— Сер­гію Ми­ко­ла­йо­ви­чу, яким був Ваш шлях у ца­ри­ну кі­не­ма­то­гра­фа — пря­мим чи зви­вис­тим?
— Судіть самі. У першому-другому класі мене захопила фотографія, була якась таїна у фотоапаратах, приладах, проявниках. Та ось зацікавила астрономія, математика, фізика — і я вступаю на радіофізичний факультет Київського університету, вивчаю там голографію, оптичну обробку інформації.
Після закінчення університету мене залишають на кафедрі, я працюю п’ять років молодшим науковим співробітником. І моє наукове захоплення було продуктивним, одна з публікацій дипломної роботи з’явилась у тодішньому всесоюзному журналі «Оптика и спектроскопия», переклад вийшов у журналі на Заході, за що я тоді отримав чеки «Внешпосылторга», бо іноземну валюту радянським людям не належало отримувати.
Та я все це залишаю і йду звичайним асистентом кінорежисера на Кіностудію імені Довженка. У фільмі «Кармелюк» працюю помічником Григорія Кохана, у фільмі «Десь гримить війна» — асистентом у Артура Войтецького. І врешті працюю у фільмі Станіслава Чернилевського «Грамотний».
Згодом стаю студентом першого курсу кінорежисури у Київському інституті театрального мистецтва (майстерня науково-популярного кіно Альмара Серебрянікова і Валентина Марченка).
Впродовж навчання знімаю два фільми на студії «Київнаукфільм». «Лист без конверта» із серіалу «Невідома Україна» — фільм-трагедія про першого українського професійного публіциста, блискучого літературознавця Сергія Єфремова, який пише лист сину Михайла Коцюбинського — Юрію: «Ти славного батька негідний син».
Другий фільм — «Крути». Студенти полягли першими, вони нутром відчули фальшивість влади, яка прийшла в Київ. Що почали робити більшовики у перші дні? Установили гармати в Дарниці і три дні гатили по Києву. Вам це щось нагадує? Про це радянська історія мовчала, в радянських підручниках — ані слова.
Уявіть моє здивування, коли в 1993 році в бібліотеці Вернадського я, занурившись у газетні фонди (спецхрани тільки-но відкрили для загального доступу), читаю в газетах «Киевлянин», «Нова рада» про ті звірства, про те, як снаряди залітали на кухні, коли родини обідали. Це було у 1918 році. Ось маємо 2015 рік, і почерк не змінюється.
Та моїм початком був фільм «Послання предків», що згодом отримав назву «Відгомін забутого неба». Його можна подивитися в Інтернеті, де він виставлений якимось добродієм. Чому це не зроблено офіційно? Чому ви можете подивитися будь-який світовий фільм, але не достукаєтеся до українських фільмів, бо їх зазвичай немає в Інтернеті або вони є позазаконно? Це запитання поки що не має відповіді.
— Роз­ка­жіть про фо­то­гра­фу­ван­ня.
— Фотокореспондент — одна з моїх професій, яка була раніше більш затребуваною. Скажімо, журнал «Пам’ятки України» в період 1985–1995 років значною мірою наповнений моїми фотографіями. Пізніше працював у журналі «Україна», газеті «Культура та життя».
У мене є пристойний фотографічний архів. Я знімав останні 13 років життя Івана Семеновича Козловського, їздив до нього в Москву, знімав на дачі. Він розміщав мої світлини на своїх дисках. Козловський — ще один сюжет для фільму, бо є і відео.
Втім, все по порядку. Після Театрального інституту я закінчую аспірантуру, захищаю кандидатську дисертацію, стаю кандидатом мистецтвознавства, тема моєї дисертації — «Специфіка відтворення історичного матеріалу засобами науково-популярного кіно на матеріалі серіалу «Невідома Україна».
