— Пане Ігорю, на які пріоритети, творчі та життєві, Ви вийшли у повноліття?
— Й справді, я маю за півсотню років, і можу сказати, що все моє життя — це пошуки себе у літературі, хоч як це пафосно звучить. Я пам’ятаю, як шестирічним хлопчиком (ще не школярем я вже знав грамоту) написав свій перший репортаж. Узяв папір, огризок олівця і описав, хто чим у хаті займається. Це мало такий вигляд: батько дивиться телевізор, мати вишиває, брат готує уроки...
Десь із шостого класу пішли вірші. У 15 років — перші публікації в районній газеті. Це місто Галич. Мій духовний наставник — Галина Турелик, глибока поетеса, до речі, вважаю, неоцінена й непрочитана, як більшість із нас. Далі був факультет журналістики, усвідомлення, що я не такий вже добрий поет, і тому я «вдарився» в науку. Затим десять років праці в молодіжній газеті. Я на цей відрізок часу практично відстав від літератури. Було прагнення, були сюжети, але доводилося писати кореспонденції, інтерв’ю, статті, замітки... А це забирає не тільки час, а й виснажує енергетично.
Перша книжка вийшла аж у 1996-му. Бува, з гіркотою думаєш: «Господи, ще один рік минув, а ти — ніщо, розмінюєшся на газету». Газета — це не тільки життєвий досвід, а й забирання часу і вихолощення душі.
Та потім був ривок, я заснував у Львові єдиний і перший часопис «Основа» для вчителів, який досі виходить. Я видавав його раз на місяць, отже, витрачав на нього десь днів десять, а двадцять залишалося на літературу. Нині у мене за півтора десятка книжок прози, кілька літературних премій. Наприклад, моя книжка «Мартуся зі Львова» — про пригоди маленької дівчинки в сибірських снігах — вийшла накладом 15 тисяч примірників і вивчається в школі. Вона досі продається, є попит. Цей твір виник завдяки журналістиці.
Я познайомився у Львові з однією поважною старенькою пані. Це була звичайна журналістська бесіда. Жінка за чаєм, між іншим, каже: «А ви знаєте, я вже у вісім років здійснила мандри Сибіром». «Як?» — дивуюся. Виявляється, все сталося просто і трагічно. Мати — співачка опери, батько — священик, але цікавився політикою. Величезний будинок у Львові (у нас кажуть — кам’яниця). 1940 рік. Стукіт у двері. Батька розстріляли, а Мартусю з мамою — до Сибіру...
Коли почалася війна, маму обзивають фашисткою. Жінка не витримує, каже: «Ви — фашисти». Звичайно, як можна радянську людину обізвати фашистом... Маму забирають у тюрму. Дівчинка залишається сама. Голодування, старцювання, никання по хатах. Дитячий будинок, знущання, відбирання останнього шматка хліба, бо донька попа, зрештою — незнання російської мови. Проте вона себе зберегла, не втратила національної ідентичності. У 1946 році зуміла повернутися до Львова. Ось така повістина.
Після того, як пані Марта Берест мені розповіла про своє життя ніби для розваги чи між іншим, я вдома, лежачи на дивані, спохопився: «Стоп, та це ж повість!» На наших теренах політв’язні описували, як вони поневірялися, боролися, але це були дорослі люди. А тут маленька дівчинка. Взагалі, хто вона? Політв’язень? Жертва? Коли телефонують і кажуть: «Ми читали «Мартусю» і плакали», мені це приємно, і ви розумієте, в якому сенсі.
Знову ж таки завдяки журналістиці я двічі побував в АТО, і це мене неймовірно зачепило, вилилося в книжку «АТОманія». Я зрозумів: у якій мірі зачіпає життя, у такій мірі виходить якісний твір. По-справжньому можна писати тільки від болю. На мій погляд, письменник не може бути цинічним. Я знаю багатьох людей серед журналістської братії. Вони чудові мовники, стилісти, знають життя, вони, зрештою, відомі люди, та коли роблять спроби стати письменниками, у них не виходить. Чому? Все просто, вони не люблять людей, зверхньо ставляться до оточення. Для них, наприклад, якщо людина погано вдягнута чи не освічена — це вже наче істота другого сорту.

— Тобто є амбіції, бажання, а цинізм не дозволяє якісно й щиро писати?
— Так, Бог не дає. Можна творити тільки від болю. Те, що я побачив у зоні АТО, мене настільки вразило, вболіло, що вийшов цикл новел, доволі вдалий, навіть київські газети дещо друкували. Тепер тримаю в руках книжечку «Трикутник» з смс-віршами. Це — спроба експериментування.

