Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Травень 26, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 22 Липень 2016 21:14

Ніла Висоцька: ми в боргу перед тими, кого забули

Rate this item
(0 votes)

На­ша спів­роз­мов­ни­ця — Ні­ла Ви­соць­ка, по­ете­са, про­за­їк, лі­те­ра­ту­роз­на­вець і крає­зна­вець. Во­на ре­ані­мує на­шу пам’­ять тим, що по­вер­тає ви­дат­ні іме­на, до­но­сить знан­ня про под­виж­ни­ків і сві­то­чів, збу­джує ці­ка­вість до них, сти­му­лює чи­та­ти їх­ні тво­ри. Ді­яль­ність Ні­ли Ва­си­лів­ни ми­мо­хіть спо­ну­кає при­га­да­ти сен­тен­цію по­ета Йо­си­па Брод­сько­го, ла­уре­ата Но­бе­лів­ської пре­мії, який був зму­ше­ний еміг­ру­ва­ти із СРСР. Він ко­лись ска­зав: «Є зло­чи­ни гір­ші, ніж спа­лю­ва­ти кни­ги. На­при­клад — не чи­та­ти їх».
В осо­бі Ні­ли Ви­соць­кої по­єд­на­ли­ся скру­пу­льоз­ність ін­же­не­ра-про­гра­міс­та і ро­ман­тич­ність ху­дож­ньої на­ту­ри, не­ймо­вір­на лю­бов до рід­но­го і пі­єтет до всьо­го пре­крас­но­го і та­ла­но­ви­то­го. У су­куп­но­сті це і є діє­вий пат­ріо­тизм. Хто пам’­ятає, той діє на бла­го спо­від­ни­ків «ро­зум­но­го, доб­ро­го, віч­но­го».

— Ні­ло Ва­си­лів­но, поч­не­мо з то­го, що у Вас до­во­лі рід­кіс­не ім’я.
— Батьки, взагаліто, назвали мене Неонілою, а дід записав Нілою, отак я і стала нею на все життя. Згодом у моїй долі було чимало сюрпризів.
— На­при­клад.
— Я народилася на Донбасі, в селі Кіровськ. У 1957 році закінчила школу і... не поступила до Київського університету на мехмат. Але в голові було багато віршів. Я тоді їх не записувала, пам’ять була ще чиста, тож вірші закарбовувалися в голові. Повернулася додому, до батьків, і пішла працювати на шахту.
Якось у вихідний поїхала в місто Торез (тоді місто Чистяково) відвідати кінотеатр. В очікуванні сеансу сиділа на лавочці і читала Твардовського. Підсів літній чоловік, зазирнув у книжку і каже: «Поезію любите?» — «Люблю». — «Може, Ви і самі пишете?» — «Пишу». — «А ну прочитайте щонебудь». Я прочитала зо два вірші. Чоловік взяв мене за руку: «Підемо зі мною». Мені 18 років. Повів мене в готель. Там сидить ще один чоловік. Перший каже другому: «От послухай, кого я тобі привів». Я знову прочитала вірші. Другий каже: «Сідайте за стіл, запишіть усе, що згадаєте». Виявилося, що то були якраз голови Донецької і Луганської організацій Спілки письменників — Григорій Кривда і Тарас Рибас.
— І в що ця до­ле­нос­на зу­стріч ви­ли­ла­ся?
— За тиждень у газеті «Социалистический Донбасс» з’явилася велика добірка моїх віршів. Так я стартувала. Того ж року вступила до Київського університету імені Т. Шевченка на математичний факультет.
— А чо­му на ма­те­ма­ти­ку?
— Я добре її знала, в цій царині почувалася впевнено, до того ж ми стали другим випуском програмістів, а тоді це було неординарно цікавою річчю. Звісно, почала відвідувати знамениту літературну студію «Січ» імені Василя Чумака. Уявляєте, яких майбутніх корифеїв там зустріла! Івана Драча, Володимира Підпалого, Валерія Шевчука, Леоніда Череватенка. Бува, разом у волейбол грали, у карти, в гуртожитках одних жили.
А в студію мене затягнув Валерій Кравець, він на журналістському факультеті закінчував п’ятий курс, а я була на першому. Дівчата, сусідки по кімнаті, підсунули йому мій зошит із віршами. Пізніше він мені сказав: «Чекай на восьме березня сюрпризу». Я не здогадувалася, про що йдеться. І от в університетській газеті виходить солідна порція моїх віршів.
