Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Жовтень 25, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 15 Липень 2016 16:49

Василь Чебаник: робімо своє – і будемо сильними

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — ху­дож­ник-гра­фік Ва­силь Че­ба­ник, член-ко­рес­пон­дент На­ціо­наль­ної ака­де­мії мис­тецтв Ук­раї­ни, за­слу­же­ний ді­яч мис­тецтв Ук­раї­ни, про­фе­сор.
Пра­цює у га­лу­зі книж­ко­вої гра­фі­ки, мис­тец­тва шриф­ту. Ори­гі­наль­ний ін­тер­пре­та­тор об­ра­зів лі­те­ра­тур­ної кла­си­ки, вті­лю­ва­них за­со­ба­ми гра­вю­ри на плас­ти­ку та офор­ті. Ство­рив ори­гі­наль­ні ком­по­зи­ції на­пи­сів, у яких шрифт, окрім ін­фор­ма­цій­ної функ­ції, ви­ко­нує й ес­те­тич­но-об­раз­ну функ­цію.
Ос­нов­ні тво­ри: ілюс­тра­ції та оформ­лен­ня кни­жок — «Ка­мін­ний гос­по­дар» і «До­світ­ні вог­ні» Ле­сі Укра­їн­ки, «Со­не­ти» В. Шек­спі­ра, тво­ри О. Гон­ча­ра, по­ема «Ніч­ні роз­ду­ми ста­ро­го майс­тра» М. Ба­жа­на, збір­ки по­езій «Го­ло­сі­їв­ська осінь» М. Риль­сько­го, «Так ні­хто не ко­хав» В. Со­сю­ри, «Ча­ри но­чі» О. Оле­ся, «Десь на дні мо­го сер­ця» П. Ти­чи­ни; се­рія лис­ті­вок-пор­тре­тів «Кла­си­ки ук­ра­їн­ської лі­те­ра­ту­ри»; роз­роб­ки з ге­раль­ди­ки й ат­ри­бу­ти­ки для На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту «Ки­єво-Мо­ги­лян­ська ака­де­мія».

— Ва­си­лю Яко­ви­чу, на які твор­чі пріо­ри­те­ти ви­йшли?
— Свій головний проект я назвав «Графіка української мови». Його суть в тому, щоб повернути графіку літер до справжньої, допетровської кирилиці. Вважаю, що сучасні українські літери, які набули такого вигляду після реформи Петра I 1710 року, є спотвореними. Задля надання їм сучасної європейської пластики з характерною для української мови мелодикою потрібно повернути кириличний шрифт із його давніми ознаками. Так ми ще й позбудемося плутанини, яку вносять графеми різних звуків у кирилиці та латиниці, що мають однаковий вигляд.
Запитання: «А чому ви не розвиваєте свій шрифт?», з яким до мене звернувся видатний філолог і каліграф Альберт Капр у Лейпцигу в 1971 році, не дає мені спокою досі.
Тому я поставив собі завдання — зробити варіант шрифту з метою збереження основних рис графем ранньої кирилиці, надавши йому сучасної графічної пластики і заодно уникнувши двоякого прочитання таких букв і цифр: «З» і цифри «3», «О» і цифри «0», «P» — «R», «H» — «N», «Я» — «R». От, скажімо, бачу на одній з київських вулиць назву ресторану «АРАРАТ», але ж іноземець читає її як «апапат».
Спроба створити українську абетку далеко не перша. У XX столітті багато художниківграфіків намагалися повернути вітчизняному алфавіту кирилівське коріння. Першими були Георгій Нарбут та Василь Кричевський. Авторський шрифт Нарбута навіть прикрашав грошові купюри за часів Української Народної Республіки. Але всі спроби наблизити алфавіт до автентичного так і залишилися на рівні художніх пошуків. Мене досвід попередників не лякає. Переконаний, що Україна повинна мати державну мову з відповідною їй графічною азбукою.
— Ви­хо­дить, що абет­ка має ко­ло­саль­но важ­ли­ве зна­чен­ня?
— Авжеж. Шрифт — це візуальне зображення мови символами, які пластично збігаються з особливостями мовної мелодії і, як органічне ціле з мовою, живляться одним корінням із глибинами історії.