— Для чого пишете? Тим паче після Біблії, Гомера, Данте, Шекспіра, Бальзака, Маркеса...
— Зрештою, французькі і російські реалісти про все добре і досконало сказали. До того ж маємо документальне кіно, фотографію, образотворче мистецтво. Створено топос епохи. Якщо, приміром, узяти «Мадам Боварі» Флобера — там написано, які в героїні були туфельки, яка була стрічка на плащі тощо. Це виправдано тим, що в епоху Флобера не було ще фотографії і кіно. Можливо, нинішнім прозаїкам (поезія дещо інше) справді не треба описувати, який мають вигляд сучасники, в що вдягнені, бо вдягнені майже однаково. А от що відбувається в душі, це — цікаво. На мій погляд, покликання сучасної літератури — це душезнавство. Чому людина, яка живе в нинішню епоху, діє так, а не інакше?
Один поважний літератор, який колись очолював Спілку письменників, написав книжку про те, як Юля сидить у тюрмі і там політично бореться. І коли він приїхав до Львова з презентацією, я його запитав: «Володимире Олександровичу, ну добре, ви описали павучка, те, як Юлія Володимирівна стукає-грюкає у двері. А от що в неї відбувається в душі — ні рядка. А ви ж наближені до неї, це було б дуже цікаво. Уявімо тільки: з палацу — в камеру. Це не кожний витримає. Коли людину зачиняють на замок, як мавпу, дехто навіть їде розумом. Проте автор психологічно нічого не промалював, а це було б інтересно і через сто років.
Мені цікавіше, вибачте, залізти в душу іншої людини. Я люблю послухати, розпитати, зрозуміти — чому. Я від цього просто чманію, і це не хвороба, а мій професійний обов’язок. Я дуже вдячний, коли люди відкриваються. Переважно це відбувається в поїздах. Я заохочую, під’юджую, навіть можу й коньячку налити... А потім, як дурний, вискакую — і роблю записи, щоб щось не забути, звороти, вислови.
Мій коник — новела. Дасть Бог, цього року в «Українському письменнику» вийде друга книжка новел. Я дуже добре почуваюся в цьому жанрі, можливо тому, що я все-таки з Галичини. Знаєте, навіть географія впливає на жанрову спрямованість. Що таке новела? Це коротка розповідь, дуже динамічна, здебільшого з несподіваним закінченням. Якраз Галичина дала колосальних новелістів.

— Назвіть імена.
— Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, Степан Ковалів, Микола Матвіїв-Мельник, Михайло Яцків. Із сучасних — Роман Федорів, Мар’ян Нищук. Усе це унікальні психологи-новелісти. Якщо взяти авторів — вихідців зі Сходу України (де степ, простори), скажімо, Степана Васильченка, Архипа Тесленка, Михайла Коцюбинського, Бориса Антоновича-Давиденка, Григорія Косинку, котрі культивували аналогічні літературні форми, то вони тяжіють до розлогого оповідання, фінал інколи ніякий. Новела — це феномен західноукраїнської літератури.
— Дивно, що географічне місцеперебування так впливає на письмо. Виявляється, у горах пишуть інакше, ніж у степах.
— Стисло, концентровано. Все бігом. Маленькі наділи землі треба швиденько обробити. До речі, й погода, атмосфера там інші. Якщо в Києві чи Полтаві здебільшого світить сонечко, то у нас зазвичай падає дощ і гуляє вітер. Між іншим, у нас навіть мова швидша, ми розмовляємо скоріше, аніж східняки. Ну і, звісно, географія спонукає нас усе дуже швидко робити.
Якось одному київському письменнику я сказав, що стараюсь бути дитям епохи без «ізмів», творю її літопис. Він поцікавився: «А як же патріотизм, націоналізм, релігійність?» Я відповів, що є таке мудре слово «екзистенція» (людське існування). От, скажімо, іде по вулиці літня людина, їй зле, в кишені останні три гривні (на ліки бракує), вдома сварлива дружина, і взагалі життя не вдалося. За великим рахунком, мені байдуже, якої національності ця людина, якого віросповідання, мені навіть байдуже — якої вона сексуальної орієнтації. Важливі стан душі і мотиви вчинків.
Є вже секс-утома від певних письменників, які, перепрошую, детально зображають статеві акти, навіть пишуть про те, як собачка підлазить і бере участь... Це гидко все. На мій погляд, не важливо, як людина віддається, важливо — чому вона це робить?
До речі, якщо говорити про стилі і методи, я залишаюся за способом висловлення думки традиційним, без усіляких модерністських штучок, без матюків-перематюків.
Між іншим, Європа нині якраз повертається до традиційного, часто мемуарного чтива.

— Якою є нині літературна панорама на Галичині?
— Є яскрава Галина Пагутяк, в якої вже повно епігонів. У нас ще залишилися містечка з костелами, храмами, фортецями, замками, підземеллями, тобто є чимало містичних місць, і Галина будує свої сюжети на різних містифікаціях, лоскоче нерви... І це дає ім’я.
Другий напрям — історичні романи. Вони зараз менш успішні. Втім, Роман Іваничук, дай Боже йому здоров’я, клепає майже щороку по романчику. Є трішки детективників. Є дослідники сучасного життя (представник сидить перед вами), що пишуть без усякої містики, без модифікацій. Але річ у тім, що за даними всіляких досліджень і за моїми спостереженнями якраз реалістична сучасна проза про сучасне життя людей має найменший попит. Та коли так, треба більше працювати, слід боротися, під лежачий камінь вода не тече.

