Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Червень 15, 2021

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 29 Липень 2016 12:50

Майбутнє тримається на культурі

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — за­слу­же­ний ху­дож­ник Ук­раї­ни Пет­ро Зи­ку­нов. Три­ва­лий час був за­ступ­ни­ком го­ло­ви НСХУ. Ви­кла­дав у ви­шах. Ос­нов­ні твор­чі га­лу­зі — стан­ко­вий і мо­ну­мен­таль­ний жи­во­пис.
Ство­рює пей­за­жі Жи­то­мир­щи­ни, Ки­їв­щи­ни, Пол­тав­щи­ни, Кри­му, Кар­пат, а та­кож сю­жет­ні ком­по­зи­ції, пор­тре­ти. Брав участь у роз­пи­сах Ми­хай­лів­сько­го Зо­ло­то­вер­хо­го со­бо­ру, Трьох­свя­ти­тель­ської церк­ви у Ки­єві.
Учас­ник все­ук­ра­їн­ських та за­ру­біж­них мис­тець­ких ви­ста­вок від 1972-го. Окре­мі кар­ти­ни збе­рі­га­ють­ся в На­ціо­наль­но­му ху­дож­ньо­му му­зеї, Се­вас­то­по­лі, ху­дож­ніх му­зе­ях Він­ни­ці і Чер­ні­го­ва.
Ла­уре­ат пре­мій «Ки­їв» імені С. Шиш­ка і ме­мо­рі­алу А. Ку­інд­жі.

— Па­не Пет­ре, не­що­дав­но я спіл­ку­вав­ся з од­ним про­дви­ну­тим аван­гар­дис­том, який бе­ре участь у всі­ля­ких ви­став­ках та вер­ні­са­жах. Та піс­ля то­го, як він зні­має «мис­тець­кий об’­єкт» з екс­по­зи­ції, «твір» зни­кає, бо це якийсь ко­лаж чи ін­ста­ля­ція, які роз­по­ро­шую­ть­ся по ко­роб­ках. От­же, від ху­дож­ни­ка фак­тич­но ні­чо­го не за­ли­шає­ть­ся, хоч він як мас-ме­дій­на пер­со­на зна­ний.
— І справді, є такі персони чи проекти, котрі розкручують певні арт-центри. Після виставок залишаються розбиті унітази, купи чорної цегли, поламаний зварювальний агрегат і таке інше.
— А Ви три­ма­єте­ся в ака­де­міч­но­му рі­чи­щі?
— Я закінчив художню школу, художній інститут. У мене був видатний учитель Анатолій Пламеницький. А ще мене навчали такі «зубри», як Карпо Трохименко, Петро Басанець, Олександр Сиротенко. Я коли бачу їхні картини в музеї, то губа одвисає, бо то справжнє високе мистецтво. В юності це зіграло животворну роль. Згодом я не відходив далеко від академічного мистецтва, хоча «стрибав» в абстракцію, але то були тимчасові експерименти. У цілому купаюся в реалізмі. А як інакше писати портрети Гоголя, Шевченка, Лесі Українки й багатьох знаних українців, пейзажі, історичний Київ? Не хочу витрачати своє життя на інсталяції з пляшок, брухту, цегли...
— Ті «ком­по­зи­ції» роз­би­ра­ють – і за­ли­шає­ть­ся пшик.
— Так, це не мистецтво, а піар-пшик, «художник» стає хвилинним героєм репортажів ТБ, радіо, газет, але «твору» не залишається, а якщо його ще раз зібрати до купи, він удруге вже нікому не цікавий.
Звісно, треба експериментувати. У межах здорового глузду і фігуративності. Я, наприклад, на Борщагівці, на проспекті Якуба Колоса, зробив Чорнобильський знак з бетону і металу кованого. Колись робив у Тюменській області пам’ятники-символи, присвячені загиблим односельцям, — накидав на сітку цемент і вирізав фігуру. Мозаїкою займався. За це добре платять. А для задоволення — класичний живопис. Я люблю, до речі, таких майстрів, як Тетяна Яблонська. Вона теж експериментувала, та залишилася у мистецтві класичним художником.
На щастя, маємо першокласних художників-академістів, які працюють у різноманітних напрямах, стилях і манерах. Пригадую, як колись приїжджала японська галеристка Накамура, купувала красиві натюрморти, пейзажі, до Японії вивозила. Вона добре попаслася в майстернях художників, зокрема в корифеїв Віктора Шаталіна, Григорія Васецького, Матвія Коган-Шаца — купувала картини за копійки і вивозила. Проте не купувала інсталяцій з цегли, каструль, унітазів, а брала справжній живопис, який здатен прикрасити будь-яке приміщення, і ціна на нього постійно зростає.
