Сергій Борщевський є автором глибокої поезії, в тому числі блискучих сміливих епіграм.
Його публіцистика вирізняється знанням справи і геополітичним мисленням. Нова книга «Рік російської міфології» у коротких та влучних нарисах розкриває суть примітивної міфології, що її творить протягом багатьох століть російська пропагандистська машина.
— Па­не Сер­гію, з чо­го Ви ни­ні скла­да­єте­ся? Чим мо­же­те по­хва­ли­ти­ся на фі­ні­ші 2016 ро­ку?
— Я веду подвійне життя. Скажімо, Олександра Бородіна музиканти знали як композитора, а хіміки — як хіміка. Приблизно і я так живу, причому досить тривалий час. Я багато років віддав дипломатичній службі, а це марно не минає.
Коли на початку 2015 року створювався Центр дослідження Росії, його ініціатор Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007–2009), запропонував мені стати експертом Центру. Я погодився одразу. Деякі мої матеріали можна побачити на сайті Центру, в газеті «День» і в «Слові Просвіти», зокрема нещодавню серію статей «Війна проти України. Другий фронт: гуманітарний».
Ідеться про дивні речі. Наприклад, ми досі живемо за законом Ківалова—Колесніченка. У нас є набір якихось абсолютно незрозумілих для нормальної людини реалій, у нинішніх умовах ми ніяк не можемо зважитися на певні нормальні кроки.
Недавно я був учасником пресконференції в Главкомі з приводу того, що Україна досі не вийшла із СНД. Ну що ми там робимо сьогодні? Абсолютно незрозуміло. Ще десять років тому, у 2006 році на колегії МЗС я доповідав питання щодо оптимізації участі України в СНД.
Після внутрішнього обговорення в МЗС це питання розглядалося на Раді національної безпеки і оборони, доповідав Володимир Огризко, на той час перший заступник міністра закордонних справ. До складу РНБОУ входили в тому числі тодішній прем’єрміністр Янукович, член Кабміну Азаров.
Однак і за тих обставин було ухвалено рішення, вийшов указ президента Ющенка (тому що всі рішення РНБОУ оформлюються указом Президента України). А нині чую від нинішнього міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, що вони збираються ревізувати, які угоди нам потрібні, а які — ні. Але ж цю ревізію треба було робити давнимдавно. Хоча б виходячи з одного міркування: якщо ми чесні перед собою і справді хочемо бути в Європейському Союзі, то перебувати одночасно в цих двох угрупованнях неможливо.
— Піс­ля по­вер­нен­ня з Ку­би Ва­ша кар’­єра змі­ни­ла век­тор. Чо­му?
— Мене, власне, запросили на дипломатичну роботу в 1993 році, коли формувався склад Посольства на Кубі, завдяки знанню іспанської мови. Коли ж повернувся з Куби, мене замість Латинської Америки кинули на гуманітарні справи, бо я був членом Спілки театральних діячів і Спілки письменників.
Я, зокрема, представляв МЗС на багатосторонніх переговорах щодо компенсацій жертвам нацизму, причому після скандалу, коли з рахунків «Градобанку» зникли кошти, призначені для цих людей. Також брав участь у переговорах із Росією стосовно повернення частини мозаїк і фресок Михайлівського собору. І ще було багато чого, про що колегиписьменники не здогадуються.
У 1999 році глави держав розписали керівні посади у виконкомі СНД за країнами і саме Україні дісталися гуманітарні питання. Тоді я був відряджений до Мінська і п’ять років пропрацював у виконкомі СНД заступником директора департаменту, потім директором департаменту з гуманітарних питань.
Тоді я зблизька стикнувся з певною тенденцією: від байдужості російських зверхників до СНД (оскільки вони попервах за Єльцина дивилися на Захід, вважали СНД чимось другорядним) до зосередженості на СНД, коли Росія почала розглядати цю структуру як п’єдестал, на якому вона може стояти над цими країнами, про які відверто казала, що це недодержави, що вони неповноцінні. Це неодноразово лунало практично з першої каденції Путіна, світ просто не зважав на це.
