Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Сiчень 23, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 01 Квiтень 2016 18:19

Григорій Гаркуша: культура – це оптимізм економіки

Rate this item
(0 votes)

Наш спів­роз­мов­ник — на­род­ний ар­тист Ук­раї­ни спі­вак Гри­го­рій Гар­ку­ша. Ви­різ­няє­ть­ся рід­кіс­ним умін­ням твор­чо ін­тер­пре­ту­ва­ти ка­мер­ні тво­ри та на­род­ні піс­ні. У ре­пер­ту­арі спі­вака — опу­си сві­то­вих та віт­чиз­ня­них кла­си­ків, су­час­них ук­ра­їн­ських ком­по­зи­то­рів. Усь­ого — по­над 700 тво­рів.
Осо­бли­ве міс­це у твор­чо­сті Гри­го­рія Яки­мо­ви­ча по­сі­дає піс­ня на вій­сь­ко­ву те­ма­ти­ку. З успі­хом пред­став­ляв він му­зич­не мис­тец­тво Ук­раї­ни в Бол­га­рії, В’єт­на­мі, Іра­ку, Ка­на­ді, Нор­ве­гії, Поль­щі, Сло­вач­чи­ні, США, Угор­щи­ні, Шве­ції, Сло­ве­нії, Ма­ке­до­нії, Хор­ва­тії...
За йо­го учас­тю зня­ті те­ле­ві­зій­ні філь­ми: «Ви­дат­ні укра­їн­ці», «Ду­ші кри­ни­ця», «Світ осо­бис­то­сті: Гри­го­рій Гар­ку­ша». Піс­ні у ви­ко­нан­ні Гри­го­рія Яки­мо­ви­ча є в запи­сах фон­ду Ук­ра­їн­сько­го ра­діо, ви­йшли ком­пакт-дис­ки.
З 1971 ро­ку Гри­го­рій Гар­ку­ша пра­цю­вав со­ліс­том На­ціо­наль­ної фі­лар­мо­нії Ук­раї­ни. З 1998-го — про­фе­сор На­ціо­наль­ної му­зич­ної ака­де­мії іме­ні П. І. Чай­ков­сько­го.
Ві­та­ємо Гри­го­рія Яки­мо­ви­ча з ак­тив­ним 75-літ­тям! 
Здо­ров’я та нат­хнен­ня!

— Па­не Гри­го­рію, з чо­го скла­дає­ть­ся ва­ше сьо­го­ден­ня?
— Із щоденної праці в репетиційній залі, в класі. Або ж запрошують на радіо. Ось був ефір з Лесею Білаш, донькою легендарного композитора Олександра Білаша. Поет Павло Мовчан потім зателефонував і висловився дуже схвально. Упродовж години в радіоефірі лунали не тільки мої відповіді, а й академічна і пісенна класика. Зйомки на телебаченні не припиняються, телевізійники досі мене люблять. Прем’єра фільму про мене на Центральному каналі відбудеться напередодні мого ювілею — 2 квітня, а повтор — 3 квітня.
— Скіль­ки у Вас сту­ден­тів?
— П’ятьох навчаю сольному співу і понад двадцять — камерному, програма складається із старовинних арій і романсів. Мої студенти 35 курсів на іспитах усі отримали найвищі бали.
— Я ба­чив і чув, як на уро­ках Ви еле­мен­тар­но пе­ре­спів­уєте сту­ден­тів.
— Я всім показую практично. А ще готуюсь із співачкою Національної філармонії України Кариною Кондрашевською записати на радіо чотири красиві дуети: «Згадай мене» народного артиста Сергія Козака, який ще писав і пісні, «Надійшла любов» і «За літами» Олександра Білаша, «Голуби» кіровоградського композитора Павла Бровченка.
— Сце­на кли­че?