Волею долі я оселилася на Камчатці, і там стала бачити поета Кравця по телебаченню, він вів новини з Норильська. Знайомі розповідали, що на ньому все трималося.
А про Володимира Підпалого я написала спомини. Його дружина Ніла, тезка моя, зібрала збірку спогадів про нього і туди помістила мою статтю, дуже дякувала, аж плакала. Я з нею товаришувала. Якось провела вечір пам’яті Підпалого, тож вона теж брала участь у ньому.
Був період, коли я жила в Києві на вулиці Степана Халтуріна, нині Паньківська. Зустрічалась з Іваном Драчем (він неподалік жив). Познайомилася з Павлом Глазовим.
Я проводила історичні розвідки, зокрема вулиці Паньківської, описала, хто там мешкав, скажімо, мати Анни Ахматової. Влаштувала вечір вулиці Паньківської в Інституті проектування штучного волокна. Саме туди прийшов мешканець вулиці Павло Глазовий. Він запросив мене додому. Розповідав багато цікавого. Цікавився теж історією, дав мені почитати книжку «В’язні царизму», з якої я дізналася, що за царату було позбавлено життя не так і багато людей — менше сотні.
— Яким був у зви­чай­но­му спіл­ку­ван­ні ве­ли­кий до­теп­ник, гу­мо­рист Пав­ло Гла­зо­вий?
— До мене був дуже приязний. Втім, мав трошки похмуру, відлюдькувату вдачу. Ми чомусь про гумор не говорили, спілкувалися на історичні теми. Я консультувалася з ним з історії вулиць, зокрема цікавилася п’ятиповерховим будинком Михайла Грушевського на Паньківській. Більшовицький діяч АнтоновОвсієнко попередив, що він його бомбатуватиме, коли червоні підійшли до Києва. І справді два поверхи були поруйновані... Це був прибутковий будинок, три поверхи здавалися в оренду, на четвертому жила сім’я Грушевського, на п’ятому була майстерня Василя Кричевського.
— Ко­ли Вас «про­би­ло» на ці­ка­вість до іс­то­рії, лі­те­ра­ту­роз­нав­ства, крає­знав­ства?
— Змолоду. Моя тітка була викладачем історії, написала історію нашого села, яку забрали у Донецький історикокраєзнавчий музей. Пригадую, як вона опитувала столітніх дідів (одному було 102 роки, другому — 99).
Згодом, де б я не була, скрізь досліджувала історію тих місцин. Це — Донбас, Камчатка, Київ, Ірпінь.
— Хто пе­ред­усім ці­ка­вив в Ір­пе­ні?
— Особливо Микола Носов і Борис Пастернак. Маю про них багато досліджень, публікацій, статей. Носов провів в Ірпені дитячі та юнацькі роки. Автобіографічну повість «Таємниця на дні колодязя» без застереження можна використовувати як наочний посібник з історії та географії Ірпеня, колоритно змальовано картини дореволюційного ірпінського побуту на розмаїтому тлі навколишньої природи.
Офіційно Микола Носов покинув Ірпінь у 1929 році. Разом із ним пішли у своє Квіткове місто лісові ірпінські гномики, перетворені згодом натхненням письменника на Незнайку та його товаришів. Загалом Микола Носов написав багато чудових книжок для дітей, але казкатрилогія про Незнайку посіла особливе місце у його спадщині, бо набула справді всенародної популярності, підкорила європейського читача.
— Це прав­да, що по­етич­на збір­ка Бо­ри­са Пас­тер­на­ка «Вто­рое рож­де­ние» по­ро­дже­на Ір­пе­нем?
— Так. У середині червня 1930 року Борис Пастернак приєднався до відпочинку своєї дружини Євгенії Володимирівни з шестирічним сином Євгеном і трьох московських сімейств. То були директор Московської консерваторії, відомий піаніст Генріх Нейгауз із дружиною Зінаїдою і малолітніми синами, філософ і критик Валентин Асмус із дружиною Іриною, брат поета, архітектор Олександр Пастернак із численними домочадцями. Пізніше доїхав сюди приятель поета, літератор Микола Вільмонт.
Борис Пастернак прожив в Ірпені «сонячне і щасливе літо». Саме тут дійшов кульмінації його дачний роман із Зінаїдою Нейгауз. Враження поета від ірпінського перебування у колі друзів знайдуть відбиток у віршах: «Балада», «Ірпінь», «Літо» тощо. А справи сердечні складалися нелегко і неоднозначно, адже Генріх, чоловік Зінаїди, був другом Бориса, і Пастернак теж мав свою сім’ю.