На початку 2000х Росія почала акцентувати увагу на військовому і безпековому співробітництві. Україну ж цікавила зона вільної торгівлі. Проте економічні і соціальні питання були відсунуті Росією. Тоді ж таки було створено місію спостерігачів від СНД, на противагу місії ОБСЄ, на всіх виборах у країнах СНД.
Вибори на пострадянському просторі можна схарактеризувати знаменитою фразою Назарбаєва: «Мы строим демократию с учетом национальных особенностей». Національні особливості — це якраз і є тоталітарне минуле, спадок від перебування в складі СРСР, а перед тим — царської Росії.
Отже, я підібрався до другої своєї книжки публіцистики «Рік російської міфології». Перша торік вийшла в Росії української мовою. Я не можу публічно сказати, хто її видав, вона називається «Свободу не спинити», складається з трьох розділів: поезія, епіграми і статті (від початку Євромайдану), це приблизно 250 сторінок.
— Як роз­пов­сю­джує­ть­ся?
— Із рук в руки за принципом самвидаву. Ланцюгова реакція. Там зібрані мої публікації в періодиці, починаючи з епіграми «Виходьмо на Євромайдани, щоб збити московські кайдани», з якої моя дружина зробила плакат, а я вийшов із ним на найперший мільйонний мітинг на Хрещатику.
А цього року перед львівським Форумом видавництво «Дуліби» випустило книжку «Рік російської міфології». Як вона написалася? У 2012 Медвєдєв, який був тимчасово виконуючим обов’язки Путіна (президентом він був номінально, фактично в Росії з 2000 року править Путін), оголосив той рік Роком російської історії. Але історія в Росії, на жаль, неймовірно перекручена і закамуфльована. Звичайно, там були і є свідомі, чесні фахівці, але не вони домінують у державі, в суспільній думці.
Історія в Росії побудована переважно на міфах, підпорядкована ідеології. А історія не повинна бути підпорядкована ідеології. Якщо це справді історія, якщо це наука. Тому що правд може бути багато (у кожного вона своя), але істина має бути одна. Тож я вирішив зробити контрверсію під назвою «Рік російської міфології». Колонка з’явилася в газеті «Україна молода», я вів її від першого квітня 2012го по кінець березня 2013 року. Повний рік. Я знаю багатьох людей, які цю колонку просто вирізали з газети, наприклад, так робив академік Микола Жулинський.
Деякі читачі писали до редакції, чи буде продовження. Я відповідав, що не буде. Оскільки це рік російської міфології. Не п’ятирічка. Зібрано календарно події, що відбувалися в різні століття. Наприклад, 3 березня 1918 року сталося те, а 8 березня 1169 — се. Головне — я простежив тенденцію кривавості всіх режимів, які змінювали одне одного на просторі Московії.
На початку 2016 року я всі публікації упорядкував, нічого не додав і не змінив. У передмові я посилаюся на авторитетного історика Ореста Субтельного, який зауважує, що в 1462 році молода московська держава охоплювала якихось 24 тисячі квадратних кілометрів території, а в 1914 році Російська імперія займала вже 23,8 млн квадратних кілометрів, тобто одну шосту суходолу планети.
Отже, територія Росії приростала із середньою швидкістю 80 квадратних кілометрів на добу. Але якщо якась країна приростає, значить, інші втрачають або взагалі перестають існувати, як, скажімо, Тува. До Другої світової війни Тува була незалежною державою, а нині це навіть не республіка, а автономна область у складі Росії.
Експансія красномовно простежується. Навіть не треба було включати останні події — анексію Криму чи війну на Донбасі. Я показав тенденцію агресивного загарбництва земель. Кожен може додати до наведених фактів свої.