Цей серіал вийшов 1993 року, то був період, коли вже режисерам і митцям не могли закрити рота, почав діяти інший принцип: «Говоріть що хочете, а чи почує вас суспільство, то це вже наша справа». Тож серіал було успішно покладено на полицю під різними благовидними мотивами: нема коштів на його показ, на озвучення мовами національних меншин, зокрема російською.
— Але ж у ньо­го вга­ти­ли си­лу-си­лен­ну ре­сур­сів!
— Авжеж, цей серіал робили 68 операторів, 50 режисерів, а консультантів-істориків — навіть не порахувати. Скажімо, моїм науковим консультантом був доктор історичних наук Сергій Іванович Білокінь. Ішлося про визвольні змагання 1917–1922 років, це — 12 фільмів про трагічні сторінки історії України.
До речі, на півгодинний фільм «Відгомін забутого неба» пішло шість років. Ну скажіть, хіба це нормально для новітньої України, яка потребує самоідентифікації, потребує історичних знань про себе? Не було коштів на закінчення. Врешті я цей фільм закінчив без фінансування разом із Дмитром Чечоткою, він значиться як другий оператор. Саме з ним я їздив у Карпати знімати криві танці, писанкарку. І дозняли фінансово найдорожче у фільмі — комбіновані кадри.
Річ у тім, що коли ми знімаємо стрічку про таку давнину, питання перше — чим заповнити зоровий ряд. Фільм — це не радіоспектакль, словами я можу багато що розповісти, та фільм потребує наповнення. І одним із таких наповнень була моя подорож до Великобританії.
— Як уда­ло­ся її здійс­ни­ти?
— Так сталося, що в 1992 році я зустрівся з англійцями української діаспори — Василем Мельником і Миколою Сидоренком, які приїхали в Україну на річницю Незалежності. Я розповів про ідею, про те, що треба для мого фільму зняти сюжет про Стоунхендж, тож потрібно запрошення для поїздки. Мені сказали: «Нема проблем. Але всю кіногрупу не можемо запросити. Якщо Ви самі приїдете, то ми оплатимо білет». Так і сталося.
Прем’єра фільму «Відгомін забутого неба» відбулася у Червоному залі столичного Будинку кіно у 1999 році. Вперше по телебаченню я побачив його випадково о другій ночі десь 2012 року. Очевидно, наша влада і власники телеканалів вважають, що це найкращий час для ознайомлення людей з українською культурою, власне з тим, що роблять режисери українського кіно. А поза тим ми чуємо, що українського кіно нема. Це є велика фальш хоча б тому, що наші студенти знімають дивовижні фільми, які здобувають перемоги на всіляких міжнародних фестивалях.
Після того я мав доволі багато різних проектів, серед них — спільний канадсько-українсько-американський фільм «Вірський. Дух України». Я в ньому виступав як виконавчий продюсер. Моїм завданням було зняти професійно фільм про ансамбль танцю імені Вірського (перед тримісячними гастролями по Канаді і США), щоб він ішов скрізь по телеканалах Америки. І він скрізь ішов, окрім України.
Є проекти, про які сумно говорити, бо вони не закінчені. Я впродовж трьох років (1995–1997) знімав Ліну Василівну Костенко в Чорнобильській зоні. Це — величезний матеріал, цікаві зйомки з колізіями і пригодами. Я звертався з листом до канадців, мовляв, є унікальний матеріал, потрібна допомога. Лист опублікували в канадській пресі, але він залишився без відповіді. Так само і в Києві я до багатьох людей звертався, щоб закінчити фільм. Даремно.
І під 30-ту річницю Чорнобиля знову шукав способи закінчити цей фільм. Сама Ліна Василівна вкотре мене штовхає на цей подвиг. Треба кілька місяців нічим іншим більше не займатися, відсунути студентів, а я викладаю у двох вищих навчальних закладах — в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого та в Інституті екранних мистецтв, веду курс кінодраматургів. Мої вихованці працюють над серіалами, трудяться журналістами на телеканалах.