Реалістичне мистецтво потрібно підтримувати, абстракціоністи проб’ються самі. Щороку в Будинку художника проходить підсумкова виставка «Моя Україна». Мені здається, що це якраз і є вся образотворча Україна з усіма експериментами в живописі, графіці, скульптурі. І це мистецтво радує, а не заганяє в депресуху.
У Європі ж концепції стали підміняти мистецтво. Там лише розповідають, що ось це, мовляв, мистецтво, хоч ті, хто його продукує, не вміють рисувати. А в нас іще школа залишилася. Є Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, Київський інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, є художні освітні заклади в областях, які дають школу.
Якщо замість вишивання сорочку фарбою мастити, а замість відтворення обличчя-характеру плями ставити, тоді зникає індивідуальне «Я». Наші митці якраз виявляють талант, і я також прагну мати своє «Я», звісно, не в обгортці понтів, епатажу і пихи.
— У на­ших ук­ра­їн­ських ре­алі­ях су­туж­но май­же всім, лю­ди ха­паю­ть­ся за під­ро­біт­ки. Вам і до­сі до­во­дить­ся бу­ти тро­їс­тим? Тоб­то ви­кла­да­ти, пра­цю­ва­ти функ­ціо­не­ром у Спіл­ці і бу­ти су­то ху­дож­ни­ком. Що з цьо­го ни­ні є ак­ту­аль­ним?
— Донедавна так і було. Я маю простору майстерню на вулиці Антоновича, у мене навіть проводилися квартирники-концерти гурту «Кобза». Та коли я був спілчанським функціонером, протирав штани в кабінеті і в суботу-неділю приходив у майстерню, то вона мені казала: «Пішов геть, я не знаю хто ти такий!» Та ось минає другий рік, як я пішов з посади заступника голови Національної спілки художників України, де мусив «функціонувати» майже щодня до восьмої вечора. Фарби почали засихати. А життя одне, і розумієш: художника згадуватимуть тільки по картинах.
— А ви­кла­даць­ка ро­бо­та?
— І з викладацькою роботою зав’язав, пішов з Університету культури. І покінчив з художньою радою з випуску монет в Національному банку України. Це дуже вдарило по пенсії, надто багато почали вираховувати. Скажімо, за участь у худраді в НБУ раз на рік платили вісімсот гривень, а оце заплатили тисячу з копійками. І за цю одноразову виплату Пенсійний фонд вираховував відсотки щомісячно як за регулярний підробіток. Отакий абсурд.
— От­же, Ви те­пер аб­со­лют­но віль­ний ху­дож­ник?
— Залежу від мистецтва. Художник не може бути вільним, мусить працювати. Приходжу у майстерню вранці, працюю цілий день. Та знову мені пропонують заманливі речі. В одному виші хочуть зробити з кафедри дизайну самодостатній філіал, фактично інститут. І там потрібні викладачі з іменем. Та поки що я отримую творчий кайф у майстерні.
— Над чим пра­цю­єте?
— Над шевченківською темою, зокрема пишу картину «До Тараса» — переробляю, удосконалюю. Ще з квітня збираюся поїхати в рідне село Зеремля на Житомирщині. Там багато картин створив на природі. На персональній виставці в галереї «Мистець» серед іншого виставив із десяток картин, на яких зобразив малу батьківщину.
Зеремля напрочуд старе поселення. Мій батько був директором школи, і в школі є музей за пам’ятками старовини. Школу, до речі, збудували через наплив переселенців з Чорнобиля, газ підвели, а от стара частина села вимирає, бо залишилися люди похилого віку, діти повиїжджали. І при тому це красиве історичне місце, ліси, річки.
Я туди регулярно приїжджаю, відчуваю приязне ставлення до мене мешканців, інколи мистецькі заходи проводжу, дарую району картини. Неподалік — річки Случ, Смолка, виходжу з машини, малюю. Барвисто, співочо. Коли повертаюся до Києва і роботи передивляюся — знову напливає розуміння життя, його мети.
— Але ж їс­ти що­дня хо­четь­ся. Чи про­дає­ть­ся оце «ес­те­тич­не за­до­во­лен­ня»? Чи ка­пає ко­пій­ка?
