Гри­го­рій Фаль­ко­вич є ла­уре­атом Між­на­род­ної пре­мії іме­ні Во­ло­ди­ми­ра Вин­ни­чен­ка «В га­лу­зі ук­ра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри, мис­тец­тва та за бла­го­дій­ниць­ку ді­яль­ність» та лі­те­ра­тур­них пре­мій: іме­ні Пав­ла Ти­чи­ни, «Пла­не­та по­ета» іме­ні Л. Ви­ше­слав­сько­го та пре­мії іме­ні Шо­лом-Алей­хе­ма.

— Гри­го­рію Ав­ра­мо­ви­чу, на які пріо­ри­те­ти на фі­ні­ші ро­ку ви­йшли? З яких тур­бот і пер­спек­тив ни­ні скла­да­єте­ся?
— Турбот, певно, більше, ніж перспектив — вік визначає та зобов’язує. Так само і пріоритети. Як на мене, перебуваю зараз у стадії певного споглядання. Не «творити нові світи», а придивлятися, передивлятися, передумувати, здавалося б, давно визначені речі: світоглядні, суспільні і власні, творчі. Щось на зразок того, коли переглядаєш та компонуєш рукопис майбутньої книжки.
— А за яки­ми орі­єн­ти­ра­ми йде роз­по­діл: Г. Фаль­ко­вич «до­рос­лий» і Г. Фаль­ко­вич «ди­тя­чий»?
— Якщо говорити не про мій характер та життєву позицію, а про поезію, то зовнішні орієнтири й мені невідомі. Цей процес абсолютно неконтрольований: відбувається зазвичай десь зранку, між ніччю і днем — щось надиктовується або звучить ритмово, вибулькує, вигулькує, означається дорослим або дитячим...
Стосовно позасвідомого, «внутрішнього» вибору, то маю підозру, що організм, визначаючи сферу саме дитячого, вмикає інстинкт самозбереження, намагається заощадити наші з ним спільні фізичні, емоційні та інші ресурси. Може, й тому «дорослі» твори останнім часом пишуться рідше. А можливо, й через певну переоцінку цінностей та парадигм релевантності, тривожні очікування, пов’язані зі здоров’ям близьких, не завжди зрозумілими сумними подіями в державі та за кордоном тощо.
— Дер­жа­ва ви­ри­ває­ть­ся з рук. Близь­кі ухо­дять... А як Вам уда­єть­ся збе­рі­га­ти ди­тин­ність, сві­жість по­чут­тів за та­ко­го не ду­же й ве­се­ло­го жит­тя?
— Усі ми різні. В кожному з нас живе не одна людина! Певний час доросла поезія була для мене чи не єдиним творчим проявом, аж несподівано почалися дитячі вірші — через появу онуки, дівчинки, яку звуть Мішель.
Читачі та фахівці відзначають трагічність, драматизм чи просто серйозність моєї дорослої поезії, а от іронія, самоіронія, дотепи і таке інше прориваються в дитячі вірші.
— Це, на­пев­но, для Вас від­ду­ши­на? Те світ­ле, об­на­дій­ли­ве, опти­міс­тич­не, у чо­му ря­ту­вав­ся Ма­лень­кий Принц Ек­зю­пе­рі...
— Можливо, рятуюсь, як Маленький Принц, а може, як дорослий Григорій Фалькович. Дитяча поезія саме рятує, бо дорослий вірш нерідко викликаний сумнівами і породжує сумніви. А дитячий — викликає добру усмішку і перш за все — у автора. Відчуваєш: сталося щось хороше. Своєрідна регенерація...
— Як доб­ре Ви ска­за­ли: пи­сан­ня ди­тя­чих тво­рів — це ре­ге­не­ра­ція.
— Унаочнюється маленьке диво. Щойно нічого не було — аж раптом є! Нормальний світ дитинства, на щастя, не дає великих розчарувань. Діти є діти. Доросле життя, на жаль, зневірює. Під сумнів у сучасному світі може ставитися все: і прапори, і кольори, і держави, і народи, і релігії, і, взагалі, сама людина — як невдалий проект. А дитинство є дитинство.
— Що Вас фор­му­ва­ло, окрім на­став­ни­ків і об­ста­вин?
