Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Сiчень 23, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 08 Квiтень 2016 18:44

Дмитро Дроздовський: література – це гуманітарний фортпост і щит

Rate this item
(1 Vote)

Наш спів­роз­мов­ник — Дмит­ро Дроз­дов­ський, кри­тик, лі­те­ра­ту­роз­на­вець, пе­ре­кла­дач, по­ет, про­за­їк. Кан­ди­дат фі­ло­ло­гіч­них на­ук. Член двох На­ціо­наль­них спі­лок Ук­раї­ни — жур­на­ліс­тів і пись­мен­ни­ків. Го­лов­ний ре­дак­тор жур­на­лу «Все­світ», на­уко­вий спів­ро­біт­ник Ін­сти­ту­ту лі­те­ра­ту­ри НАН Ук­раї­ни, ви­кла­дач На­ціо­наль­но­го уні­вер­си­те­ту іме­ні Та­ра­са Шев­чен­ка. І все це у 29 ро­ків!
Ни­ні без цьо­го на­уков­ця і пись­мен­ни­ка склад­но уяви­ти су­час­ний лі­те­ра­тур­ний про­цес в Ук­раї­ні.

— Па­не Дмит­ре, з яких справ Ви ни­ні скла­да­єте­ся?
— Передусім — це журнал «Всесвіт». На кожному з нас, напевно, є відбиток того, що ми пережили під час Майдану, після Революції Гідності. Нині Україна реінтегрується до Європи.

Щоб вийти зпід впливу колоніальних структур влади, розірвати імперські ланці, потрібно знайти сильних партнерів, якими є нині європейський і американський світи. Водночас нова геополітика має будуватися на правових засадах, на засадах взаємоповаги та розуміння, а не колоніалізму у будьякому вияві.
Переклад — це форма паритетного діалогу зі світом. Важливо перекладати західні і східні твори, підтримуючи й українське слово у світі. На жаль, про українську літературу за кордоном знають мало, навіть про Тараса Шевченка. Пам’ятаю свій візит до Перу у 2008 році. Мав зустріч в Університеті СанМаркос (там навчався, наприклад, Хорхе Луїс Борхес) в Лімі.
Так от, тоді я читав іспаномовний переклад Тараса Шевченка «Причинна», зроблений Леонідом Голоцваном. До речі, свого часу ми друкували у «Всесвіті» іспаномовний «Кобзар». Отже, читаю, усі захоплені магією Шевченка, а потім публіка починає зчудовано запитувати: «Послухайте, який Шевченко ваш геніальний! Він і нам близький, на рівні міфотворчості, на рівні сприйняття глибинних психологічних структур. Але ми не можемо збагнути, як зміг такі геніальні тексти написати футболіст?!»
Нарешті у 2015 році український уряд підписав Угоду про приєднання до Програми ЄС «Креативна Європа». Це відкриває можливість системної участі нашої індустрії культури у спільних з європейцями проектах. Відкриваються величезні можливості перед українськими видавництвами друкувати європейські твори. Це — нормальна форма співпраці. Журнал «Всесвіт» є важливим компонентом, він завжди працював системно, виконуючи важливу культурологічну місію в Україні.
Другий сегмент моєї роботи — науковий: літературознавство в царині англістики, компаративістики. Зокрема, працюю над докторською дисертацією в Інституті літератури.
Нині важливо зрозуміти, що без науки, без фундаментальних досліджень ми навряд чи зможемо зробити щось важливе. Країна, в якій перестають цінувати роль науковця і загалом роль науки, приречена на виживання, вона буде країною рабів, бо наукові інституції — це надважливі форпости, які утривалюють пам’ять, формують потужний гуманітарний науковий щит у цивілізованому світі.
Чинником проблеми, пов’язаної з викривленим сприйняттям або навіть несприйняттям України в західному світі, є також брак наукового діалогу, який ми не мали і не маємо. За кордоном не були консолідовані кафедри україністики, немає спільної програми підтримки українських культурних і наукових інституцій.