— Копійка останнім часом капає слабенько. Бува, підводять замовники. Ось типове. Я давно є членом громадської ради прикордонників. В актовій залі висять портрети начальників, які керували прикордонною службою від 1990 року. Мені замовили портрет одного з них. Намалював. Приніс. «О, хороший, красивий портрет». Повісили на почесному місці. А з оплатою водять за ніс і досі.
Або якось з’явився замовник з урядових структур. Каже: «Петре, у шефа день народження. Потрібен вид Києва». Намалював. «Добре, добре». Подарували. Телефоную. «Ти знаєш, я просив колег скинутися, не дуже хочуть. Якось розрахуємося. Я до тебе прийду». Прийшов, приніс пляшку. Закуска — моя. Погомоніли. Все.
Утім, буває по-інакшому. Намалював портрет Володимира Рожка, ректора Музичної академії, колеги гідно заплатили. Завдяки таким замовленням закрив борг по оплаті майстерні.
— А в які гро­ші влі­тає май­стер­ня?
— Тільки за опалення в зимовий період набігало до 8 тисяч гривень за місяць. Плюс електроенергія, вода, 400 гривень за землю і 360 — за прибудинкове обслуговування. Загалом доскакує до 9000 гривень. А яке обслуговування будинку? Ліфт, бува, не працює, дах тече (ремонт категорично за свій рахунок). Але доля художника нікого не цікавить. Ставлення держави і суспільства до митця, взагалі до творчості — ніяке.
— Аб­сурд. Зна­ний, ав­то­ри­тет­ний ху­дож­ник пра­цює на май­стер­ню.
— Я розумію, що в нашій прекрасній трагічній Україні є проблеми, проте має бути закон про статус художника, який, зокрема, визначатиме його робоче місце. От, скажімо, у народних депутатів у ВР, в округах є робочі кабінети, для радників є приміщення, загалом божевільна кількість майна. Ніхто не платить ні копійки, всі на шиї держави (нашій із вами).
— Так, опла­чує дер­жа­ва з по­дат­ків укра­їн­ців.
— А нам, художникам, не треба, щоб за нас держава платила, просто зробіть по-людськи, наприклад, не деріть податок за землю. Художники, їй-бо, ту землю по кишенях не розбирають. От є доволі скромний виставковий зал на Великій Васильківській. Чому з нього деруть шалені гроші за пропаганду мистецтва? Туди люди безплатно приходять і дивляться на твори. Це як у церкву прийти і помолитися — добре на душі стає. І на виставках людина добрішою стає. Та немає охоронного закону культури.
Колись у ВР подали закон прирівняти оплату творчих майстерень до оплати житлового фонду, а ще краще — до рівня церков. Церквам залишили пільгові умови, а художники «пролетіли». У Києві залишилося з п’ятсот майстерень. Для економіки міста оплата за майстерні — невеликі гроші (один раз меру влаштувати бенкет). Вони завеликі для зубожілих художників, то ж могли б уже піти їм назустріч. Проте лише тиснуть на межі виживання.
Через таку «невизначеність» чимало художників відмовляється від майстерень. Не щастить нам з міністрами культури. Не щастить і театрам, музеям, письменникам, композиторам. А це — надбання держави, його вершина, бо без мистецтва держави немає, її неможливо визначити. Це буде відгодівельний комплекс.
Зверхньо пропонують — музеї і театри мають заробляти. Я запитую колег і просто всіх знайомих: «Ви в Оперному театрі часто буваєте?» Ні. А як туди підеш, якщо ціни на квитки підняли до небес?
Через музичні школи, студії, гуртки, клуби в районах люди залучалися до мистецтва. А людина, яка залучається до прекрасного, стає кращою. Церква не виховає естетично, культуру не впровадить, цю нішу не заповнить.
Більше того, суспільство розкололося на Московський і Український патріархати. Рідна сестра моєї дружини — прихожанка Московського патріархату — мене гнобила: «Як ти міг розписувати Михайлівський собор, адже Філарета піддано анафемі!» Я відповів: «Я розписував храм Божий, а не храм Кирилу чи Філарету. І горджуся тим, що собор відновлено».
Ось московські священики взялися виганяти художників з майстерень у Лаврі. Патріарху Кирилу захотілося мати резиденцію, щоб бачити Дніпро з пагорба. Але ж там історично містяться майстерні — від початку 50-х років. Художники самостійно робили після війни ремонт, тож як у них можна забирати ті майстерні? Тим паче, що художники розписують Успенський собор, роблять реставрацію. У Лаврі є галерея «Неф», Музей книги. Без художників усе це немислимо. Люди приходять не тільки в храм, а ще й до мистецтва.
