Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Понедiлок Грудень 09, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 08 Липень 2016 12:01

Олександр Книга: культура – це клей, що єднає соціум

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — Олек­сандр Кни­га, ге­не­раль­ний ди­рек­тор і ху­дож­ній ке­рів­ник Херсон­сько­го об­лас­но­го ака­де­міч­но­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­ат­ру іме­ні Ми­ко­ли Ку­лі­ша, чия сла­ва вже бук­валь­но гри­мить по Ук­раї­ні, і не тіль­ки то­му, що те­атр має п’ять сцен.
О. Кни­га — за­слу­же­ний пра­ців­ник куль­ту­ри і за­слу­же­ний ді­яч мис­тецтв Ук­раї­ни. За­сно­вник Між­на­род­но­го те­ат­раль­но­го фес­ти­ва­лю «Мель­по­ме­на Тав­рії», який вий­шов на по­зи­цію но­мер один у на­шій кра­їні.
А ще очо­лю­ва­ний Олек­сан­дром Кни­гою те­атр є ор­га­ні­за­то­ром все­ук­ра­їн­ських на­рад ди­рек­то­рів те­ат­рів, пев­но то­му, що це не в змо­зі ро­би­ти Мі­ніс­тер­ство куль­ту­ри Ук­раї­ни.

— Олек­сан­дре Ан­дрі­йо­ви­чу, пе­ред­усім по­ці­кав­люсь, що при­ве­ло Вас до сто­ли­ці?
— Це, насамперед, фестивальні справи, якими опікуються мої друзіколеги, їхній досвід. Треба їздити і дивитися, що і як вони роблять, аби наш фестиваль «Мельпомена Таврії» був найвідомішим в Україні, найвизнанішим театральною спільнотою.

Раніше ми змагалися з львівським «Золотим левом», але в останні роки він дещо здав свої позиції, тож маємо шанс і амбіції в південному місті зробити театральну столицю України, хай і на певний час.
Наш театр дуже потужно працює, маємо п’ять сценічних майданчиків, один із них — у лісі, де влітку граємо вистави. Під час травневого фестивалю там обов’язково якийсь перформенс влаштовуємо. Нас узагалі дуже цікавлять дійства на природі, тож у рамках «Мельпомена Таврії» вже четвертий рік поспіль також працює грінзона, тобто в парку паралельно із фестивальними виставами впродовж тижня відбуваються заходи. Зокрема, драматурги читають свої п’єси, причому вже традиційно приїжджають автори із зарубіжжя. Підтягуємо українських молодих драматургів.
Наше завдання — театр поширити. Відомо, що колись театр народився з найдавніших мисливських, сільськогосподарських та інших ритуальних свят, що в алегоричній формі відтворювали явища природи або трудові процеси. Однак обрядові дійства як такі ще не були театром. Театр починається там, де з’являється глядач. І своєї естетичної мети він досягає лише в тому разі, якщо сценічна дія знаходить відгук у глядачів.
Ми прагнемо найефективніше доходити до людей, доводимо, що ми є, що можемо впливати на соціум, поєднувати людей. На нашому фестивалі було понад сімсот учасників. Їх треба було розселити, майже всі готелі Херсона працювали на фестиваль. Для когось фестиваль закінчується, для мене він триває, бо треба думати про майбутнє.
— Я так ро­зу­мію, що те­ат­раль­ний се­зон у Херсо­ні фак­тич­но не за­кін­чує­ть­ся. А як це узго­джує­ть­ся з літ­ні­ми від­пуст­ка­ми?
— Років із п’ять тому ми вирішили зробити «театр нонстоп», випустили афішу — театр не закривається, не йде у відпустку. Отож навіть у липні, коли основна частина колективу була у відпустці, сцена кафетеатру працювала. І це дало певні результати, адже ми, на превеликий жаль, нині державою поставлені в такі умови, що нам фінансують тільки заробітну плату (не стовідсотково), а на все інше, зокрема на світло, газ, воду, на випуск вистав, охорону, маємо заробляти самі.
— Що та­ке ка­фе-те­атр?
— Такого, до речі, в Україні нема, а в радянські часи кафетеатр був лише в Чернівцях. Ми його створили десь років п’ять тому. Він користується шаленим попитом, глядачі можуть пити каву з тістечками і дивитися виставу (170 місць). Але ми пішли ще далі — побудували сцену в лісі під Херсоном на одній із баз зеленого туризму «Чумацька криниця».