Третій компонент почасти об’єднує перший і другий. Я називаю це культурною дипломатією. Знову ж таки повернуся до журналу «Всесвіт». Він виконує роль своєрідної дипломатичної інституції, яка прагне пояснити світу те, чим є Україна. Журнал має партнерство з Кембриджським університетом у Великій Британії (університетом № 1 за Шанхайським рейтингом), на сторінках журналу фактично через культуру ми говоримо про фундаментальні речі, пов’язані з людиною.
Якщо ми не зрозуміємо, що гуманітарна аура — це те, що об’єднує, то можемо пережити ще один Майдан і ще не одну війну. А поки що в Україні депопуляція відбувається надзвичайного стрімко, українських вояків убивають у зоні АТО. І зупинити це можна, зокрема, і через інтенсифікацію гуманітарної аури.
— До ро­бо­ти в жур­на­лі «Все­світ» Ви ак­тив­но до­слі­джу­ва­ли ук­ра­їн­ську лі­те­ра­ту­ру, та до­ве­ло­ся пе­ре­орі­єн­ту­ва­ти­ся на сві­то­ву лі­те­ра­ту­ру (пе­ре­кла­ди, ре­да­гу­ван­ня, ана­ліз). Чи не опи­ни­ли­ся Ви на роз­до­ріж­жі?
— Усе життя — це роздоріжжя. Я захищав кандидатську дисертацію з компаративістики. Це — наука, для представників якої в принципі немає нездоланних непереборних кордонів між своїм і чужим, між різними доменами знання. Ми вивчаємо літературу в діалозі.
Читання української літератури дає мені чимало. Мені цікаві ті постаті в українській і зарубіжній літературі, які неодновимірні, які прокладають, перефразовуючи Ліну Костенко, високовольтну лінію духу. Ліна Василівна, послуговуючись цим поняттям, мала на увазі високовольтну лінію духу шістдесятників — цікавого покоління української культури, яке представило на високому рівні естетику української душі.
Високо шаную Ірину Жиленко, недооцінену в нашій літературі. За життя, як мені здається, вона не мала належної уваги в літературній критиці, у літературознавстві, хоча є блискучою поеткою. Або Емма Андієвська. Примарна й геніальна Емма Андієвська, яка працює вночі над своїми дивовижними малярськими роботами, а потім пише химерні сонети.
Майбутнє — за діалогом, за подоланням начебто непереборної межі між україністикою і зарубіжною літературою. Потрібно вивчати іноземні мови, читати іноземні твори в оригіналі, щоб, коли потрапляєш в «інший» світ, не бути у ньому чужим, а спілкуватися однією мовою. Важливо говорити в інших країнах про маловідому українську ідентичність.
— У Вас є ре­пу­та­ція по­лі­гло­та. В яких са­ме мо­вах Ви до­ка?
— Працюючи в журналі «Всесвіт», редагуючи матеріали, перекладаючи, мусиш знати іноземні мови на високому рівні. Тим більше що за фахом ти — компаративіст. Англійську знаю досконало, іспанська — моя друга робоча іноземна мова, яку знаю так само добре, є членом Асоціації іспаністів України.
Свого часу Віра Річ, дивовижна перекладачка української літератури, навчила мене англійської. В шістдесятих роках, відкривши для себе пролог до поеми «Мойсей» Івана Франка, вона закохується в український світ. України тоді політично не було, а ця жінка створила для себе Україну і все життя хотіла бути вірною найкращим зразкам української літератури, перекладаючи Лесю Українку, Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколу Зерова, Василя Стуса... Віра Річ була особливо дорогою людиною в моєму житті, яку я можу назвати Учителем.
Англійська, іспанська, польська, португальська — це ті мови, якими я читаю і з якими працюю. Щоб досліджувати у компаративістичних проекціях, щоб робити фахові дослідження зарубіжної літератури, йдучи за традиціями школи Дмитра Наливайка, мусиш володіти на високому рівні іноземними мовами.
Україна колись (не хочу казати — за років п’ятдесят) буде окрасою Європи. Україна зберегла потенціал, який треба лише правильно використати, скерувати, покінчивши з корупцією, відрізавши метастази радянщини і пострадянщини. Для того щоб розірвати ланцюг колоніальності, потрібно досконало вивчити українську та іноземні мови. Для мене це ще передумова статусу науковця, який повинен знати іноземні мови досконало. Так само я можу сказати і як головний редактор журналу перекладів, часопису зарубіжної літератури.