— Родина — живі і ті, що загинули у Другій світовій: на фронті чи по Бабиних Ярах. Мешканці післявоєнного київського двору. Шкільні, армійські та університетські друзі. Книжки, культура загалом. Поїздки за кордон, знайомство з «ненашим» життям.
На сьогодні це не є екзотикою, а от за Радянського Союзу то була рідкість. Свого часу довелося бути організатором руху захисту споживачів в Україні, тож були відрядження до Польщі, ФРН, Англії, Франції...
— Хто по­да­вав друж­ню ру­ку?
— Не можу не назвати Ріталія Заславського та Леоніда Вишеславського — чудових поетів та моїх старших друзів, знаменною частинкою прізвищ яких було слово «слава». Один із них був неначе «поза славою», інший — «понад славою». Зараз їх уже немає з нами. Переважно їм і було присвячено невеличкого вірша «Пам’яті друзівпоетів»:

Хто по­над сла­вою, хто по­за,
Але він­шує на­ші дні
Зав­жди од­на й та са­ма по­за:
Об­лич­чям в не­бо. У тру­ні.
Хто по­за сла­вою, хто по­над.
Во­ни й ле­тять, на­пев­не, по­ряд,
Звід­кіль не­має во­рот­тя —
До ви­щих смис­лів не­бут­тя.

Ці слова можуть бути віднесеними і до Матвія Талалаєвського, й до багатьох інших чудових людей, що допомагали мені у житті і яких, на жаль, уже немає з нами.
Та є ще, слава Богу, і сущі... Іван Михайлович Дзюба двічі писав передмови до моїх поезій, Іван Федорович Драч дав свого часу рекомендацію до Спілки письменників, Юрій Михайлович Мушкетик сприяв моїй першій українській книжці «Сповідуюсь, усе беру на себе...» Всіх не назвеш.
Я дуже позитивно ставлюся до Бориса Олійника. Попри всілякі політичні речі, оцінки, переоцінки, позиції, експозиції і таке інше. Інколи не так уже часто бачиш людину, спілкуєшся коротко з нею, а на все життя залишається певний образ, ставлення.
До речі, моя мама (Царство їй Небесне) завжди слухала проводове радіо, зокрема дуже любила виступи Бориса Олійника. Життя звело нас, він написав передмову чудову. Я зберіг до нього «класичне» ставлення: великий поет — велика людина.
— З од­но­го бо­ку, лі­те­ра­ту­ра де­да­лі стає ко­мер­цій­но-кон’­юнк­тур­ною, а з ін­шо­го бо­ку, лі­те­ра­то­ри му­сять бу­ти мас­ме­дій­ним, лі­зуть у «те­ле­ящик», ра­діо, бу­ва­ють на всі­ля­ких за­хо­дах, ви­став­ках. А як що­до Вас?
— Молоді правильно роблять, що вв’язуються в масмедійну практику. Вони рухають літературу як таку, тобто є повпредами, і моїми також. Звісно, якби у нас був інститут літагентів, я був би задоволений, що мене розкручують, тобто просувають мої книжки для дорослих і дітей. Ну і, звісно, приємно, коли тебе впізнають.
Те, що роблять молоді, популяризує літературу. Інша річ, той, хто не на екранах, видає кращу літературу, ніж той, хто на екранах. Так завжди було. Хтось відомий сьогодні, а хтось залишається в історії літератури, культури.
— А Ви щось ро­би­те для влас­ної роз­кру­тки?
— Коло моїх молодших друзів влаштовують творчі вечори за участі музикантів. Скажімо, я дружу з бардом Ігорем Жуком, чоловіком Ірен Роздобудько. Тож у Будинку актора був вечір «Шляхами Біблії пройшла моя душа». Діалог Фалькович — Жук. Ігор співає, я вірші читаю. Отакі вечори відбуваються у Спілці письменників, в Будинку актора, в Інституті іноземних мов тощо. Різні тематики. Це мене наснажує.
На мої поезії пишуть пісні і виконують їх в Україні, Америці. Отаке моє життя літературномузичне. Через Фейсбук, електронну пошту надходить чимало відгуків, і вони зворушують. Скажімо, із США надійшов лист: «Наш онук не засинає без вашої жабки Гапки». Є інші схожі реакції.
І виходить так, що через вірші Григорія Фальковича дехто прилучається до української літератури взагалі, до української мови. І мене це дуже тішить, я радію, коли російськомовні люди кажуть: «Ты вернул мне уважение к украинской литературе. Ты смотри, какой классный украинский язык!»