— За два місяці до мого ювілейного вечора ректор надав мені безплатно Великий зал консерваторії. Та нещодавно його забрали під якийсь бізнеспроект. Не судилося. До цього ходив у філармонію, якій віддав 45 років творчого життя. Там мені сказали: «Викупіть половину квитків». Квитки подорожчали, це — 15 тисяч гривень. Я не можу стільки заплатити з власної кишені. Я не естрадний виконавець, який може десь поплигати під фанеру на сцені, ротом позівати і мати пристойні гроші на «дрібні витрати».
Спонсорів нині не знайдеш. І до депутатів звертався — безрезультатно. Але не гублюся, працюю. До речі, мій клас закінчили десять китайців, досі телефонують, вітають зі святами, чай передають. Я, між іншим, раніше думав, що китайські пісні не цікаві, одноманітні, із «завиванням». Виявилося, що у них чудові пісні, народні й сучасні, — мелодійні, красиві, голосові, повірте мені.
— Хто во­каль­но по­туж­ні­ший — укра­їн­ці чи ки­тай­ці? 
— Наші хлопці і дівчата сильніші. Українська вокальна школа скрізь цінується, по всьому світу працюють наші співаки. Я після закінчення Московської консерваторії не мав можливості поїхати за кордон і попрацювати в якомусь театрі, хоча був добре навчений, від природи мав прекрасний голос (від батька передалося), але СРСР оточив себе суцільною залізною завісою. Нині молодь за добротної освіти, хорошого від природи голосу, розуму в голові, напрацювавши репертуар, їде за кордон, прослуховується — і Європа бере наші таланти.
— Що зму­шує Вас так ша­ле­но пра­цю­ва­ти, жи­ти у тем­пі, хо­ча Ви мо­же­те у спо­кої і ти­ші десь си­ді­ти з вуд­кою і ні за що не пе­ре­жи­ва­ти?
— Я вже без цього просто помру. Співоче мистецтво — моє життя. Інколи дружина каже: «Ну навіщо тобі це напруження і нервування? Ти вже до таких років дожив! Навіщо їдеш на зйомки чи записуєшся на радіо? Це ж зусилля, трата здоров’я...» А я не можу без цього.
— Ска­жіть, у ва­шо­му му­зич­но-ар­тис­тич­но­му сві­ті пев­ною мі­рою іс­нує со­лі­дар­ність, вза­єм­на під­трим­ка? Ме­ні здає­ть­ся, що ми, укра­їн­ці, страж­да­ємо ко­рот­кою пам’­ят­тю: сьо­го­дні ти на ко­ні, а зав­тра те­бе не пам’­ята­ють...
— Чесно скажу: немає зараз людини, якій би я міг повністю довіритися чи пожалітися, скажімо, на стан здоров’я, щоб Петя чи Ваня мені поспівчували. Може, такий нині час, що кожен — в собі. Про заслуги швидко забувають. Недавно у філармонії був ювілейний концерт чудового концертмейстера з Національної опери. На афіші було заявлено багато солістів — народних і заслужених. Я всіх знаю, мене всі знають. Думаю, піду, послухаю живі голоси колег.
Заходжу на центральний вхід. Стоять дві нові жінки, яких я не знаю, переривають квитки, і мене не пускають у філармонію. Кажуть: «Ідіть на службовий вхід». А там охоронець зі списком. Запитує: «Как ваша фамілія?» Кажу: «Народний артист України Григорій Гаркуша». — «Вас нєт в спіскє, я вас нє пущу». І став на дверях шафою. Я засмутився: «Що робити? Там не пускають, тут не пускають. Оце дожився. У рідній дім не можу потрапити».
Знову заходжу з фасаду. А білетеркам вже, певно, підказали, хто я такий. Вони відвернулися — і я спокійно пройшов. В антракті зустрів колишнього соліста філармонії Юрія Олійника, старшого від мене, він теж усе життя віддав філармонії. Кажу: «Ти знаєш, мене не пропускали». — «Мене теж не пропускали. Був змушений купити квиток». Виходить, те, що ми віддали філармонії свої душі, сили, майстерність, вже не рахується.