— Роз­ка­жіть про якісь хох­ми, по­в’яза­ні з ху­дож­ни­ка­ми.
— У Седневі є творча база художників. Їде туди автобус з Чернігова. Водій запитує: «Вже всі люди вийшли? Тільки художники залишилися?..» Отакий діагноз.
Я мав щастя в Седневі бачити легендарного Миколу Глущенка. А преамбула така. У Художньому інституті на семінарах з історії зарубіжного мистецтва ми, студенти роздивлялися світовий живопис на чорно-білих слайдах.
— Різ­но­бар­в’я — на чор­но-бі­лих слай­дах? Нон­сенс.
— Таке було. Дехто спав, хтось слухав у пів-вуха. І от у Седневі взимку після вечері Глущенко почав показувати кольорові слайди (вперше у моєму житті), і це тривало до четвертої години ранку. Художники дивилися з неймовірним захопленням. Глущенко коментував. Це всіх вразило, бо було в новинку.
— А ни­ні спро­буй ко­гось при­му­си­ти до чет­вер­тої ран­ку ди­ви­ти­ся слай­ди?
— Але ж то був колоритний Глущенко. Він брав розповідями, вбранням. Глущенко завжди одягався неординарно. Запам’ятався його вельветовий зелений піджак...
А ще мене здивував Віктор Шаталін. Я тоді, перепрошую, через молодість був на похваті — бігав до гастроному, приносив випивку. Отже, сидимо в майстерні, все чудовненько. На моє чемне звертання Віктор Васильович вигукує: «Японський бог, який я тобі Віктор Васильович, я Вітя, художники всі рівні». Розумієте, Шаталін — величина, викладач, професор, майстерню вів, і раптом таке каже. Звісно, я до фамільярності не опустився.
Знаменитий Коган-Шац тоді мене теж здивував, сказав: «Петре, хочеш бачити красивий живопис?» — «Так». — «Тоді вставай мені взад». Це означало: дивись, але не маяч. Глущенко, Захаров, приміром, категорично були проти, щоб хтось дивився, як вони працюють. А Коган-Шац — навпаки, любив спілкування.
До речі, в чому полягає специфіка і принада живопису Глущенка? Він дивився на одне, а на картині виникали зовсім інша річка, інші дерева, він просто запалювався і творив. Не писав точно з натури, мав метафоричну уяву. А той же Шаталін любив точно передати натуру, йому, зокрема, кілька разів ставили коня з саньми, він любив постановки.
Мені пощастило, що в радянський час я працював у Будинку творчості в Дзінтарі (Латвія), на озері Севан у Вірменії. У період незалежної України про такі подорожі можна було тільки мріяти.
— А що на­пов­нює сер­це гор­діс­тю?
— По-перше, серце не полишає тверда надія, що врешті засяє зірка незалежної і вільної України, ми подужаємо всіх ворогів і станемо заможними.
А пишаюся тим, що я колись долучився до створення мистецького Андріївського узвозу. Я керував молодіжним об’єднанням художників, коли в 1980-му узвіз почали розбудовувати. Не знали, в яке русло його спрямувати. Та в одному дерев’яному будинку виникли перші майстерні.
У 1981 році ми влаштували виставку на Андріївському узвозі, і відтоді він став мистецьким. Є навіть фільм про це. Наступного року взяти участь у виставці на узвозі погодилися Яблонська, Шаталін, Білостоцький та інші корифеї. А Василь Гурін прийшов і навіть розцілував за такий почин. Нині про це не згадують, а я горджуся, що організував, був на початках. Я мав хороший колектив, ми виставили картини і зробили свято. На жаль, тепер на Андріївському узвозі вже не свято, а просто торгівля, бізнес. Колись був справжній мистецький центр, та з нього поступово витиснули майстерні, художників, а тих, котрі тримаються, чавлять кабальними орендами.
Горджуся своєю родиною, своїми дітьми, донькою і сином, які теж стали дипломованими художниками, закінчили Художню академію. От тільки яке у них буде майбутнє? І в інших молодих художників? Особливо сутужно скульпторам — вони роблять якісь надгробки заради заробітку. А творчість?
На збірних виставках бачу твори молодих. Потенціал справді великий, ними можна пишатися (в інші часи це були б Веласкеси, Рубенси, Полєнови). А далі що? А завтра — що?
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».