— Роз­ка­жіть про Ва­ші спе­ціа­лі­за­ції в за­ру­біж­ній і ук­ра­їн­ській лі­те­ра­ту­рі. Які іме­на Вас грі­ють най­біль­ше?
— Перша книжка, яку я прочитав у своєму житті, це — «Маленький принц» Антуана де СентЕкзюпері. У ній поособливому показано філософію любові.
У тому, що я роблю, мені важливо поєднувати літературні покоління, поєднувати англійську, іспанську, американську, перуанську й українську літератури.
Позаторік я мав розмову з нобеліантом Марйо Варгасом Льйосою. Ми познайомилися 2009 року, і коли він був у Києві, зустрілися знову. У № 1–2 «Всесвіту» за минулий рік я надрукував інтерв’ю з ним. До того у мене був дуже важкий період у житті. Льйоса розповів, як він помилявся, і Маркес — його друг, а потім опонент у політиці — так само міг чинити помилки. Льйоса сказав: «Найголовніше — робити те, що об’єднує. Я попри все намагаюся показати людині вічне — любов, історичну пам’ять».
Світлана Алексієвич на книжці написала: «...как бы тяжело не было, нужно верить в Слово». І цей мотив «вірити в Слово» мене супроводжує. Це дуже важлива думка, бо за нею — можливість чути інших. Іноді, щоби порятувати людину, треба спуститися в пекло і звідти ти можеш забрати із собою чисті душі. Потрібно єднатися, відчувати високовольтну лінію духу. У цьому — смисл життя.
Ліна Костенко відіграла важливу роль у моєму житті і відіграє досі, тому що це — література, в якій є розуміння людини. І в тому людському є щось прекрасне. Дуже багато авторів я міг би згадати з різних поколінь, різних культур, там — Девід Лодж, а у нас — Сергій Грабар, там — Франц Кафка, у нас — Максим Рильський, там Федеріко Гарсія Лорка (колись переклав його драматичну книжку 4 piezas breves), а у нас — Павло Тичина, а ще — Станіслав Ігнацій Віткевич, Марк Геддон, Петер Хеге, Девід Мітчелл, Курт Воннегут, Ігор Костецький, Тодось Осьмачка, Юрій Андрухович, Марія Матіос, Ярослав Мельник, Любов Голота, Ігор Павлюк, Світлана Костюк, Станіслав Бондаренко, Юрій Щербак, Маріанна Кіяновська, Василь Портяк, Григорій Гусейнов, Володимир Даниленко, Анна Малігон і багато інших...
Для мене у світі культури немає бар’єрів. Мені хочеться утверджувати думку, що в житті є щось спільне, і перекладати відмінності культур мовою розуміння. Тому мої автори — це ті, хто говорить про людину, про потребу бути людиною, про можливість бути людиною; які ставлять екзистенційно важливі запитання і в процесі відповідей на них ми стаємо людьми.
Що ж, найкраща історія української літератури сьогоднішнього часу (а цей час починається, як на мене, в епоху модернізму, з розстріляним відродженням, яке було знищене; далі знаходить себе в шістдесятництві, сімдесятництві, вісімдесятництві й аж у постпостмодернізмі або метамодернізмі) буде написана не сьогодні.
Проте нині, тутітепер, важливо не втратити моменту істини і зафіксувати голоси епохи. Зафіксувати, щоб досягнути того, що в літературі зробила Світлана Алексієвич. Це — обов’язок культури, яка мислить себе у категоріях свободи. У категоріях європейського світу. Найприкріші, найболючіші, найнеприємніше теми і тези мають бути проговорені на належному рівні — відверто і професійно. Без штучності й галасу. Інакше витіснені страхи і травми породжують занадто серйозні комплекси.
— Ва­ші улюб­ле­ні пе­ре­кла­да­чі? От при­хо­дить фа­хі­вець у ре­дак­цію — і Вам стає теп­ло на ду­ші, Ви впев­не­ні: йо­го пе­ре­клад на­дій­ний, май­стер­но-мис­тець­кий...