Наша мова володіє багатою традицією первозданного кириличного письма, яке існує тільки в пам’ятках культових канонічних творів православ’я. Як самостійна держава Україна має володіти всіма символами державності і перш за все — державною мовою з відповідною цій мові графічною абеткою. Новостворена національна абетка у цей несприятливий для існування української мови час стане надійною резервацією, де мова збережеться навічно, ще й позбудеться ознак вторинності й неповноцінності. Потрібна тільки воля української держави.
— А те­пер ін­ше «гло­баль­не» за­пи­тан­ня. Що со­бою яв­ляє су­час­не ук­ра­їн­ське об­ра­зо­твор­че мис­тец­тво? В що во­но пе­ре­ро­ди­ло­ся, що до­сяг­ло і що за­гу­би­ло?
— Всяка культура, зокрема мова, це — стовбур із гілками. Митець захопився чимось, якусь новацію зробив, тож гілка виросла. А далі куди? Кінець за небо не зачепиш. Та є живильний стовбур, до якого повертаються. Якщо ж відходитимеш далеко від образів, потрапиш в абстракцію, а далі — порожнеча без думок й емоцій.
Образотворче мистецтво здатне передати, як, скажімо, пиляють і стукають, тобто дію. Музика має іншу природу. Був період, коли деякі композитори відійшли від гармонії, занурилися в атональність, захопилися натуральними індустріальними звуками. Але це відійшло. Композитори повернулися до стовбура.
Є певні основи, базові речі, минають століття, а людина всетаки не одягає штани через голову; коли їсть, кладе їжу в рот.
Науковці підрахували, що 80% інформації людина сприймає очима. Тож візуальне не можна без міри спотворювати, мовляв, я експериментую.
Образотворче мистецтво змінюється. Повертається назад, потім знову кудись «лізе». Це як мода, як метаморфоза костюма. Відомий французький архітектор Жан Нувель сказав, що немає нічого потворнішого за моду. Вона і на своєму початку смішна і потворна, і в кінці. А от середина більш прийнятна всіма.
— Ка­жуть, що в Єв­ро­пі ро­зу­чи­ли­ся ма­лю­ва­ти.
— Це великою мірою правда. Там загубили школу, ігнорують ази, блукають у «заумі». Це — шлях у нікуди. Тож награються в течіївідросткигілки і повернуться до стовбура. В Україні ще збереглися острівці шкіл, у нас ще вміють рисувати.
Є певні традиції, від яких відійти — померти. Як музиканти кажуть? Вони не видумують музики, базуються на народній мелодиці, вони її тільки обробляють, аранжують, опліднюють власним почуттям. І це діє на глибинні відчуття слухачів. Так само й художники можуть впливати «розумним, добрим, вічним», а решта — від демона або від неосвіченості чи дурості.
— На ко­го із су­час­них ху­дож­ни­ків мож­на спи­ра­ти­ся?
— Не можна нікого поставити, мовляв, оце стовп і на нього моліться. У кожному періоді у 20–50 років є свої вершини.
— І все ж хто ни­ні в Ук­раї­ні є вер­шин­ним?
— Кожна оцінка суб’єктивна. Недавно помер Микола Стороженко, універсальний художник, графіку творив, книжки, живопис. Відродив сакральне мистецтво, заснував відповідну майстерню в Художній академії. Майстер на всі руки. Він справді залишиться в історії, бо в його творах є образ, є люди і душа. Без цього неможливо.
Так, є колористичні плями, декоративність, можна оригінально пофарбовувати будинок і він випромінюватиме якесь почуття. Але мине час, до цього люди звикають, хочеться чогось новенького. Однак у новенькому має бути зновутаки якась частина людини, її образ, бо це — частина культури.
Вершинними у графіці є Андрій Чебикін і Сергій Якутович, у живопису — Михайло Гуйда і Анатолій Криволап... Дивовижно талановитих багато. Це на початку був один Гагарін, а потім скільки з’явилося космонавтів.
— Тоб­то ко­лись се­ред не­чис­лен­них ху­дож­ни­ків за­яск­ра­ві­ли Лео­нар­до да Він­чі, Мі­ке­лан­дже­ло, Ра­фа­ель. А ни­ні пер­шо­ряд­них ху­дож­ни­ків — мо­ре.
— Так, так. Що глибше в історію, то дорожче. Їхні твори підробляють. От, скажімо, був такий голландський художник Вермеєр. У XX столітті знайшовся майстер, який настільки досконало засвоїв його манеру, що написав під Вермеєра багато картин, нині не можуть відрізнити твори автора від талановитих підробок епігона чи копіїста. Сам Вермеєр небагато картин написав, але по світу стільки «його» картин розбіглося, і вони досконалі.