— Якою мі­рою фак­таж пе­ре­ві­ре­ний, аби це бу­ла іс­ти­на, а не од­на з правд?
— Я перевіряв кожну подію кількома різними джерелами. Питання тут ще ось у чому. У світі здавна надзвичайно мало людей, які розуміють, що таке Росія і які небезпеки вона може створювати для своїх сусідів і для всієї планети. Я маю на увазі геть усіх, зараз кордони неймовірно зблизилися, літак може все облетіти дуже швидко, а ракета — тим паче.
— Зруч­ність цієї книж­ки в то­му, що її мож­на ви­ко­рис­то­ву­ва­ти як по­сіб­ник.
— Так, це фактично посібник. Хоча перемішані епохи, але це історичний календарик красномовних фактів.
Отже, продовжую думку. В усі часи було дуже мало людей у світі, які розуміли сутність правлячого класу Росії. В самій Росії ми можемо згадати Герцена, Чаадаєва, Сахарова, Новодворську, Нємцова. Але вони не складали критичної маси, їх завжди було дуже мало. Думки декого з таких людей я зібрав в останньому розділі «Загроза свободам Європи» — це висловлювання про Росію інтелектуалів різних країн за понад 350 років.
— І во­ни до­ко­пую­ть­ся до ко­ре­нів цієї жах­ли­вої то­та­лі­тар­но­сті, ім­пер­сько­сті?
— Кожен із цих людей подавав згусток свого враження. Скажімо, французький дослідник граф де Монгайяр писав: «Російська держава — це держава протиєвропейська, вона загрожує безпосередньо свободам Європи». Це сказано бознаколи. А завершую я сучасним аналітиком із Британії Едвардом Лукасом.
В історію Росії вкорінена рабська ментальність, адже колись Московія була улусом Золотої Орди, вона не була самостійною державою. Звідти її віроломство. Як на мене, Росія за фазою відстає від світового розвитку. Там можуть бути вражаючі відкриття, працюють видатні вчені і митці, письменники, але країна цивілізаційно пасе задніх.
Наведу один приклад: у Росії скасували кріпацтво в 1861 році, а через два роки в Лондоні збудували першу гілку метро. Телеграфний кабель через ЛаМанш було прокладено за десять років до царського маніфесту — в 1851му.
— Ду­же крас­но­мов­на па­ра­лель...
— Авжеж, у Британії технологічний виплеск, а в Росії скасували кріпацтво. Оце цивілізаційне відставання досі не подолано, Росія загальмована.
Росія кілька разів робила свій історичний вибір. Полтавська битва була історичним вибором для Швеції і Росії. Росія за Петра І почала називатися імперією, і точка відліку цього імперіалізму — перемога в Полтавській битві. Король Карл теж був імперіалістом, але він програв. А країна виграла, бо Швеція відтоді почала розвиватися як демократична держава.
У Росії території набули безміру, але програли цивілізаційно: замість того щоб розвивати країну технологічно, Москва витрачала сили на гноблення народів. Історичний вибір Росія робила і за криваве царювання Івана IV, і під час більшовицького перевороту. Якісь політичні групи орієнтувалися на Європу, а перемагала завжди темна сила. Зрештою, більшовики виявилися ще більшими імперіалістами, ніж царі.
— За­че­пи­мо Ва­шу пе­ре­кла­даць­ку ді­яль­ність, яка, пев­но, за­би­рає дев’­янос­то від­сот­ків твор­чих зу­силь і ча­су.
— У цьому році вийшли чотири перекладні книжки. Перша прив’язалася до мого 70го дня народження, яке я не відзначав широко. Річ у тім, що мій день народження, 31 березня, збігається із сімдесятиліттям мого товариша, колеги, якого я знав безліч років ще з університету, це — Олекса Логвиненко. Олекса помер. А я до того міркував, що зробимо спільний вечір у Спілці письменників: у нього — німецькомовні автори, у мене — іспаномовні.