— Чи бу­ли у Вас свої ком­по­зи­то­ри?
— До мене Олександр Білаш звертався. Разом були на Закарпатті, я співав переважно його пісні. Там нас навіть на екскурсію повезли, в соляні шахти спускалися. Разом їздили на святкування вісімсотріччя Полтави, бували в Угорщині, де знову ж таки я співав його пісні.
Ігор Шамо звертався до мене, я записав «Осіннє золото» і патріотичну «Я это должен сделать» (соло з хором).
Співав пісні Костянтина Мяскова (він війну пройшов, його давно нема на світі). Цей баяніст написав багато п’єс для баяну і пісень.
Окрема сторінка: я переспівав усі пісні періоду Великої Вітчизняної війни. А народних — незліченно.
— Що люд­ське Вам не чу­же? Який Ви по­за про­фе­сією? Яка є від­ду­ши­на?
— За натурою я, перепрошую за нескромність, добрий і чесний. За що все життя страждав, міг завжди в очі сказати правду. Мене не дуже любило керівництво філармонії, я нічого не просив, знав собі ціну. Але таланту в нашій країні недостатньо, треба ще вміти добре прогинатися.
Щодо захоплень і уподобань. Дачі не маю. Коли у філармонії давали ділянки землі на Десні, мені ніколи було цим займатися. Я кожен рік двічі їздив на гастролі за кордон, а родичів тут не було. Тепер трошки жалкую, можна було б узяти землю, яка нині дуже дорога, і щось побудувати на старість.
А взагаліто я домосід, люблю бути вдома з родиною. Допоміг сину купити машину «Форд», думав пофорсити, хотілося сісти за кермо. Але один розумний чоловік сказав: «Григорію Якимовичу, коли ви ляжете спати, добре подумайте, сідати за кермо чи ні». Вік уже такий підступає, що мимохіть задивишся на щось або на когось.
— Осо­бли­во ко­ли кра­си­ва дів­чи­на чи жі­ноч­ка чим­чи­ку­ють...
— Так, так, задивишся, розслабишся й або сам когось удариш, або тебе тюкнуть добряче. Тому сказав: «Синок, їзди сам, я вже за кермо не сяду».
Коли навчався в консерваторії, на канікулах приїжджав у рідне село і біг на річку Інгулець. Яка ж вода була чиста! Я дуже любив рибалити. Ранком уставав, забирався на човен і десь до години четвертої дня рибалив, приносив відро риби. Мама казала: «Засолюй і суши. Мені вже надоїло чистити».
Я на гармошці добре граю. Баян уже не беру до рук, тому що ним нікого не здивую. У нас віртуозів достатньо, грають на виборних баянах, що коштують, як автомобіль легковий.
— Ба­га­то хто знає, що Ви — за­яд­лий біль­яр­дист.
— Так, чудово граю на більярді. Якось у санаторії, в КончаЗаспі, навіть почув, як один чолов’яга каже дружині: «Після вечері прогуляємося, подихаємо повітрям, а потім подивимося, як Гаркуша грає на більярді». Люди обступали стіл і дивилися. Один працівник Кабміну все допитувався: «Григорію Якимовичу, ну скажіть, звідки ви знаєте, в яку точку бити, щоб так класти кулі?» Я відповідав: «Інтуїтивно».
Один бізнесмен запросив до себе пограти і подарував дорогий італійський кий за тисячу доларів, який розкручується. Чохол ніби для рушниці. І коли я йду з цим києм, то діти цікавляться: «Дядя, у вас там снайперська гвинтівка?» Чому кий дорогий? Бо якісний. Справжній інструмент перемоги. Чоловік, який мені його подарував, сказав: «Запам’ятайте, ви нікому не маєте права давати грати цим києм. Хай ображаються, це їхня справа, але цим києм маєте грати тільки ви».
