— Тео­до­зіє Пет­рів­но, які тур­бо­ти є ни­ні для Вас ос­нов­ни­ми?
— Нині головне для мене — це журнал «Київ», у якому зараз працюю. Це велика відповідальність і велика тривога. Журнал виходить з 1983 року. Він завжди мав добре ім’я і якісну літературу. На початку нашої незалежності тиражі сягали ста тисяч. Нині передплатників стало незмірно менше, і для цього є цілий комплекс причин. Але головне, щоб він виходив. Бо кожна столиця світу має свої літературні журнали. Це її візитівки.
В одному НьюЙорку їх майже сімдесят. У Польщі теж більш як шістдесят. У нас тих, що стабільно виходять, лише кілька на всю державу. А це ж велика можливість впливу на людей. Якби ми свого часу давали гроші на українські журнали і газети, ми б нині не платили за танки.
— Чи бу­ва­ло так, що те, що над­хо­дить до ре­дак­цій­но­го порт­фе­ля, зму­шу­ва­ло Вас ви­гук­ну­ти: «Ох, це щось не­ймо­вір­не, та­ко­го я ще не чи­та­ла!»?
— Якщо редактор читав свого часу Іво Андрича, Отара Чіладзе, Мешу Селімовича, Жозе Сарамаго та інших, важко таке щось вигукнути взагалі. Але хороша література була, є і буде завжди. Вагомі тексти відомих письменників є у кожному номері, але хочеться відзначити тих, які друкуються зараз рідше, як от роман В’ячеслава Сахна «Білий пітон», добірка дуже талановитого поета Василя Осадчого «На перемежку» чи яскравий дебют Михайла Карасьова, цьогорічного учасника видавничого проекту, який проводить КМДА.
До речі, Київська міська рада і адміністрація опікуються журналом уже тридцять три роки і виділяють нам кошти на утримання невеличкого колективу редакції.
— От­же, Ви впряг­ли­ся у ви­дан­ня з тра­ди­ці­ями, прес­тиж­не, за яким тяг­неть­ся шлейф імен ви­дат­них ав­то­рів...
— І не менш потужних редакторівписьменників: Володимир Дрозд, Петро Перебийніс, Олександр Васильківський, Віктор Баранов. Лишень роман Володимира Дрозда «Листя землі» прикрасив би найвишуканішу літературу будьякої найвпливовішої країни.
Я ніколи не думала, що працюватиму в журналі. Скажу чесно, це для мене було несподіванкою. І хоч я літературу знала, але страх був. Надто вже важка ситуація для журналів зараз. Стільки ударів культурі завдали свідомо чи несвідомо, стільки всіляких чинників переплітається. Дуже не хочеться, щоб зусилля стількох людей протягом багатьох років так безглуздо обірвалися зараз.
А ще хочеться, наповнюючи журнал, щоб талант мав легший доступ до читача. Друкуватися ж ніде, я це знаю. Не всі знаходять кошти, щоб заплатити за видання книжки. Хороший твір мусить бути оприлюднений, якщо є бодай найменша можливість. Бо є якісна книга, яка може продатися, і якісна книга, яка не може продатися. Може тому надзвичайно сильні романи Євгена Пашковського мали такі малі наклади.
Має бути десь та ніша, яка зобов’язана прихистити талановитий твір без огляду на бізнес і вигоду. Інакше ми отримаємо винятково масову літературу середнього рівня, вибух якої ми зараз спостерігаємо. І наша світова слава ніколи не справдиться. А читачі знатимуть тільки ті книжки, які дають прибутки. Журнал теж може стати нішею для прихистку талантів.
— А з ін­шо­го бо­ку — є влас­на твор­чість. Скіль­ки ча­су на неї за­ли­шає­ть­ся?
— Залишається мало. Але мушу писати, бо інакше як скажеш, що ти — письменник. Я саме закінчила роман «Мовчання цезію», в якому дві героїні — стара і зона. Зараз думаю, де його видрукувати. Знаєте, у кожної актриси чи актора, котрі вразили світ, був свій режисер. Без режисера вони не можуть нічого зробити. Це просто дві творчі індивідуальності, які дуже добре розуміють одна одну і розмовляють однією мовою. Так було в Сергія Данченка з Богданом Ступкою. Я це бачила, коли працювала в театрі багато років, вони мали успіх.