— Я викладаю перекладацький курс в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Тож маю свою теорію. Ціную не тих перекладачів, які відштовхуються від принципів еквілінеарності, еквіметричності, еквіритмічності тощо, а які в перекладі прагнуть здійснити якісний стрибок, коли текст іншої культури починає грати усіма енергіями автентики й енергіями перекладацької майстерності.
Для мене особливим є перекладацький метод Ігоря Костецького, який багато зробив у царині інтерпретацій Вільяма Шекспіра. Він переклав «Ромео і Джульєтту», сонети, причому доволі оригінальним способом: один сонет відтворено в символістській поетиці, інший — у романтичній... Чому? Костецький розумів, що естетику і час Шекспіра ми не можемо просто повторити, але треба іти за Шекспіром, який прагнув щоразу показати світ як щось нове.
З когорти українських перекладачів взірцями є, безперечно, Григорій Кочур, Микола Лукаш. І невипадково премія журналу «Всесвіт» названа на честь Миколи Лукаша. Особливо тепло хотілося б згадати Євгена Поповича, блискучого перекладачагерманіста.
Життя подарувало можливість зустрітися з ним і відчути дуже добру енергію розуміння. Чудову науку отримав від Ольги Синюк — блискучого скандинавіста. Отже, є перекладачі, які для мене — дороговкази, той же Тодось Осьмачка, котрий блискуче переклав «Макбета» і «Короля Генрі IV» Вільяма Шекспіра.
Юрій Андрухович поособливому переклав «Гамлета», запропонувавши оригінальну художню модель. Роман Лубківський — чудовий тлумач польської літератури, його переклад «Зачарованої брички» Константа Ільдефонса Галчинського справив на мене особливо сильне враження.
Звичайно, згадаю і Віру Річ, яка ніколи не друкувала перекладів, допоки не знаходила потрібного слова чи фрази. Людина дивовижної вимогливості. Під кінець життя вона мала онкологічну хворобу, не могла заснути і весь час працювала, спалюючи себе...
Я часто бував у неї в Лондоні на Віраавеню, 99. Третя година ночі, Віра заходить до мене в кімнату і каже до себе: «Дмитро ще спить. Нам треба працювати над перекладами «Гайдамаків» Шевченка». Четверта година ночі, знову Віра заходить до мене... Проте це була якась магія життя, вона показала мені, як треба працювати над перекладами і що таке справді добрий переклад.
— Дроз­дов­ський — про­за­їк, Дроз­дов­ський — по­ет... Що ни­ні є ак­ту­аль­ним? Чи все по­гли­нає по­точ­на ро­бо­та?
— Багато чого поглинає поточна робота. Коли писати вірші? Тим паче романи. Так, я написав свого часу роман «Хамелеон» і маю кілька замислів, які хочеться реалізувати. А часу не маю. Дуже хочу написати про акторку, якій фізично залишилося бути на цьому світі недовго, роман як сповідь жінки, яка жила українською сценою. Отакий дивний задум. У традиціях альтернативної історії хочеться написати романдистопію про Майдан, про Революцію Гідності, осмислюючи те, що відбулося, й те, що могло б відбутися.
Я давно не показую себе як поета, боюсь цього і радію, що життя мене закручує так, що просто немає часу писати вірші. Потрібно замкнутися, щоб написати справді вартісні художні твори. А мене весь час щось смикає, тим більше що непросто бути редактором такого журналу, як «Всесвіт». Хочеться все зробити, щоб журнал жив і надалі. Тому не до поезії і не до роману. Може, колись напишу. На все, напевно, свій час.
— Що люд­ське Вам не чу­же?
— Любити людей. Попри все. Я така людина, яка любить людей і прагне йти до людей. А часом розумієш, що, можливо, треба було спершу тікати від них. Бува, вже потребую якоїсь перевірки тих, хто поряд, бо переживав різні ситуації, зради й нерозуміння з боку начебто ж близьких і рідних. А це все робить із тебе людину гладіаторного типу.
Життя — це далеко не завжди світлі будні, не тільки розуміння, підтримка, добрі слова, а й біль, неприйняття, заздрість, жорстокість. І від цього ти прагнеш сховати людське десь подалі і просто робити свою роботу професійно. А що з того виходить, не мені судити.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».