— А гра­єте на «ін­те­рес» чи прос­то так?
— Для душі. Мені чимало знавців казали, що якби я з молодості грав на «інтерес», то був би мільйонером. Тут передусім від природи хватка має бути. Людину можна вчити, показувати всілякі секрети, тренувати, та вона завжди гратиме посередньо. От нас чотири брати (старшого, на жаль, уже нема на світі), всі добре грали на більярді.
Пригадую, як у сільський клуб привезли невеличкий більярдний столик із залізними кулями. Потім привезли більший стіл із кулями із слонової кості. Так уявляєте, доходило до того, що ми витягували скло у клубі, залазили через вікно і грали до ранку. Повернутися додому треба було удосвіта, тому що батько міг ременем пригостити або вилаяти: «Де ти був уночі?»
— Про Вас фа­хів­ці ка­жуть: «Гри­го­рій Гар­ку­ша фі­ліг­ран­но ін­то­нує му­зич­ні тво­ри». А Ви так са­мо фі­ліг­ран­но «ін­то­ну­єте» біль­ярд­ні ку­лі. Го­лос і мо­то­ри­ка узго­джую­ть­ся. Не­дар­ма ка­жуть, що та­ла­но­ви­та лю­ди­на — та­ла­но­ви­та в усьо­му.
— Може, й так. Чисте музичне інтонування має бути від природи. Коли цього бракує, його добиваються працею, репетиціями. Коли я муштрую студентів, звертаю увагу на чистоту інтонування. До речі, без похвальби зазначу, що Євгенія Мірошниченко після іспитів на академконцертах під час обговорень виступів завжди казала: «Гаркушині студенти співають інтонаційно чисто». Це для співака надзвичайно важлива якість.
— Бу­ває, що го­лос по­туж­ний, тем­браль­но кра­си­вий, але зву­чить фаль­ши­во.
— Авжеж, людина не тримає інтонації, її хитає між нотами, у межах гармонії і мелодії. А це ще залежить від дихання, від опори. Не у кожного є здатність тримати дихання на опорі. У мене це від природи, ніхто не вчив мене співати на опорі.
— На ко­го з улюб­ле­них кла­си­ків-ком­по­зи­то­рів спи­ра­ли­ся, го­ту­ючи про­грам­ний ре­пер­ту­ар?
— На Генделя, Гайдна, Глюка, Шуберта, Шумана, Гріга, Леонкавалло, Верді, Россіні, Чайковського, Рахманінова, Лисенка, Степового, Стеценка. До речі, моєю візитівкою став твір Миколи Лисенка «Безмежнеє поле». Певно, ви чули, як я верхню ноту ставлю? Колеги стверджують, що «серед співаків народних і заслужених ні в кого нема такої фермати з утриманням верхньої ноти соль, як у Григорія Гаркуші».
Пригадую повний стадіон народу у В’єтнамі, і коли я заспівав «Безмежнеє поле», то люди, не знаючи мови, шалено аплодували баритону. А ще згадую виступ у місті Шостка на Сумщині. Я вийшов під кінець концерту з «Безмежним полем» на «біс!» Узяв верхню ноту — і плафон (який висів, на щастя, над проходом) розколовся і впав. Про цей випадок Поплавський навіть написав у книжці про музику, мовляв, які є голоси в Україні. Мені, звичайно, було приємно, що він це згадав.
За кордоном українці мене на «ура» приймали. В Іраку я припав до душі арабам. Відкривав концерт «Вавилон», телебачення транслювало, коли я співав пісню «Моя Україна» Ігоря Поклада. Наступного дня виходжу з готелю. Мене скрізь пізнають, руками окреслюючи квадрат. Я збагнув: «Ми вас по телевізору бачили».
