У 2007 р. Solomia отримала почесну відзнаку Всесвітнього пісенного конкурсу Billboard (США) за композиції «Кохання моє!» і «I Realize».
Соломія вивчала культурологію (бакалавр мистецтв) і журналістику (магістр журналістики) у Національному університеті «Києво-Могилянська Академія» і академічний спів на вокальному факультеті Національної музичної Академії України ім. П. І. Чайковського.
Лауреат Всеукраїнських пісенних конкурсів «Таланти твої, Україно» (1996), «Осіннє рандеву» (2004), «Шевченко-Фест» (2007), Міжнародного вокального фестивалю «Солодкозвучний соловей», Болгарія (1996), Всесвітнього пісенного конкурсу Billboard, США (2007).
Під час свого візиту до США у 2007 р. Solomia мала честь особисто зустрітися з Президентом Джорджем Бушем.
У 2011 р. її годинним сольним концертом було відкрито офіційний прийом Головуючого Ради Європи з нагоди 20-ї річниці незалежності України (Страсбург, Франція).
Лауреат літературних конкурсів «Рукомесло» і «Смолоскип». Видала три збірки поезій: «Доторк», «Намисто», «Діалоги з тишею».
— Па­ні Оле­но, Ви прой­шли ти­по­вий шлях вун­дер­кін­да (так ме­ні здає­ть­ся), тоб­то енер­гій­но роз­ви­ва­ли­ся у спри­ят­ли­вій ро­дин­ній ат­мо­сфе­рі. Та ось по­тра­пи­ли в жор­сто­кий світ до­рос­ло­го шоу-бі­зу. На­скіль­ки Ви в ньо­го впи­са­ли­ся? В якій ні­ші опи­ни­ли­ся? Що справ­ди­ло­ся і не справ­ди­ло­ся?
— Дякую за «вундеркінда». Та, видно, доведеться Вас розчарувати. Вундеркіндом я не була. Просто мої батьки серйозно займалися моїм розвитком і вихованням. Вчили мене думати, робити висновки, працювати, досягати поставлених цілей, бути щирою та відкритою до людей. І не просто співати, а нести образ, думку, емоцію.
З п’яти років я була солісткою дитячого хору Держтелерадіо, виступала у найпрестижніших залах: Палаці «Україна», Національній опері, філармонії тощо. Завжди, скільки себе пам’ятаю, я відчувала, що буду співачкою. Це було і мрією, і метою, і сенсом, і світосприйняттям. Калейдоскоп мого дитинства складався із запилених гримерок, яскравих концертних суконок, репетицій та сліпучого світла софітів.
У цьому сенсі моє доросле життя не дуже відрізняється від дитячого. Основна відмінність в іншому. Тепер просто вийти на сцену й заспівати — замало. Потрібно створити пісню, записати її у студії, зняти відео, засвітитися на телебаченні, поспілкуватися з людьми у мережах, розробити піар тощо. При цьому важливо не схибити самій собі. В українському ефірі домінує форматна музика, а я іду якимось дуже своїм шляхом.
Співаю для монархів, політиків, дипломатів світового рівня. Представляю Україну на світовій сцені. Виборюю перемоги на престижних всесвітніх конкурсах. І мрію, що мої пісні знатимуть українці.
— Те, що Ви не по­пса, од­ра­зу стає зро­зу­мі­ло. Слу­ха­ючи вас, ме­ні на дум­ку спа­дає «пі­аніс­тич­ний» Ел­тон Джон, «тек­сто­вий» Олек­сандр Вер­тин­ський. Але Ви — не «во­ни». Хто ж Ви то­ді жан­ро­во, сти­ліс­тич­но? Як іден­ти­фі­ку­єте се­бе?
— На Заході є визначення «singer/songwriter»: що пишу, те й співаю.
Більшість своїх іноземних нагород я отримала як виконавиця Adult Contemporary — стилістики Уїтні Х’юстон, Селін Діон, Елтона Джона, Стінга. Це м’яка душевна музика з розвинутим мелодичним компонентом. Мої сольні акустичні концерти — коли я співаю, граючи на роялі, — тяжіють до цієї стилістики.