А для письменника щастя, коли є видавець. А якщо нема видавця, який думає так, як автор, розмовляє з ним однією мовою і вірить у нього, то виходить дуже типова історія. Але для всіх є шанс. Недавно моя знайома письменниця, котра не обтяжена ані якимись фінансовими запасами, ані можливостями їх надбати, повернулася з відпочинку. Бачила піраміди, плавала у теплому морі, була вражена новими і незвичними пейзажами, серед них і пустельними. І вона сказала: «Бог про мене також пам’ятає». Я чомусь щодень ту фразу згадую.
— При­кро, що Спіл­ка пись­мен­­ни­ків до­сі не знай­шла нит­ку ме­не­джмен­ту, до­сі не з’яви­ли­ся лю­ди, які б по-су­час­но­му про­су­ва­ли книж­ку, аку­му­лю­ва­ли ор­га­ні­за­цій­ні зу­сил­ля і кош­ти.
— Це великі гроші, потрібні також зусилля видавництв, багатьох газет і телеканалів.
А що ми дивимося на тих каналах? Суцільна кримінальна хроніка, політична боротьба, кухонні програми чи якісь дрібнички. Коли я починала працювати на телебаченні, було 50 програм із культури, а з літератури — 10. Та вся країна читала! І це було не так давно.
У нас нині поважають тугий гаманець, а не інтелект, хоч у світі однаково шанують уміння заробити і вміння написати добрий текст. Адже після нас залишаються не будинки, фабрики і заводи, а книги, картини, музика, тобто культура. Саме це пам’ятають і цінують покоління. Все решта стає прахом.
— На ко­го з мит­ців Ви рів­ня­ли­ся, ко­ли по­ча­ли пи­са­ти? Хто є для Вас ав­то­ри­те­том за­раз?
— У молодості в мене навіть відваги такої не було на когось рівнятися. Я завжди була досить несміливою і трималася осторонь — і від літературного процесу, і його веселих карнавалів, і його змагань та традицій. Це чистий парадокс, що я стала письменницею і що працювала на телебаченні.
Але я отримала цілком пристойну освіту. Видатних особистостей серед нашої професури було чимало, тож більшменш пристойне структуроване знання української та світової літератури, культури взагалі, було нормою. Тому список моїх улюблених текстів був би надто великим.
Пригадую, мені в першому класі за відмінне навчання подарували книгу «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і чужа молодиця» Олександра Ільченка. Я не раз прочитала її від того часу, але такої блискучої стилістики, таких реченьперіодів, тобто речень, розрахованих на довге дихання, великих за розміром, тоді ні в кого не було. А величезна любов до України і українського — вона аж не вміщалася у тих реченнях! Хіба я тоді могла уявити в маленькому селищі, що стоятиму перед його шафами з унікальними колекціями скарбів світового письменства і світового фольклору (а найбільше нашого, рідного) і робити про нього фільм.
Чи проводити багато часу у квартирі Амвросія Бучми, його дорогого приятеля, бо в тій квартирі житиме моя викладачка Валентина Заболотна, його онука, яка нещодавно так вразила нас своїм раптовим відходом. Такі дивні зигзаги робить життя. І з таких зигзагів складається наша творча біографія.
Або бібліотека моїх батьків, де було безліч великих книг усіх часів. А сусідка зі спільного подвір’я, одинока «цьотка» Бронька з великою кількістю польськомовних романів, які я теж усі перечитала. Потім, коли на певні книги була заборона, я спокійнісінько, як і багато інших у радянський час, перечитала все польською, бо у книгарнях «Дружба» у Львові і Києві можна було купити все чи майже все.
Тому до списку впливів також треба додати десятки зарубіжних видатних книг, різних за силою впливу у різні періоди мого життя. Отож список займе весь розмір газетної публікації. А кожну книгу треба ж коментувати — чим вона мене заворожила.
— Які до­ле­нос­ні ме­та­мор­фо­зи від­бу­ли­ся у ва­шій твор­чій до­лі? Які впли­ви на ва­ше жит­тя і твор­чість вва­жа­єте най­ва­го­мі­ши­ми?