Минає якийсь період, захоплюються іншим художником і... на цьому заробляють. Притому новаторів, пророків на початку б’ють і лише в кінці життя, а то й по смерті починають хвалити. Рембрандт через триста років був визнаний. А при житті в його офорти завертали оселедці на базарі. Жах! Така доля художника.
У Рембрандта і світлий період був: йому замовляли картини, купували, він мав слугу. А помер жебраком. Мешкав у підвалі. На крилі капелюха ставив свічку задля освітлення. Подивіться на його автопортрети, вони занурені в темряву. Ні за життя, ні після смерті Рембрандт не удостоївся заслуженої уваги, лише через триста років його стали славити.
І в інших мистецтвах подібне відбувається. Пригадую, як на виставці в Музеї Лесі Українки (я тоді виставив багато портретів Лесі Українки) поетеса Світлана Йовенко з образою сказала: «У нас люблять мертвих письменників. А поки живий, не почуєш доброго слова про себе». Колись ходив такий анекдот про Хрущова: «От, кажуть, що Сталін поганий. А Хрущов? — Почекайте, помре, то дізнаємося, який він». Так, після смерті все стає на свої місця, проте художник потребує доброго ставлення за життя.
— Хто з ва­ших уч­нів став окра­сою ук­ра­їн­сько­го мис­тец­тва?
— Мені пощастило, у мене були хороші студенти. Я керував майстернею книжкової графіки, переді мною її вели корифеї Іларіон Плещинський, потім Георгій Якутович, Василь Касіян — у нього я був асистентом і затим очолив майстерню. Певна традиція перейшла мені в руки. Ця майстерня була дуже популярна. Я ризиковано дозволяв учням робити все, що вони хочуть.
Якось із 12 студентів курсу 11 написали заяву про бажання спеціалізуватися в майстерні книжкової графіки. Але ж були ще майстерні станкового живопису, плаката. Викладачі обурилися: «Що це таке? Ти забираєш кращих. Будемо ділити по живому, по чотири».
Мої талановиті студенти стали визначними художниками, професорами, академіками, лауреатами Шевченківської премії, дехто працює в Художній академії. Навскидь назву Анатолія Марчука, Василя Перевальського, Миколу Компанеця, Василя Лопату (до речі, він малював для держави гривні), Олександра Івахненка. На жаль, декого вже нема, я багатьох учнів пережив, їхні діти і онуки у мене вчилися.
— Що ж то за «звір» — ілюс­тру­ван­ня кни­жок?
— Це означає, що ти прив’язаний до літератури, до походів у бібліотеку. Я казав студентам: «От ви не знаєте, як проілюструвати. Уявіть собі, що вам з літературного твору треба зробити спектакль або ж намалювати послідовний фріз від початку до кінця. А далі ущільнюйте зміст, конденсуйте, робіть так, щоб малюнки стосувалися не рядочків, а показували найхарактерніше між рядками, тобто головну суть».
Ілюстрована книжка — це цілісний організм, а не просто картинки, вклеєні між сторінок, як це робили після Великої Вітчизняної війни, коли у видавництво викликали живописців. Вони малювали картиниілюстрації, далі на окремому хорошому папері робили репродукції, розрізали, вклеювали рівномірно в книжку і зазначали: ілюстрація до сторінки такоїто (а вона могла бути позаду чи десь попереду).
Художник Володимир Фаворський, професор Московського поліграфічного інституту, вивів таку формулу: «Книга — это изображение литературного произведения в пространстве и времени». Характерний приклад. Художник Євген Кібрик проілюстрував «Тараса Бульбу» Гоголя експресивними малюнками, а в кінці зобразив люльку, яка валяється в траві. Тобто Бульба загубив цю люльку, повернувся за нею, і його впіймали поляки. Отака доленосна деталь.
— Ду­же шко­да, що ці­ка­ве, піз­на­валь­не мис­тец­тво ілюс­тра­ції май­же зник­ло, еко­но­міч­на кри­за йо­го з’їла...
— Авжеж, з наступом «перестройки» погоріли видавництва. В Радянській Україні було лише 36 видавництв, але напрочуд потужних. Занепали. Нині їх 1800. Кожен може заснувати видавництво, проте залучити до співпраці художників майже ніхто не в змозі. Таких видавців можна порахувати на пальцях однієї руки. Більшість жебракують, виживають, перевидають книжки з давніми ілюстраціями, щоб зекономити.
