили добре випити, від душі поспівати, поговорити до години ночі. Точно так, як і ми. Тому Франція для мене — це теж дуже тепла приємна країна, яку я згадую із задоволенням.
А ще були Рим фантастичний і Лондон унікальний. Про Канаду не казатиму, то взагалі окрема історія, Канаді можна присвятити окрему розмову, там багато українців. У Канаді певний час (початок вісімдесятих) я був дуже популярний, туди «Кобза» приїжджала з фурором, ми виступали по всіх містах.
Донині мене там дуже багато людей впізнають, коли я туди приїжджаю. Канада для мене як друга батьківщина. Проте завжди тягне в Україну. Найтепліші місця— батьківщина моїх батьків: село Катеринівка на Харківщині і село Кірово у Запорізькій області.
А Седнів — це центр Всесвіту. Там церква XVII століття, там жили сановні меценати Лізогуби, Тарас Шевченко бував, там Глібов написав вірш «Журба» («Стоїть гора високая»), там Будинок творчості художників. Там я з колегами провів стільки часу щасливого. Седнів є центром хреста: якщо взяти весь колишній Радянський Союз і протягнути лінію від Камчатки до західних кордонів України, а потім зробити поперечину від півдня до півночі. Так вважають художники.
— Ви час­то бу­ва­єте на бать­ків­щи­ні дру­жи­ни в Кре­мен­чу­ці, а там — Дніп­ро і ве­ли­чез­не Кре­мен­чуць­ке во­до­схо­ви­ще з не­ймо­вір­ни­ми пле­са­ми, за­пла­ва­ми і ос­тро­ва­ми.
— Там живуть батьки моєї дружини. У них є дача на річці Псьол. Там я спокійно з ранку до вечора малюю олією чи аквареллю, здебільшого спираючись на свої попередні напрацювання. Не слід хапатися за різні красиві краєвиди. Найголовніше — узагальнити різні враження, щоб впіймати образ.
— І що са­ме Ви на­ма­га­єте­ся впій­ма­ти?
— Основне ховається у власній душі. Наприклад, є дуже вродливі жінки. А є некрасиві. Та якщо в людині прекрасне серце, ти маєш ту красу впіймати власною душею через очі, рух, ракурс тіла. Барбі — це одне, а жива глибока натура — інше. Це важко пояснити. Художники — як собаки: ми відчуваємо хороших і поганих людей.
І в розмаїтті пейзажів треба впіймати щось найважливіше і на цьому сфокусуватися. Я ставлю завдання щоб, поперше, композиційно все було професійно, без вад, а потім уже думаю про красу, яку легко спотворити невправністю. Того ж прагнуть музиканти і композитори: професійно — значить, гармонійно, з настроємнатхненням, з розумінням жанру, романс має бути романсом, акварель — аквареллю, ікона — іконою. Тоді не буде епатажної мішанини, якою грішать неуки.
Володимир КОСКІН