На жаль, приватний Інститут екранних мистецтв закривають, просто не продовжують ліцензії. Я собі ставлю запитання: чи це найважливіше завдання української влади — закрити єдиний приватний вуз екранних мистецтв, який упродовж майже десяти років випускав нечисленних фахівців?
Фільм нашого вихованця «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, який пройшов на великих екранах, досить жорстокий, це певний показ дещо прихованої неповаги молоді до нинішньої влади. Якщо вона так ставиться до молоді, до студентства, недофінансовує освіту, кіногалузь, то це відповідно знаходить своє відображення і у фільмах. Картина «Плем’я» — це Україна в мініатюрі, ми на початку бачимо директора, який нічого не робить, всім заправляють хлопці-злодюжки. Це — метафора, холодний душ, який дає привід по-інакшому думати і дивитися на світ.
А про що фільм «Крос» Марини Вроди (вихованки курсу Михайла Іллєнка), який у Каннах виборов головний приз? Про людей, які біжать, зокрема в надувній кулі, по суті у великому презервативі... Цей фільм не можна переказати, його треба дивитися.
Виші випускають талановиту молодь, і більшість не знаходить собі роботи в кіно. З одного боку, ми чуємо, що забороняють російський кінопродукт, хоча його вночі показують, я, наприклад, бачив «Інтерни» на СТБ. Уже, здавалося б, скільки говорять про цю заборону, а російські фільми досі ще показують. З іншого боку, скажіть, а хто забороняв зробити такі «Інтерни» в Україні? Але для цього треба мати умови.
Чому французи раді кожному успішному іноземному фільму у прокаті? А тому що 15 центів із кожного євро йде до фонду виробництва французького кіно. Що заважає і у нас так зробити, якщо ви такі патріоти, громадяни депутати і урядовці? Чому з виручки від прокату іноземних фільмів нічого не потрапляє у вітчизняний кінематограф? Був кінотеатр імені Довженка, були інші кінотеатри. Тепер нема їх.
Зупинено студію «Київнаукфільм». А там були розкішні павільйони, здавалося б, ідіть туди, знімайте серіали та ще створіть певні умови, щоб були інвестиції.
Кіностудії «Хроніка» нема. Про занепад Кіностудії імені Довженка вже мовчу.
І як метафора ставлення до культури — на Львівській площі ми бачимо довгобуд Національного університету театру, кіно і телебачення. Його, мабуть, уже треба розбирати, бо за стільки літ і зим навіть бетон уже зістарів від очікування. А там мала бути своя кіностудія, великий переглядовий зал на півтисячі місць, телемайстерня, театральна вітальня.
Цього всього недоотримало українське суспільство впродовж останньої чверті століття, хоча будувати почали в пізній радянський час. І це при тому, що в Києві стільки висоток, стільки будівництва, та не захотіли знайти кошти на добудування університету, і ми тулимося в якихось сумнівних коридорчиках барачного типу.
— Ви ве­де­те кур­си кі­но­дра­ма­тур­гів. Це, пев­но, озна­чає, що пи­ше­те сце­на­рії, а мо­же, й ху­дож­ню про­зу?
— Прозу в її чистому вигляді вже майже не пишу, бракує часу. Сценарії пишу і за ними знімаю, власне, в кожному зі своїх фільмів я є автором сценарію. Крайній мій проект — «Як Джона Пола Джонса приймали у козаки». Це розповідь про легендарного засновника морського флоту США, який попросився до козаків і згодом його охрестили Павлом.
Зі своїм старшим сином-кінооператором зробив спільний фільм. На вулиці Золотоворітській спилювали клени. Телефонує Іван Драч, каже, що треба зробити серію фотографій про це. Я кажу: «А чому б не зняти відео?» — «А де ж взяти таку людину?» — «Та все зніме син». Це був грудень, Андрій знімає день, хлопці, що спилюють, сердяться на нього: «Ти нащо нас знімаєш?» Дзвонять кудись. Андрійко мені телефонує. Кажу: «Якщо вони сердяться, знімай необов’язково об’єкт, а все, що відбувається довкола». Він знімає людей, які позадирали голови, знімає матір з дитиною, яка дивиться, як зрізують дерева... Ну, словом, туга.