— Це мої виші і мої професії — вчителювання на Тернопільщині, театр імені Франка, Національне телебачення. Вони дали мені достатньо широкий людський досвід і можливість різноманітного спілкування, дали певний кут зору на саме життя і тональність письменницького голосу. Певна жорсткість цих сфер прищепила імунітет до існування у творчих колах.
А ще — можливість народитися в селі, де мала батьківщина дуже потужна. Де знання і надивляння житейських історій від зародку до драматичного закінчення спрацьовує як літінститут. Де чуття великої родини перемагає спашені грядки й переорані межі. І, звичайно, батьки та моя сім’я. Якби у мене були інші батьки та родина, я би теж була іншою.
— Які сто­сун­ки за­раз у Вас із те­ат­ром? Є час на від­від­ини?
— Смію надіятись, що мене в театрі дотепер сприймають як свою. Я ходжу на вистави, принаймні на кращі, або на спектаклі моїх друзів. Звісно, це збагачує і прикрашає життя. Театру я багато в чому завдячую, бо він дає інший погляд на світ. Навчання в театральному інституті після доволі напружених занять на львівському філфаці стало справжнім святом, яке залишається з тобою назавжди. Два погляди — літератора і театрала, накладаючись, створюють ще якусь додаткову призму, і я вважаю, що мені в цьому пощастило.
— Як­що ди­ви­ти­ся ди­фе­рен­ці­йо­ва­но на лі­те­ра­ту­ру, що у Вас ви­кли­кає біль­ший ін­те­рес: по­езія, про­за, дра­ма­тур­гія, кри­ти­ка, ме­му­арис­ти­ка, роз­від­ки, пуб­лі­цис­ти­ка? Що Ви біль­ше чи­та­єте?
— Зараз я читаю твори всіх жанрів, бо журнал зобов’язує. Ми друкуємо майже все із того, що згадано. Окрім того, перечитую тих, кого тримаю в полі зору, хто цікавий мені чи про кого раптом заговорили. Поезію, прозу та есеїстику люблю найбільше. Тому за ними слідкую. Драматургію також вивчаю на прем’єрах. Небагато її йде на наших сценах.
— Чи до­во­ди­ло­ся Вам від­чу­ва­ти на со­бі ста­тус пись­мен­ни­ка? Як Ви ста­ви­те­ся до то­го, що ба­га­то пред­став­ни­ків лі­те­ра­ту­ри ста­ють ме­дій­ни­ми пер­со­на­жа­ми?
— Харизма письменницька закінчилася в минулому столітті, коли тиражі сягали сотень тисяч екземплярів. Якщо тиражі книг вкладаються тепер у тисячу примірників, навіть у десять тисяч, що це міняє? Це стає звичайною роботою, як у лікарів чи вчителів — здебільшого навіть менш престижною. У когось вона виходить краще, у когось гірше. Якщо книгу прочитало десять тисяч на трохи більше, ніж сорок мільйонів, — це практично цілковита невідомість.
А до медійних персонажів ставлюся дуже прихильно. Сама свого часу їх створювала багато років, коли вела літературні програми. Якщо це допомагає справжній літературі — то так і мусить бути. Якщо масовій — то так є. Адже бізнес — велика сила. Хоча масова література теж повинна бути. І те, що вона заговорила українською, — теж позитивний факт.
Але якщо у впливових видавництв наклади книжок на рівні кількох тисяч — значить, такий суспільний запит на літературу. Це може навіть породжувати образу на наших людей. Але тієї ж миті ти розумієш: це значить також, що держава не працює у напрямі розвитку і захисту своєї книги, її популяризації. Бо головне тут — результат, тобто кількість книг на душу населення.
— По­бу­тує дум­ка, що справж­ній лі­те­ра­тор має бу­ти не­за­до­во­ле­ний сво­їми кни­га­ми. Він му­сить по­стій­но бра­ти но­ву ви­со­ту, що­ра­зу по­чи­на­ючи з ну­ля. Чи по­го­джу­єте­ся Ви з цим? Чи за­до­во­ле­ні Ви сво­їми кни­га­ми?
— Колись Гомбрович, говорячи про свою чергову книжку, писав: «Це ще не я». Я теж повторюю за ним кожного разу цю фразу, звісно, я не задоволена. Але коли видавала «Полювання на птахів небесних» через багато років після написання, то з немалим острахом почала перечитувати. І була втішена, що не виправила у тексті жодного речення.