Проте любов виявилася сильнішою за обставини, і Борис Пастернак насолоджувався миттями щастя, несподівано подарованими йому долею. Борис і Зінаїда гуляли ірпінськими стежками, їздили до Києва на концерти, збирали листівки з видами Києва... Пастернак писав, а Зінаїда переписувала його вірші в особливий зошит, який став німим свідком ірпінського літа.
Скромна дачна будівля на вулиці Пушкінський (мені вдалося її віднайти) була не вельми комфортна, але романтичний характер місцевості зробив свою справу... У тому ж році вийшла поетична збірка Бориса Пастернака «Второе рождение», уся — відлуння Ірпеня. Наприкінці 1931 року Борис Леонідович розлучився з дружиною Євгенією та 1932 року взяв шлюб із коханою Зінаїдою, з якою прожив до кінця життя.
У мене є ще матеріал на одну статтю про Пастернака. Я прочитала його ірпінське листування з батьками, сестрами, з французьким письменником Роменом Ролланом. Хочу ці листи процитувати і прокоментувати. Цієї теми ніхто не торкався. Ромен Роллан, як і Пастернак, за духом теж був містичною людиною. Пастернак був дуже захоплений твором Ромена Роллана «Зачарована душа». Цей твір перевернув усе життя Пастернаку, так він стверджував, про це він, зокрема, писав у листі з Ірпеня.
— Бо­рис Пас­тер­нак знав фран­цузь­ку мо­ву?
— Слабо. Гадаю, що Ромену Роллану листи перекладала його дружина поетеса Майя Кувавьє (росіянка Майя Кудашева).
До речі, в Ірпінь приїжджав із Москви відомий письменник Дмитро Биков (між іншим, противник Путіна), який написав величезну книжку про Пастернака, за що отримав премію. Він розшукував подробиці його перебування тут. Потім написав: «Побродил в Ирпене. Никто ничего не знает».
— А чо­му ж ні­хто не по­ра­див йо­му звер­ну­ти­ся до Вас?
— Отак, на жаль, сталося. Я б, звісно, все йому розповіла і показала. Хоч і була заглиблена у дослідження перебування в Ірпені Володимира Висоцького, Івана Світличного, Василя Стуса.
— І Стус бу­вав в Ір­пе­ні?
— Неодноразово. В 60х Стус навчався в аспірантурі Інституту літератури в Києві. У київській книгарні «Сяйво» познайомився з видатним Григорієм Кочуром — поетом, перекладачем, енциклопедистомлітературознацем.
Стус почав їздити до Кочура в Ірпінь на індивідуальні консультації. Мабуть, приваблювали Василя не лише літературні вправи, а й бесіди з освіченою людиною широкого світогляду та нелегкого досвіду, він відвідував кочурівську садибу аж до першого арешту 1972 року. Спілкувалися тієї пори учитель та учень ще й у Києві на квартирі найближчих друзів Василя: скульптора Бориса Довганя і журналістки Маргарити Довгань.
Неодноразово бував В. Стус у Кочурів і в період між двома ув’язненнями. Інколи Василь зустрічався там з перекладачами Миколою Лукашем та Дмитром Паламарчуком. Усі троє ставилися до Василя досить прихильно, критикувати намагалися найтолерантніше, а він дозволяв собі огризатися. «Василь був людиною настрою і вибуховий, як порох», — згадує Леонід Череватенко.
Із таборів В. Стус надсилав Г. Кочуру свої нові переклади, а щоб не підставляти викладача, бо той перебував під пильним наглядом органів, винайшли конспіративний спосіб листування. Михайлина Коцюбинська, Валентина Стус або Леоніда Світлична надіслані Василем переклади переписували і передавали Кочуру. Той вносив правки, нотував зауваження і повертав виправлені тексти, а дружина чи подруги знову їх переписували й надсилали Василеві до в’язниці.
Головний урок Григорія Кочура поет засвоїв: навіть у тюрмі є можливість для самоосвіти і скористався такою можливістю сповна. Судячи з його таборових листів і зошитів, Василь Стус, визначний поет і виразник думок покоління, визрівав також у потужного літературознавця і мислителя.
— Не мо­жу не за­пи­та­ти про Ва­шо­го од­но­фа­міль­ця Во­ло­ди­ми­ра Ви­соць­ко­го.