Цьому передувала поїздка до Мінська на ювілей мого друга, директора Театру білоруської драми. Він улаштував дуже цікавий день народження — своїм колективом зіграв виставу «Чайка» за Чеховим у себе на дачі біля озерця під Мінськом. Я коли це побачив — захопився. Повернувся, побудували сцену в лісі із залом на 350 осіб, вирили озерце. На фестиваль запросив мінчан, і вони театральній спільноті показали «Чайку».
Це мало вибуховий ефект, бо ще грала природа: прибігає герой зі своєю п’єсою, щойно написаною, хоче її показати матері — і раптом вітер вириває з рук ці аркуші, вони розлітаються... Глядачів це вразило.
Ми вирішили щороку в рамках фестивалю показувати просто неба певні вистави. Білоруси на нашій лісовій сцені зіграли «Макбета», і теж не обійшлося без дива. Уявіть: дев’ята година вечора, вже сонце сіло, зорі сходять, темно, справжнє багаття, палають факели. Макбет убиває свою першу жертву — і сходить велетенський місяць прямо у створі сцени. Усі шоковані: як ви це зробили?.. А ми навіть не сподівалися, що так буде — знову природа грала.
2014 року наш режисер Сергій Павлюк випускав у Луганському українському театрі виставу «Ніч на полонині», але буквально перед прем’єрою театр був змушений евакуюватися, бо вже стріляли в місті, і прем’єра не побачила світ рампи. І от через два роки з Луганським театром, який нині перебуває в Сєвєродонецьку, ми вирішили відновити цю виставу. Відрядили свого режисера, він заново поставив п’єсу. Ми запросили цей театр до Херсона. Виставу «Ніч на полонині» було зіграно в нашому лісовому театрі. І знову це було неперевершено: кумкали жабки у ставку, співав соловейко... Була справжня ніч на полонині.
У лісовому театрі організовуємо українські автентичні свята з усіма обрядами — Івана Купала, Масляну, Козацьке свято... Привозимо туди по чотириста осіб на цілий день. Глядачам подобається цей своєрідний театр.
Загалом розширюємо свою нішу, поступово привчаємо Херсон до того, що закриття сезону в театрі — це автоматично його відкриття на майданчику в лісі.
Уже багато років першого вересня відкриваємо дитячий театральний сезон, граємо для дітей. Пропонуємо вчителям: ведіть дітей у театри, як водите їх на екскурсії в парки, долучайте до мистецтва.
Ми ніколи не починаємо дитячу виставу звичайним підняттям завіси після третього дзвінка. Обов’язково виходжу я, або завліт, або режисер, і ми намагаємося «зібрати» увагу дітей. Тому що прийшло 700 школярів, вони вирвалися зі школи на відкритий простір, шум, гамір... Якщо на початку вистави вони не зрозуміли зав’язки, то далі не дивитимуться. Отож «збираємо» увагу: заохочуємо, пояснюємо, інтригуємо. Навіть театральну абетку випускали, де розповідали дітям, що «а» — це актор, «б» — балерина, «в» — валторніст тощо. Віршики про театр писали, «просвіщали» дітей. Школярики швидко виросли (а я 27 років є директором театру), привели вже своїх дітей.
— Як прой­шов цьо­го­річ фес­ти­валь «Мель­по­ме­на Тав­рії»?
— Приїхало 29 театрів, привезли 32 вистави. Зали — переповнені, ми продали тисячі квитків, доставляли стільці, аби десь посадити гостей. Але найголовнішим є наш глядач, який купив квиток, бо це — основний інвестор фестивалю. Невелике південне місто Херсон (300 тис. населення), яке ніколи нічим не вирізнялося, нині є великим театральним містом. Потрапити на наш фестиваль — це вже честь.
Цьогоріч, як з’ясувалося, вся театральна критика, яка, певно, тільки є в Україні, — з Києва, Тернополя, Львова, Дніпропетровська, Харкова, Одеси, інших міст — приїхала до Херсона. Вони зустрілись тут і сказали: «Господи! Так оце ж і є театральна столиця, виявляється. Ми всі тут маємо віддзеркалювати, народжувати нові ідеї і задуми». У рамках фестивалю народився новий проект — фестиваль молодої режисури, почали з’являтися молоді креативні режисери. Театр оновлюється, отримує нову кров.