З іншого боку, я дуже люблю джаз, блюз і рок. І частенько пишу в цих стилях. Тож, у мене є іще рок-проект, є джазове та дитяче амплуа.
Так-так, не дивуйтеся, дитяче. Мені дуже подобається писати музику для дітей — сонячну, яскраву, самобутню. У творчій співпраці з композитором і аранжувальником Ігорем Громадським я створила україномовний пісенний проект «Дитяче радіо», перший диск якого під назвою «День народження» видала компанія «Атлантік Рекордз», представник Sony в Україні.
— Роз­ка­жіть про Ва­ші чо­ти­ри скла­до­ві: по­етич­ну, пі­сен­ну (для до­рос­лих та ді­тей) та інст­ру­мен­таль­ну.
— Так трапилося, що в мені весь час то конкурують, то співпрацюють два покликання: музика і література. Співачкою я мріяла бути завжди. А от із літературою трапилося якось несподівано для мене самої. Просто коли прийшов романтичний вік, я, як і багато хто, почала писати. І настільки втягнулася у процес, що навряд чи покину його.
У день мого шкільного випускного вийшла друком моя перша поетична збірка. Вона була російською мовою і називалася «Прикосновение». Згодом Ліна Костенко, ознайомившись із нею, зауважила: «Мабуть, це така доля України, що молода російська поетеса стукає підборами по бруківці Києва, як колись Анна Горенко».
Сказати, що порівняння з Ахматовою вразило мене — це нічого не сказати. Я майже рік узагалі нічого не могла писати, а потім неочікувано для себе перейшла на українську. Так почався новий для мене етап.
Коли я закінчувала магістратуру Могилянки, вийшла моя друга збірка «Намисто». Того ж року я подала свою дипломну роботу на Всеукраїнський літературний конкурс видавництва «Смолоскип». Робота перемогла, і вже за рік її було опубліковано під назвою «Троянські коні телереклами. Мовні маніпуляції». А навесні 2014 р. з’явилася моя найновіша поетична збірка — «Діалоги з тишею». Та є іще одна дуже особлива для мене робота. Це іронічний роман-фентезі «Підручник янгола». Поки що він очікує на публікацію.
Для мене практично немає різниці в тому, що саме писати: поезії чи пісні. Адже слова «йдуть» у реальному часі — тільки встигай записувати. Подекуди текст «звучить» одразу з музикою. Так виникають пісні. Я майже ніколи не «створюю» їх, вони, мов бандероль, надходять до моєї голови вже у готовому вигляді — тільки розпаковуй та підбирай акомпанемент. Якщо ж трапляється таки «складати» пісню, то я відчуваю, що вона не дихає, що вона мертвонароджена. Тож, більшість моїх пісень народилися за 15-20 хвилин. І так — близько чотирьох сотень композицій. Деякі з них входять до альбомів «Solomia» (2007), «Rondo» (2011) і «День народження» (2011), деякі — до закордонних аудіодобірок, деякі є складовими великих міжнародних музичних проектів.
Писати інструментальну музику я розпочала зовсім недавно. Одним із поштовхів до того були події на Майдані. Тоді я відчувала, що слів не вистачає, їх не досить. Що слова потребують перекладу, а музика здатна передати все...
— Які є ха­рак­тер­ні пе­ре­по­ни на шля­хах ук­ра­їн­ських ар­тис­тів? Чи іс­ну­ють в Ук­раї­ні кла­ни, мис­тець­кі аген­ції, між яки­ми «все по­ді­ле­но»?
— Український та зарубіжний шоу-бізнеси мають принципові розбіжності. Якщо музичний ринок США різноманітний та багатоформатний, то в Україні, попри величезну кількість талановитих музикантів, домінують один-два «радійні» формати. Чому так? Може, українські музиканти не створюють якісну музику? Зовсім ні, цікавої музики дуже багато. Проте їй надзвичайно важко «пробитися» до слухача.