Щодо нульового початку після чергового твору — то це неправда. Кожна книжка — це щоразу вищий рівень в осягненні ремесла. Навіть якщо твір до певної міри невдалий, він все одно накопичує для автора тільки йому відомий досвід та додаткове вміння.
— У су­час­ній лі­те­ра­ту­рі і за­га­лом мис­тец­тві спос­те­рі­гає­ть­ся по­жи­ран­ня ма­со­вою куль­ту­рою ви­со­ко­го мис­тец­тва. Це ми ба­чи­мо на при­кла­ді за­хід­них лі­те­ра­тур, у яких до­мі­ну­ють роз­ва­жаль­ні жан­ри. А в су­сід­ній Ро­сії упро­довж остан­ніх двох де­ся­ти­літь уза­га­лі зник­ла «сер­йоз­на» лі­те­ра­ту­ра. Схо­же, це че­кає і нас. Як про­ти­стоя­ти екс­пан­сії ма­со­вої куль­ту­ри?
— Я не надто добре знаю сучасну російську літературу, але думаю, що висока література нікуди не зникла. Хтось пробився до читача, а хтось пішов у підпілля, обживаючи шухляди та комп’ютерні файли. Завжди будуть письменники, для яких якість вища, ніж гроші і навіть слава. Я часто повторюю, що в кінцевому підсумку залишаються тексти, конкурують тільки тексти.
Можна видати багато книжок, можна здобути чимало премій, бо є чимало справді талановитих людей, котрі вміють себе подавати і продавати, але рано чи пізно завжди залишатиметься голий текст. Без рекламного антуражу, без яскравих додатків, театральних обгорток, перформенсів, шарму особистості тощо. І його справжня ціна зовсім не дорівнює ціні на обкладинці і сумі прибутку.
Як цьому протистояти — не знаю. Я на своєму місці — протистою. Не друкую творів спрощених і за мовою, і за стилістикою, і за сюжетом. Навіть якщо вони мають розголос і навіть певні нагороди. Для мене головне — текст. І якщо використано лише невелику частину нашого мовного запасу — то одразу стає нецікавим.
— Чо­го б Ви хо­ті­ли на­вчи­ти чи­та­чів і чи є у Вас уза­га­лі та­ка ме­та? Від­чу­ва­єте Ви пев­ну від­по­ві­даль­ність за влас­ні тво­ри?
— Останнім часом читача я не дуже враховую, щоб мене ніщо не обмежувало. Тим паче, що видавець не чекає від мене тексту на якийсь заздалегідь зазначений термін і не прораховує можливості впливу на публіку. Це і плюс, і мінус. Читачі, як і слава, багато до чого спонукають.
А загалом, ніколи не прагнула вчити. Я хочу лишень написати те, що мушу. І хочу, аби трагічне життя маленької людини, котра є нині моїм героєм, не пропадало в мороці, аби його бодай час від часу супроводжувало світло.
— Крім лі­те­ра­ту­ри, що ще лю­би­те?
— Знаєте, я ловлю себе на думці, що ми говоримо, як у старі добрі часи, коли не було новітнього Майдану, коли не було Іловайська. Коли свідомість кожної людини, котра живе в Україні і збирається тут жити далі, ще не була уражена війною. У всьому нашому житті став прозирати страх і драма. І в тому, що ми любимо, теж.
Те, що ми стояли на Майдані й розуміли: кожної миті може вистрелити снайпер, ми бачили у телевізійних новинах з війни (причому жінки, які мають дочок нині, — це зовсім не ті жінки, котрі мають синів). Хіба це можна забути? Тому все, про що ми говоримо зараз, має вже зовсім іншу оптику.
І тому я люблю мир. Я люблю людей, котрі люблять поезію. Котрі не йдуть заради грошей на гріх. Котрі пам’ятають про літніх і про хворих. Котрі не беруть хабарів у вишах, лікарнях і на цвинтарях. Котрі не привласнюють державних коштів і шанують собі подібних. Люблю тих, хто чесно будує Україну на своєму місці. Як розуміє і як уміє.
Ми будуємо її у слові. Хочеться, щоб це слово було сильне, талановите, модерне, допомагало пережити нелегкі часи українцям і викликало повагу у світу.
Володимир КОСКІН