— Що со­бою ни­ні яв­ляє ук­ра­їн­ська по­езія для ді­тей? Чи є яс­кра­ві іме­на?
— Є, звичайно. Минув період безчасся. Лиховісні дев’яності — то був мертвий сезон. Старі письменники відійшли. Можливо, певний попит був, але не було збуту.
Сучасна українська поезія для дітей дуже цікава. Це — Роман Скиба, Іван Андрусяк, Станіслав Бондаренко, Ганна Чубач, Дзвінка Матіяш, Юрій Бедрик... Я, на жаль, не той, що все читає. Є ще чимало прізвищ. Ми всі різні.
— Знан­ня лі­те­ра­тур­ної си­ту­ації, то­го, що роб­лять ко­ле­ги, до­зво­ляє орі­єн­ту­ва­ти­ся, ро­зу­мі­ти, чи тим шля­хом ідеш...
— Я переконався: якщо ти пишеш те, що тобі цікаво, і робиш сумлінно, гідно і майстерно, це завжди буде затребуване. Рано чи пізно, краще раніше, звичайно.
— Ни­ніш­ні ді­ти ін­ші, ніж бу­ли 20 ро­ків то­му. Ви, го­ту­ючи чер­го­ву ди­тя­чу книж­ку, пев­но, за­мис­лю­єте­ся: «А для ко­го це? А які во­ни?» Чи ні? Я не ба­чу у Ва­ших книж­ках ознак су­час­но­сті.
— Можливо, я не сучасний. Твори часто добирає видавець. Певно, мені потрібно було б вивчати дитячу аудиторію, яка дуже змінилася. І можливо, через те, що теперішні діти дорослішають швидко, неусвідомлено пишеш для найменшеньких, бо там базові речі не такі інваріантні, сталіші. Якщо не знаєш старшеньких і певний острах виникає, як перед чимось невідомим, то менших ти начебто знаєш.
Модерново треба писати чи традиційно? Головне, щоб був заряд щирості, добра, любові, чесності, справжності. Це як з харчуванням. Має бути материнське молоко спочатку. Потім треба підгодовувати... мобілками, комп’ютерами, гаджетами. А спочатку має бути класичне, природне, без понтів і вибриків.
Якби я був верховним поетом чи верховним культуртрегером, то культивував би розмаїтість творів. За радянських часів були на слуху Агнія Барто, Корній Чуковський, Борис Заходер, Едуард Успенський, Данило Хармс, Юрій Ярмиш, Тамара Коломієць... Різноманіття. На всі випадки життя була літературна реакція. І вона не лише морально виховувала дитину, а розвивала й художньо, естетично, ритмічно, надавала словниковонауковий запас, синтаксис тощо.
Був час у незалежній Україні, коли не було чого читати. Нині вибір імен та асортимент книжок зростає. Це дуже важливо, коли дитині є що вибрати і на що спиратися.
У мене вийшла серія книжок у тернопільському видавництві «Богдан» для дітей «дотепного» віку: від двох до п’яти років, від п’яти до семи і так далі. Мало бути сім книжечок. Вийшло чотири. Тобто був віковий підхід. Хоч я не писав для різновікових дітей, писав як писалося.
Але потім, коли треба було упорядкувати, я згадав слова дочки Чуковського про те, що її батько дуже ретельно готувався, коли йшов на зустріч до дітей. Він добирав вірші за віком. Я подумав, що такого нема в Україні — щоб хтось видав прицільно за віком. І взявся за це. Шкода, що серія не доведена до кінця. Там і абетка мала бути, і останньою мала бути «Позакласна українська».
— Роз­ка­жіть про Ва­ші сто­сун­ки з ху­дож­ни­ка­ми.
— У книжках для дорослих фактично нема ілюстрацій, хіба що обкладинки мальовані. Дитячі видання — то інша історія.
Якось доля років із двадцять тому звела мене з молодим тоді художником, учнем Данила Лідера — Павлом Фішелем. Я дав йому свої дитячі віршики, Фішель сів у маршрутку і за хвилин двадцять зателефонував, що він у захваті. І почав малювати книжку. Отоді був старт. Фініш був цього року... Книжка вийшла. Презентована на «Книжковому Арсеналі». Це — унікальне дитяче видання, в Інтернеті коштує 350 гривень.