США — величезна багатонаціональна країна. Там практично на кожний музичний стиль чи мікс стилів знайдеться слухач. Тож, і великі рекордингові компанії, і приватні менеджменти, і скромні інді лейбли борються за аудиторію, роблять усе можливе для того, щоби постійно презентувати нових виконавців.
Виграв конкурс? З тобою радо укладуть контракт, запишуть треки, влаштують промо-тур, залучать ЗМІ. І при цьому не вимагатимуть від музиканта грошей. Адже філософія взаємодії рекордингової компанії та музиканта в тому, що кожний вкладає у спільний продукт свої зусилля, щоби потім прибуток був чесно поділений.
В Україні все інакше. На верхівці шоу-бізнесу є кілька, як їх у нас називають, продюсерів. Вони мають серйозні зв’язки з ТБ, радіо, залами, бізнесом. Музикант, приходячи до продюсера, стикається з необхідністю повністю прийняти запропонований формат і змінитися до невпізнаваності. Стати «як усі». А, крім того, проплатити і ротації, і послуги продюсера, який запустить новий проект по вже відпрацьованих схемах. Так виникають десятки груп-клонів.
Окремо потрібно сказати, що у США за участь в ефірах платять. Тобто, якщо тебе запрошує Опра, то вона має заплатити тобі гонорар. Адже кожна її передача — це комерційний продукт з посекундною тарифікацією реклами, а гість — родзинка, без якої передачі не було би. Так само, безкоштовних концертів на Заході практично немає. Якщо концерт благодійний, то це зовсім не означає, що музикант не отримує платні. В основному буває так, що музиканти отримують свої гонорари від спонсора, який влаштовує акцію, а кошти від квитків перераховуються на благодійні потреби. Таким чином, і збір коштів відбувається, і спонсор отримує піар, і музикант виходить на сцену.
В Україні платні концерти — це, в основному, корпоративи. А серйозні гонорари у кілька тисяч доларів платить лише великий бізнес. Той, з представниками якого спілкується продюсер, смаки якого продюсер за роки співпраці вивчив до дрібниць. Отже, кожний наступний проект продюсер «заточує» під конкретного покупця. Таким чином, у простого глядача складається враження, що в Україні музика нецікава й нерізноманітна, що в нас немає талантів. А насправді просто попит формує пропозицію. Тільки це боляче б’є і по музикантах, і по аудиторії, їх позбавляють вибору. Адже яскрава й талановита музика залишається здебільшого в підпіллі: музиканти самі платять за свої записи й невеликі тиражі дисків, а про комерційну ротацію й мови бути не може, бо це надто дорого. Тож, музиканти заробляють каверами у ресторанах, показуючи свої самобутні твори хіба що друзям через соціальні мережі.
Щоправда, багато що змінилося після Майдану. Ті, хто раніше влаштовував дорогі корпоративи, або покинули Україну, або вкладають гроші не у дозвілля, а у волонтерство. Телеканали стали відкритішими до якісного, хай би й не проплаченого, продукту. Більше незалежної музики отримало шанс вийти на поверхню в обхід відпрацьованих продюсерами схем.
До речі, у західному шоу-бізнесі словом «продюсер» називають людину, яка безпосередньо створює музику, працює у студії. Це — композитор, аранжувальник, звукорежисер. Людина за пультом. А той, хто просуває музичний продукт на ринку, — це менеджер.
— Роз­ка­жіть про спіл­ку­ван­ня та спів­пра­цю з ви­дат­ни­ми му­зи­кан­та­ми, спів­ака­ми, зву­ко­ре­жи­се­ра­ми.
— Для мене дуже цікавим досвідом була співпраця з мексиканським продюсером Айваном Морено Аріетою. Він — володар Греммі, MTV Awards та звання «Найкращий продюсер Мексики». Ми разом із ним записали рок-проект у Мехіко.
Зі співаком Седатом Юдже, який представляв Туреччину на Євробаченні, ми робили спільний концертний проект. Голлівудський продюсер Райан Дорн, який працював із Джонні Деппом, Мерайєю Керрі, Селін Діон і Майклом Джексоном, дуже схвально відгукується про мої роботи. Та, сподіваюся, мої найцікавіші проекти ще попереду.