— Чо­му Ви взя­ли на се­бе кло­піт про­во­ди­ти на­ра­ди ди­рек­то­рів те­ат­рів Ук­раї­ни?
— Так, я вже п’ятий рік поспіль проводжу ці наради, бо нас перестало збирати Міністерство культури, адже ми стали комунальними закладами. Критикуючи міністрів культури, я казав: «Ви більше міністри культури Києва, а не України, тому що опікуєтеся національними закладами, а ми — десь там, ми — комунальні, як лазня». Дурня вийшла: театр прирівняли до лазні — обидва є комунальними закладами. Я колись із черговим губернатором лаявся, сказав, що ніколи не напишу на театрі, що ми комунальний заклад, бо для нас це образливо. Ми є Херсонський академічний музичнодраматичний театр ім. Миколи Куліша. І так буде.
Приємно, що вперше за багато років (а до цього до Херсона ніхто з міністерства взагалі не навідувався) до наради директорів долучилися міністр культури Євген Нищук і його заступник Ростислав Карандєєв. Ми говорили про театральну реформу, про те, що і як можна змінити в театрі на краще. Знаєте, на хвилі революції почали лунати заяви, що керманичі театрів, які багато років працюють, — усі корупціонери, нас треба розстріляти позаду театрів, бо ми не даємо жити молодим, талановитим. Проте як бути з тим, що в областях ніхто не дихає в спину. Де ж ті молоді? Де черга?
Десять років при нашому театрі працює студія. Щороку до Університету театру, кіно і телебачення імені КарпенкаКарого вступає трип’ять студійців. Я маю надію, що вони повернуться. Але вони вступають херсонцями, а закінчують — киянами. Лише останній рік, коли і в київських театрах стало надто сутужно, менше стали брати молоді, випускники почали повертатися. А до того був просто якийсь жах, ми змушені були брати людей з вулиці чи то з культосвітнього училища, проводили кастинги.
Театр як професійна установа має давати мистецький продукт, тобто випускати вистави і працювати з глядачем, а ми займаємося школою — спочатку виховуємо актора, вчимо його ходити по сцені, витрачаємо на нього купу енергії. А потім він, якщо завдяки таланту стає відомим, може втекти до Києва. Така проблема є в багатьох обласних театрах.
— На ко­го з Ва­ших ко­ри­фе­їв хо­дять гля­да­чі?
— Наприклад, на народного артиста України Анатолія Толока. Торік відсвяткували ювілей — 75 років. Анатолій Степанович активно працює. Це взірець справжнього чоловіка, від його голосу у жіночої половини глядацького залу мурашки по тілу бігають.
Серед корифеїв«магнітів» — Олена ГаллСавальська. Її мама і тато — заслужені артисти України, працювали в різних театрах Радянського Союзу, врешті — в нашому. Вони не хотіли, щоб донька пішла їхніми стопами, стала актрисою. Віддали її в музичне училище, і вона в нашому театрі просиділа 17 років в оркестровій ямі за роялем.
Якось випадково під час репетиції однієї з вистав, коли рояль опинився на сцені, вона, граючи на інструменті, показала всі ролі. І як! Ось тоді їй і дали першу роль. Вона вийшла на сцену, і за короткий період дійсно заслужено отримала звання заслуженої артистки. ГаллСавальська, поперше, чудова джазова співачка, має прекрасний голос, у ролях дуже органічна. Її так любить глядач, що вистави, в яких вона грає, заздалегідь приречені на успіх.
Потужно підтягнулася молодь. У нас є пречудовий актор, який нещодавно теж отримав звання заслуженого артиста України. Це — Сергій Михайловський. Ще хлопчиною ми взяли його з культпросвітнього училища і виховали — тепер він грає всі провідні ролі.
Молода Тетяна Проворова — це наша херсонська Сара Бернар, бо те, що вона робить з глядачем, засвідчує: це актриса високого польоту.
— Те­ат­ри в ін­ших кра­їнах ін­ші?
— Я буваю на фестивалях у Польщі, Угорщині, Португалії. Не скажу, що європейський театр інший. Він точно такий, говорить на болючі теми. Є пошуковий, авангардовий і є традиційний. В авангардовий погано ходить глядач, хоча квиток коштує 5 євро, а в театр традиційний квиток коштує 50 євро — і завжди аншлаг. Утім, театри мають бути різними.