— То вже київська історія. 1971 рік. За трудові здобутки профспілка нафтохімічної промисловості зробила подарунок — запросила Володимира Висоцького виступити перед колективом Інституту нафти і газу в Академмістечку. Серпень. В залі на 200 місць була задуха навіть з відчиненими вікнами. Проте Висоцький співав з повною віддачею, коментуючи або анонсуючи пісні.
Після перерви Висоцький ще довго співав. Коли виступ закінчився, оплески лунали неймовірні. Офіційно вхід на концерт був вільний, та вдячні слухачі ще й скинулися, наче на квитки. Наступного дня Володимир Семенович виступав у сусідньому Інституті нафтохімії. Приймали знову захоплено.
З Висоцьким я особисто зіткнулася у Києві на бульварі Шевченка, коли виходила з підвальної кав’ярні, а він із двома супутниками сумнівного вигляду спускався східцями вниз. Розминулися майже впритул. Тільки почула фразу з уст знаменитого однофамільця: «Арбат я не люблю — там переулки хреновые».
— Роз­ка­жіть про Ва­ші сто­сун­ки з Лі­ною Кос­тен­ко.
— У Ліни Костенко є цикл поезій, який я не просто люблю, але й вважаю вершинним досягненням світової жіночої лірики. В них поетеса безборонно оголила перед нами глибинні надра жіночої душі й піднесла індивідуальні переживання на найвищий щабель вселюдського узагальнення. Йдеться про два десятки коротких віршів про кохання, так згущено і щедро насичених нюансами, напівтонами почуттів, підсвідомими порухами серця, що їх би вистачило на повний роман. А це і був роман з натури.
Якось я спіткнулась о фразу в інтерв’ю дружини видатного поета і перекладача Григорія Паламарчука Валентини: «Поблизу нас жила опальна тоді Ліна Костенко». І зринув у свідомості рядок «Чи в Ірпені, чи в царстві Берендея», а там — думка за думку — з’явилася здогадка, що мої улюблені вірші створені саме в Ірпені. Кинулася розпитувати тих, хто міг щось пам’ятати.
Я пропускатиму численні деталі і подробиці (інакше це буде повість), тільки залишу факти. Наприкінці 60х Ліна Костенко зі своїм чоловіком сценаристом Добровольським довго пробивала сценарій документального кінофільму про поетів, що загинули на фронтах під час війни. Нарешті, Ліна Василівна добилася зустрічі з директором кіностудії Василем Цвіркуновим, який сам був фронтовиком. І тоді справа зрушила з місця: сценарій запустили у виробництво.
Та Ліна розлучилася з Добровольським, на неї нахлинуло нове кохання: «...І не дивуй, що я прийду зненацька. Мені ще ж побороти переляк». «Переляк» Ліна Костенко великою мірою лікувала саме в Ірпені. Два літа поспіль проживала у домі Григорія Кочура на другому поверсі. А зиму 1971 року винаймала житло у Олімпіади Гринчишиної на вулиці Слов’янській (там тепер триповерхівка).
В ірпінських віршах — історія красивого кохання двох красивих людей. Це справді роман: змістовний, драматичний, так щільно деталізований, що домислу впасти ніде. Приємно думати, що каталізуючу роль у кульмінаційній фазі романтичної повісті зіграв наш Ірпінь, тим паче що вона так втішно завершилася.
Наше щастя, що у нас є Ліна Костенко. Не треба кращої об’єднавчої ідеї — до того повно і об’ємно виписані нею поворотні моменти нашої історії, найпотаємніші закутки національного характеру і заповідані нам предками закони честі та справедливості.
Висока честь бути сучасником видатної поетеси, але й велика відповідальність. Всі ми в боргу перед Ліною Костенко: ті, хто не прочитав її поезій, і ті, хто, прочитавши, не відгукнувся на них, хоча б письмово або усно.
Зовсім немає виправдання бездіяльності державної влади, яка нічого не робить для перевидання гідними тиражами її творів, для висунення кандидатури Ліни Костенко на здобуття Нобелівської премії. Це справа державної ваги і обов’язку — інакше принижується велика українська література.
Що важливе хочу сказати насамкінець? Всі ми в боргу перед тими, кого забули, не прочитали, не відгукнулися. Ми маємо плекати в собі пієтет перед видатними земляками, бо це вивищує нас і духовно стверджує.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».