— А ко­го Ви слу­ха­єте? На ко­го орі­єн­ту­єте­ся?
— Я слухаю дуже багато класичної музики. З композиторів обожнюю Баха, Моцарта і Рахманінова. З оперних співаків — Лучано Паваротті, Марію Каллас, Монтсеррат Кабальє, Чечілію Бартолі, Міреллу Френі, Пласідо Домінго. З диригентів — Герберта фон Караяна, Джеймса Левайна, Романа Кофмана. З інструменталістів — Глена Гульда, Ієгуді Менухіна, Анну-Софію Муттер. З джазових виконавців дуже люблю Нору Джонс, Дайану Кролл, Рея Чарльза, Еллу Фітцджеральд. Серед рокерів — гурти Queen, Muse, The Rasmus. Окремим рядком для мене йде Sting, який не обмежує себе якимось одним стилем, а залишається собою незалежно від того, яку музику творить.
— Яким чи­ном Май­дан і вій­на на Схо­ді Ук­раї­ни від­би­ваю­ть­ся на ва­шій твор­чій до­лі?
— Майдани — і 2004, і 2013/14 років — для мене були потрясінням. Я не уявляла, що мій народ настільки сильний, настільки мужній та мудрий. Майдани змусили мене багато в чому переосмислити цінності, повірити в себе і у майбутнє своєї держави. Тоді, у 2004 році, моя пісня «Канатоходець» стала однією зі знакових пісень Майдану.
І довгий час — аж до лютого 2014 р. — мені майдани бачилися як своєрідна казкова terra incognita — місце, де можливо все, якщо ти в це віриш. Місце, де ти можеш і повинен щось змінити. Фантастична аура любові та єдності незнайомих людей, які стають однією сім’єю, бо вірять одне в одного і в Україну.
Поки я була сповнена оптимізму й бажання діяти, я майже не писала, бо бачила своє покликання не у слові, а у дії. Та потім усе змінилося. Я відчула, що назвати подію, морально й духовно підтримати своїх і розказати світові про Україну набагато важливіше, аніж нарізати бутерброди чи принести бинти до госпіталю. Хоча і це необхідно. Життєво необхідно. Але бачити, як буквально всім забезпечений поранений у чистій світлій палаті плаче, коли тихесенько співаєш йому народну пісню, — це просто невимовно... Відчуваєш, наскільки духовна підтримка важлива. Наскільки людині потрібне Слово.
— Чи по­да­ли б Ви ру­ку ар­тис­там, які за­люб­ки спів­али на ан­ти­май­да­нах?
— Для мене надзвичайно важливий людський, не декларативний, бік стосунків. Що краще: поводитися принципово чи неетично? На мій погляд, оцінювати рівень таланту за політичним кольором — неприпустимо. А не подавати руки — невиховано.
Колись Бетховен присвятив «Героїчну» симфонію Наполеонові. А потім, дізнавшись, що той коронувався, в останню хвилину власною рукою викреслив посвяту.
От уявіть на секунду якби ми оцінювали митців не за рівнем їхнього таланту, а за принципом «відповідності чи невідповідності» певній політичній моді? Тоді б мало сенс висловлювати догану Вергілію за цілком замовне оспівування божественної природи Августа в «Енеїді»; ганьбити Веласкеса за марнування таланту на нефотогенічних Габсбургів чи критикувати Родіона Щедріна за кантату «Ленін у серці народному» замість того, щоби надихатися його ж «Кармен-сюїтою».
До чого тоді звелося би мистецтво? Наше розуміння мистецтва? Митці, навіть найгеніальніші, — такі самі смертні люди, як і кожний із нас. Вони так само люблять, помиляються, нервують, хворіють на нежить, відстоюють свої ідеали — для кожного свої...
На жаль, мистецтво і політика надто часто перетинаються. Особливо сьогодні. Отже, ті люди, для кого щось значить поняття духовного росту, мають чудовий шанс навчитися приймати й не судити.
Володимир КОСКІН

фото автора