— Та­ке ве­ли­ке, ма­сив­не?
— Не масивне, а намальованезроблене під старовинні рукописи. Було задіяно найкраще друкарське обладнання в Києві, щоб отримати об’ємний друк. Видавництво «Дух і літера». Назва — «Шалахмонеси».
— Книж­ка так дов­го че­ка­ла пуб­лі­ка­ції?
— Павло Фішель малював її роки. А потім... не було технічних можливостей її видати. Й грошей бракувало на це дороге видання. Зрештою, все зійшлося. Для Павла Фішеля це — головна книжка його життя. А для однодумців логіка була така: «Чому наші діти ростуть без шалахмонесів? Так не може бути». І вони стяглися матеріально, і ця книжка вийшла.
— І що ж то та­ке «Ша­лах­мо­не­си»?
— Це власне елемент одного з єврейських свят, конкретно — подаруночки (переважно солодощі), які дарують друзям на свято чудесного спасіння — Пурім. Оце релігійне чомусь у мені переплавилося в шалахмонеси.
— Тоб­то це якісь зві­рят­ка?
— Виходить, так. До речі, чимало моїх віршів малювали діти по студіях. На шалахмонеси є кілька різних зображень. Павло Фішель подав свої бачення. Пригадую свою онуку Мішель малою, я читав їй шалахмонеси, там є такі рядки: «Тим, хто щирий, не гнівливий, насилає сон щасливий. А тому, хто вдень чи зранку знає тільки забаганку, хто жаднючий, насилає сон страшнючий». Мішель під стіл залазила на цих словах.
А ще Павло Фішель проілюстрував мою дорослу книжку «Шляхами Біблії пройшла моя душа». Як театральний художник він завжди щось вигадує. Сюжет супроводжують малюнки, а наприкінці є розкладушка, що розкладається на велику панораму: сидить поет, схожий на Григорія Фальковича, діють герої, козаки, косарі, коні... Отже, Павло Фішель дуже важливий для мене художник.
Крім того, зустрічалися художники під час взаємин з видавництвами. Звісно, що в різних видавництвах різні вимоги, різні смаки, різні фінансові можливості.
Мені дуже сподобалися книжки, видані харківським видавництвом Mikko. Зокрема, там вийшла моя велика книжка «Смиктиндик» з цікавими малюнками львівської художниці Валерії Юдіної. Інші харківські видавці для моєї абетки запросили полтавську художницю Тамару Морозко.
Тернопільський «Богдан» видав серію з маленьких дешевеньких книжечок з ілюстраціями, намальованими власними кадрами.
Видавець Іван Малкович («АБАБАГАЛАМАГА») багато років шукав ілюстратора для книжки «Хвацькі вірші», навіть пропонував художникам у Москві і Пітері, але ті, не розуміючи української мови, вимагали підрядника. Зрештою, молодий Женько Мусієнко (це була його перша класна книжка) чудовий світ вималював. Книжка «Хвацькі вірші» взяла премію Лесі Українки.
— «Хваць­кі вір­ші» — чу­до­ва на­зва.
— Її придумав сам Малкович. У мене до цього вже були «Дотепні вірші», згодом з’явилися «Недомальовані вірші».
— Ви — по­ет-фі­ло­соф. Як мож­на ко­рот­ко сфор­му­лю­ва­ти Ва­шу фі­ло­со­фію?
— На жаль, сьогодні (та й учора) у нас у великій пошані не мудрість (адже слово «філософія» означає в перекладі «любомудріє»), а швидкі ситуативні рішення, що допомагають вижити або нажитися за всяку ціну. Хотілося б сподіватися, що коли за таких умов позиціонують поетомфілософом, то є великий комплімент.
Разом із тим поети практично ніколи самі не визначають свою приналежність до філософських шкіл чи напрямів. Це в кращому разі роблять дослідники поезії. А поети просто пишуть — про те, що їх хвилює, і так, як це виходить.
І, відповідаючи на запитання, хотілося б згадати людину, яка була нашим сучасником по ХХ століттю. Це — видатний гуманіст Альберт Швейцер, який сказав: «Я є життя, що живе серед інших життів, які теж хочуть жити...» Якщо це вважати філософією, то і цю філософію я поділяю.
— Що по­ба­жа­єте сво­їм чи­та­чам?
— Читати хороші книги — тоді є шанс стати справжніми людьми.
Володимир КОСКІН