— На­скіль­ки спі­вак Гри­го­рій Гар­ку­ша і по­лі­ти­ка су­міс­ні? Де­ко­му з мит­ців так на­брид ук­ра­їн­ський по­лі­тич­ний гар­ми­дер, що во­ни ка­жуть: «Хай я кра­ще ви­вчу не­зай­ві три арії, ніж оце бу­ду пе­ред «ящи­ком» хви­лю­ва­ти­ся».
— Я не вірю тим митцям, які кажуть: я відгороджуюся від політики. Це брехня. Все одно ми живемо в цьому світі, хочеш — не хочеш, а почуєш, що відбувається в зоні АТО, у Верховній Раді, де або б’ються, або щось не вирішують. Мимохіть цікавишся цим. На жаль, не покращуються ні економіка, ні соціальна політика. Ми ж бачимо, що нині відбувається.
— Біг на міс­ці.
— Так, біг на місці. Я не перестаю дивуватися: яка багатюща країна — Україна, маємо чорноземи, які колись німці вивозили ешелонами, а не можемо собі дати ради. Люди бідно живуть. Уряд відірвався від народу. Чиновництво розкошує. Я заробив пенсію, з якої понад тисячу гривень держава забирає як податок. У дружини пенсія дві тисячі після трьох перерахувань, забирають триста гривень. Чудова піаністка заробила на старість копійки.
— Все ва­лять на вій­ну з Ро­сією. Як­би ж то ук­ра­їн­ські уряд­ни­ки так не­са­мо­ви­то не кра­ли...
— Крадуть, справді, просто жах! Що з цим робити — не знаю. Треба, певно, чинити, як у Китаї: там за крадіжку розстрілюють. Щоб боялися.
— Що Вас гріє у дні зав­тра­шньо­му?
— Гріє те, що в мене є учні. Наприклад, провідний соліст Національної опери України Дмитро Кузьмін — мій учень. Чимало моїх учнів є окрасою театрів світу, вони вірили мені, коли я виводив їх на дорогу.
— Ни­ні ду­же склад­но ма­ти орі­єн­ти­ри — ко­го зі спів­аків слу­ха­ти і ці­ну­ва­ти.
— Нещодавно я на цю тему говорив з народним артистом України Анатолієм Мокренком. Ні на радіо, ні на телебаченні ви не почуєте оперних арій, романсів, народних пісень у виконанні чудових голосів. Хіба що епізодично виходять радіопередачі про тих же Анатолія Мокренка чи Григорія Гаркушу, тоді й лунають оперні арії та народні пісні. Розраджують душу передачі редактора Галини Верес, яка доносить до слухачів класичну і народну музику.
Загалом же радіо і телебачення не дають орієнтирів. Невже не можна відвести тридцять хвилин у національному ефірі на записи солістів Національної опери і Національної філармонії? Бориса Гмирю, Костянтина Огнєвого, Анатолія Солов’яненка, Миколу Кондратюка, Дмитра Гнатюка, Євгенію Мірошниченко, Зою Христич і багатьох інших.
— І на­ших су­час­ни­ків, во­ка­ліс­тів опер­них і ка­мер­них, інст­ру­мен­та­ліс­тів, які в розк­ві­ті, по ра­діо і ТБ не по­чу­єш.
— Авжеж, дають тільки попсу, пісеньки якої складаються з чотирьох слів.
— Що важ­ли­ве і не­об­хід­не ска­же­те ва­шим ша­ну­валь­ни­кам і на­шим чи­та­чам?
— Не губіть оптимізму, надійтеся на краще, бережіть своє здоров’я. Всетаки є далека надія, що прийде життя гідне, нормальне. Коли ж є здоров’я, то ми мріємо, працюємо і долаємо труднощі.
Цінуймо народну пісню, українську та інших народів, любімо класику. Ну а керівникам і колективам радіостанцій і ТБ побажаю більше приділяти уваги культурі і мистецтву, інакше суспільство здичавіє, і разом із тим непереливки буде радійникам і телевізійникам, у котрих теж є діти, які не справдяться без духовності.
Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».