У Херсоні, окрім Дитячого театру ляльок, є тільки наш театр. І тому я придумав кілька сцен, щоб задовольнити різні попити: на мюзикл, на велику драматичну виставу, невеличку пошукову виставу, моновиставу... І кожний глядач знаходить свою нішу.
Десь років чотири тому зовсім молодий режисер Влада Білозоренко поставила за Достоєвським виставу «Справа N...» Я з огляду на її вік спочатку засумнівався — все ж таки Достоєвський — невеличка новелатрагедія. Білозоренко сказала: «Повірте мені». Цей спектакль живе чотири роки, не можна дістати квитків. Я побачив зовсім іншу публіку, яка приходить на Достоєвського, а не на якусь касову комедію.
Я, відверто кажучи, торік боявся, що люди перестануть ходити в театр через фінансову скруту, зарплати залишилися на старому рівні, все подорожчало. Але, на мій великий подив, у 2015 році заробили грошей більше, ніж 2014го, а у 2016му — ще більше. Народ іде.
— Чому?
— Бо театр пропонує живе слово, живу думку, живе спілкування. Я вклоняюся публіці. Я на кожній прем’єрі (а їх у нас до двадцяти на сезон!) зустрічаю глядача, вітаюсь. Я розумію, що люди йдуть до нас у гості, і ми намагаємось їх чимось дивувати. Наш оркестр завжди зустрічає глядача у фойє. Щосезону змінюємо інтер’єр, нашим художникамкреативникам я кажу: «Придумуйте!» Глядач дивується, люди фотографуються, нині модно викладати селфі в соцмеражах — це теж популяризує театр.
Зазначу таке. У період майданів скрізь у містах відбувалися драматичні речі, протистояння, побиття, а в Києві патріотів просто розстрілювали. У Херсоні вдалося зберегти мир. Так, у нас був майдан, стояли бюджетники біля адміністрації. Але люди не билися. У нас на півдні живуть представники 116 національностей. Люди звикли жити мирно. Мова, національності не можуть бути каменем спотикання, головне — працьовита, порядна людина.
Я думаю, що цеглини в будівлю порозуміння вклав і наш театр. Херсон не втягнули в колотнечі. Ми закликаємо до вічних, добрих, розумних речей, і це теж спрацювало.
Коли у 2014 році Росія захоплювала Крим, люди боялися виходити на вулиці, а у нас наприкінці травня відбувся фестиваль. Перед цим ми єднали лівий і правий берег Дніпра, все завішували українськими прапорами, бо була пересторога, що осьось полізуть російські війська, адже вони вже купчилися на Арабатській стрілці.
Я пішов до губернатора і сказав: «Наш фестиваль традиційно починається з карнавалу в центрі міста, і ми йдемо до театру, де просто неба відбувається галаконцерт. Він каже: «А раптом будуть якісь провокації?» Я переконував: «Повірте, люди мають відчувати плече один одного. Коли ми разом, згуртовані, ми тоді можемо гори звернути. Фестиваль треба проводити». І він мене послухав. На карнавал прийшло близько 4 тисяч людей. Губернатор глянув на це і сказав: «Все, я Ваш. Що треба зробити для театру»? І ми в той гіркий тяжкий рік уперше за багато років навіть крісла для театру купили.
А у 2016му людей на карнавалі було просто море. Єднав дух дружби, а не стадності. Ми — індивідууми, але хочемо відчувати плече один одного. Енергія єднання дозволяє творити добро.
Культура — це той клей, що єднає соціум. Мистецькі фестивалі мають колосальний лікувальний ефект. Тисячі людей з іншими очима і в чудовому настрої завтра підуть на роботу. Культура є локомотивом економік країн, які стали високорозвиненими.
Хтось може запитати: «А яке виробництво існує в Парижі?» Бозна... Але весь світ знає: там є «Мулен Руж», «Гранд Опера», Монмартр, Ейфелева вежа. І люди їдуть туди. Тож мені хочеться, щоб у світі знали, що в Києві є КиєвоПечерська лавра, Національна опера, Театр оперети.
А в Херсоні є потужний цікавий театр. І вже визнають, що наш фестиваль «Мельпомена Таврії» є одним зпоміж туристично привабливих явищ, які нині працюють на Херсон і Україну.
Володимир КОСКІН

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».