— А як за кор­до­ном? Іс­нує мис­тец­тво ілюс­тра­ції?
— Звичайно. В Європі книжка, як кажуть, з усіх боків якісна. Зокрема, ретельно підбирається шрифт до кожного твору. Уявіть собі, що напористого, гострого Маяковського надруковано ніжним каліграфічним шрифтом. Це вже не Маяковський. А лірична поезія Вінграновського не може бути подана рубленим шрифтом.
Мистецтво ілюстрації загалом пережило різне ставлення. Збирали навіть всесоюзну конференцію у Москві на тему: «Чи потрібна ілюстрація в книжці?» І чимало письменників, особливо поетів, виступали проти ілюстрацій. Колись Гоголь був проти того, щоб його книжку ілюстрували. Навіть Сервантес був проти. В його книжці зовсім інші образи, ніж ті, що подав Доре у своїх гравюрах. Пригадую, як художник Іван Остафійчук зі Львова зробив чорні гравюри на лінолеумі до книжки Ліни Костенко. Вона подивилась і жахнулась, бо збірка перебивалася чорними сторінками.
А в книжці є біла оправа з двох боків — ніби обереги. Книжка — це архітектурний витвір, де є корпус, двері, а всередині — життя. Візьмемо мушлю, розкриймо, а під охоронним панциром — жива м’якоть.
— Як Ви у ли­хо­віс­ні ро­ки пе­ре­лаш­то­ву­ва­ли­ся?
— У Пікассо є така фраза: «Я люблю робити те, чого не вмію». Він був вражаючим рисувальником, як Мікеланджело. Але відійшов від того, що вмів робити, вчився новому.
Так і я. Коли видавництва занепали, мої напрацювання з письменниками потрапили в шухляди. Та ось мене запросили до відроджуваної КиєвоМогилянської академії. В’ячеслав Брюховецький запропонував розробити її фірмовий стиль. Я почав із герба, він тепер на фронтоні. Потім я пройшовся по всіх дипломах (почесного професора, почесного доктора), по сертифікатах, грамотах. Серед людей, які згодом отримали витворені мною дипломи, були, наприклад, американський політолог, соціолог і державний діяч Збігнев Бжезинський, засновник конкурсу української мови Петро Яцик.
Далі я взявся за похвальні книги для фіксації благодійників, які дарують на розвиток академії книжки, гроші, будівельні матеріали. Взорувався на старовинну книжку у шкіряній оправі.
Розробив ескізи, компоновку сторінок, оправи. З листом від КМА пішов на шкіряний завод на Куренівці, отримав натуральну шкіру екологічної вичинки. У підсумку зробив шість фоліантів за технологією XIII століття — для увічнення прізвищ благодійників. Кожна книжка важить шість кілограмів. Сторінки з гербом, з муаровою сіткою, щоб зручніше було прізвища записувати, печатка внизу. Ще печатка шкіряна вкладалася в книжку, яка мала металеві застібки, як це було в давнину. Коли поклав стосом, сам здивувався. Страшно було починати цей надважкий труд. Але кожна книжка — мистецький твір на століття.
— Чим Вас гріє день зав­траш­ній?
— Працюю, малюю, викладаю каліграфію. Розробляю скоропис на базі старовинного козацького скоропису в одежі сучасної пластики. Я, до речі, багато зробив для Адміністрації Президента України грамот, стилізованих книжок у шкіряних оправах.
Нині багато фахівців і митців користуються моїм шрифтом. Не кажу вже про студентів, котрі присвячують каліграфії дипломні роботи. Навіть у Москві стали користуватися моїми розробками (вони відкриті). Один московський художник взяв мою букву ш (із пластичною середньою паличкою) для фірмового знака якогось меблевого комбінату. Поцупили букву щ.
Найстрашніше, що в Інтернеті пишуть: розроблено на базі російської абетки. Боюсь, що поступово вони мої букви розтягнуть, бо росіяни теж не задоволені своєю абеткою, кажуть, що це не кирилиця. І той же Альберт Капр мені казав: «Що ви робите? Берете латинські букви, додаєте кілька своїх знаків і користуєтеся. Як це так? Нам образливо, ми тисячі років над цим працюємо, художники розвивають шрифт, вдосконалюють, а ви просто крадете. Робіть своє». От я і зробив українську абетку. І росіянам кажу: робіть своє.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».