У результаті виходить дипломна робота — фільм «Страта», музику до якого написав геніальний композитор сучасності Володимир Губа, до речі, автор музики в понад ста фільмах, серед яких такі легендарні, як «Захар Беркут», «Кам’яний хрест», «Олеся», «Голос трави». І в моїх п’яти фільмах звучить музика Володимира Губи.
Син отримав приз на українському фестивалі «Відкрита ніч» — за кращу операторську роботу. А в Алмати на Сьомому міжнародному кінофестивалі виборов приз за кращу студентську роботу — серед п’ятисот фільмів з усієї Європи.
— Ска­жіть кіль­ка слів про Фес­ти­валь «Від­кри­та ніч».
— Михайло Іллєнко його проводить просто неба уже 16 рік, і щоразу є проблеми з фінансуванням. 12 років фестиваль проводили на горі Воздихальниці на Андрієвському узвозі, але місцеві жителі почали писати скарги, що раз на рік їм не дають спати. Потім проводили в Музеї Гончара і в Мамаєвій слободі. Тепер проводимо неподалік моста через Дніпро навпроти Контрактової площі. Ставимо екран і цілу ніч показуємо фільми до ранку. Один із моїх фільмів — «Поліські образки» (про Чорнобильську зону) там теж узяв приз.
У 2004 році я мав дві експедиції з американським професором Мироном Стаховом. Його цікавив Чорнобиль, гуманітарний аспект катастрофи. Він тоді через тодішнього посла України в США Юрія Щербака випитав, хто би міг знімати. Юрій Щербак телефонує Ліні Василівні Костенко, і вона рекомендує мене. У такій складній ситуації ми з ним знайомимося.
Поїхали на стик Київської, Житомирської, Рівненської областей. Тут живе приблизно мільйон людей, їх нікуди виселити, це четверта зона, вона забруднена, там є радіація, натомість там триває нормальне життя. Ми про це зняли 50 відеокасет, десь сорок годин. А ще я паралельно потужним «Ніконом» знімав світлини. Результатом цього була фотовиставка, яка майже одночасно відкрилася в Нью-Йорку в Українському музеї і в Києві в Музеї Гончара.
В останній момент, коли до відкриття лишалося два тижні, американський професор мені сказав: «Змонтуй коротесенькі фільми. В Нью-Йорку хтось побачить, скажімо, на фото жінку, яка тримає ляльки-мотанки, а на моніторі кликне — і побачить, що розказує ця бабуся».
І я зробив тринадцять таких мікрофільмів (трітментів), які мали зацікавити глядача і спонукати піти подивитися великий фільм «Поліські образки». Ці 13 трітментів тривалістю 22 хвилини були показані в День Чорнобиля у 2015 році, пройшло інтерв’ю зі мною на каналі УТР.
— Що ж Вас і ко­лег гріє в дні зав­тра­шньо­му?
— Завтрашній день нині нікому не певний, абсолютно невідомо, що буде. Ми всі живемо, як на динаміті. Але я не відкрию секрету, коли скажу, що так було завжди. Просто міра зашореності і терплячості у поколінь різна. Людство постійно живе на пороховій діжці. І що більше людей ми виховаємо з інакшим — вільним, екологічним, моральним — мисленням, то світлішим буде завтрашній день. Ну яка наша мета? Може, це трошки романтично звучить, але ми прагнемо виховати фахівців, громадян своєї країни, які б не погоджувалися брехати і робити щось протиправне у своїй творчості.
Професія кінорежисера — універсальна, ти повинен оперувати кіно- і відеокамерою, вміти фотографувати, монтувати фільми, писати сценарії. І всі ці знання я передаю своїм студентам. На сьогодні це та сфера, де я можу бути максимально корисним.
Володимир Коскін, фото автора