Після його смерті з етичних міркувань я вирішив не святкувати свого дня народження, провів презентацію книжки «Оповідки Еви Луни» чилійки Ісабель Альєнде, яка досі не друкувалася в Україні. Ця знаменита письменниця живе в США, в Каліфорнії, вона — племінниця колишнього президента Чилі Сальвадора Альєнде. Одна з найкращих, як на мене, в Латинській Америці літераторок. На наступний рік планую вихід ще однієї її книжки.
— А як що­до Ва­шої осо­бли­вої лю­бо­ві — дра­ма­тур­гії?
— Вийшла книжка поляка Славомира Мрожека. Одну п’єсу «Портрет» переклав я, дві п’єси — «Емігранти» і «Пішки» — моя дружина Олена Катаєва. Я сподіваюся, що з виходом книжки у цих п’єс різних років відкриється друге дихання і з’явиться нове життя на сцені.
Цього року в Театрі імені Франка відбулися дві прем’єри за п’єсами, перекладеними мною з англійської. Виставу «Зірка, або Інтоксикація театром» за п’єсою британця Ноела Коуарда поставив Станіслав Мойсеєв. Виставу «Незрівнянна» за п’єсою Пітера Квілтера втілив Анатолій Хостікоєв.
— Ще чим по­хва­ли­те­ся?
— Книжкою «Хто вбив Паломіно Молеро?» перуанця Маріо Варгаса Льйоси, нобелівського лауреата. Варгас Льйоса не просто прихильник України, він був одним з ініціаторів і підписантів листа нобелівських лауреатів в оборону України у зв’язку з анексією Криму. Мені захотілося віддячити за його прихильність до України виданням книжки.
Вийшов другий том творів Хуани Інес де ла Крус (можливо, поруч із Борхесом це найголовніше взагалі з того, що я робив і роблю). Ця геніальна мексиканка XVII століття досі не була перекладена у нас жодним рядком.
З видавцем Анеттою Антоненко будемо працювати далі, оскільки запропонований мною проект складається з чотирьох книг мексиканки.
— Та­ке від­чут­тя, що Ваш по­тен­ці­ал за­ді­яний на сто з га­ком від­сот­ків. Це Вас ті­шить чи за­сму­чує?
— Справді, я розписаний на наступний рік повністю. Мене засмучує те, що я вже в певному віці, багато чого не встигну. Є речі, які хотілося б зробити, скажімо, перекласти антидиктаторський роман «Свято козла» Варгаса Льйоси, який у мене лежить, але ж там понад 700 сторінок. Це майже рік роботи. А чи є в мене цей рік? Якось лячно сідати за великі книжки.
— Біль­шість Ва­ших пе­ре­кла­дів ви­дає­ть­ся за про­гра­ма­ми різ­них дер­жав. А чи має Ук­раї­на дер­жав­ну про­гра­му з про­па­гу­ван­ня ук­ра­їн­ських пись­мен­ни­ків хоч в якійсь кра­їні?
— Не має. Що б я зробив? У нас абсолютно неправильно діє програма «Українська книга». Принаймні половина коштів має йти на переклад української літератури за кордоном.
І ще дві речі треба робити. Поперше, слід виховувати кадри молодих літераторів, які здатні перекладати художню літературу. Ми ніде не готуємо перекладачів, редакторів, поняття редактор майже зникло, є відповідальні за випуск книжки.
Подруге, ми не готуємо перекладачів української літератури для закордону. А це мають бути носії мови, це обов’язкова умова. І передусім я би перекладав не художню літературу, а книжки, які дозволять зрозуміти Україну, треба перекладати «Ментальність орди» Євгена Гуцала, «Країну Моксель» Володимира Білінського, твори Валерія Шевчука, Володимира Базилевського... Для того, щоб було адекватне сприйняття України у світі. А вже потім видавати себе улюблених зі своїми геніальними віршами і романами.
Володимир КОСКІН