— Кого з письменників Львівщини варто почитати?
— З поезією у нас усе гаразд. Я можу назвати з десяток імен: Мар’яна Савка, Мар’яна Кияновська, Галина Круг, Віктор Неборак, серед юних — Ірина Мулярчик та ін. Чудова образна поезія європейського рівня. Я вже не кажу про старше покоління: Ігор Калинець, Богдан Стельмах, Ігор Павлюк...
Прозаїки... Я вже згадував Галину Пагутяк, яка гуляє, мов кішка, де хоче, і свою справу робить. А інші? Я проаналізував вік наших прозаїків. Більшості — за 70. На жаль, говорити про якісь яскраві відкриття в прозі не доводиться. Ви, мабуть, чули про традиції житомирської школи прози, про феномен івано-франківської, про досягнення луцької прози. А ви чули про феномен львівської?

— Ні. Парадокс.
— Парадокс. Я про це, до речі, постійно кажу, але тут не зобов’яжеш: «Пиши прозу, про яку б заговорили». Та всі прагнуть цього. Але назвати хоча б п’ять-шість імен сучасних прозаїків Львова я майже не можу. Ну Мар’ян Нищук. Подавав добрі надії Василь Габор. Затих. Не видно ніде. Колись чудово стартував Юрій Коваль. Заглух. Цікавих молодих фактично нема. Тому що прозу пишуть не тільки головою, а й висиджують іншими місцями тіла. З поезією легше, бо вона настроєва.
Можливо, ми зараз стоїмо на порозі певного вибуху. На чому ґрунтуються мої спостереження? На результатах конкурсів юних обдаровань. У нас дуже багато літературних юнацьких гуртків і студій у школах, бібліотеках, будинках творчості дітей та юнацтва. Уже є паростки, пагілля нового цікавого мислення. Я думаю, десь років через десять Львів вибухне цікавими пропозиціями. Поживемо — побачимо.

— Тим паче, що Львів як такий має колосальний потенціал.
— Я всім кажу, що народився у Львові у вісімнадцятирічному віці. Що це означає? А те, що я юнаком приїхав у велике місто Львів, і він мене відшліфував. Бруківкою, архітектурою... Хоча Галич — теж дивовижне місто — древні пагорби, церква Різдва Христового, Галицький замок, пам’ятник Данилу Галицькому... До речі, з батьківської хати у вікно видно церкву Святого Пантелеймона, старий замок.
Але Львів — це щось інше. Він ніби мобілізує думку, сконцентровує. Тож найбільшим учителем я вважаю саме місто Львів і людей, які в ньому живуть.
От ви кажете: хто впливає? Вплинути може все. Скажімо, дві бабці розмовляють між собою. Одна промовляє: «Твій онук пішов працювати. А скільки має заробітку?» Друга називає цифру. «Ага, заробіток невеликий. А яку тоді він має від того сатисфакцію?» Розумієте, який поворот думки, яка барва. Що таке сатисфакція? Задоволення, заміна, виграш? Оце Львів.
Або приїжджає злиденна жіночка із села продавати петрушку і картоплю. Дорого вдягнена львів’янка запитує: «Пані, почім ваша петрушка?» Це — Львів. Здавалося б, яка пані? Але нема такого: «Женщіна» або «Ей, куда прьош!» У нас хамство немислиме.
Утім, дехто вважає гнучкість галичан недоліком. Звернімо увагу на нашу історію. Коли наприкінці XV століття Україна втратила державність, постало козацтво, тобто на сході рубалися шаблею (До речі, засновник козацтва Ярема Байда-Вишневецький із Західної України). А у нас поставали школи, Львів рятував своє русинство через створення братств.
Зазначу, що коли 1340 року було вбито (отруєно) українського русинського князя Юрія Трейдановича, буквально через тиждень з’явилися польські війська. Львів почали масово католизувати, ми втратили еліту. Та була жменька людей, які сказали: «Стоп, ми українці, ми русини». І вони побудували цілий квартал у Львові, де постав перший в Україні університет. Києво-Могилянка з’явилася пізніше, то навіть була просто Київська бурса. І Йов Борецький, геніальний ректор Києво-Могилянки, спочатку був ректором Львівської братської школи, потім став митрополитом. Сучасники писали, що немає кращої людини під сонцем, яка добре знає латину та греку, як Йов Борецький.
Отже, на сході та в центральній Україні махали шаблями, а на заході інтелектуально змагалися. Але хто хотів виборювати волю шаблею, втікали на схід. Це, зокрема, Сагайдачний, Хмельницький та ще десятки і сотні людей, які відчували себе лицарями не пера, а шаблі.
Отож говоримо про те, що ми — єдиний народ. Щоправда, нам бракує виробленої концепції національної ідеї, яка б нас остаточно об’єднала, бо у Львові — Бандера, а в Одесі — Катерина ІІ. Нам зі своїм Бандерою їхати в Одесу, як їм їхати до нас з Катериною ІІ — ну ніяк! А що ж нас має об’єднати? Шевченко, козаччина? Очевидно. Над національною ідеєю я думаю як екзистенційний мислитель сковородинського типу, яким себе вважаю.
Наша інтелігенція ділиться на три типи: шевченківці (патріоти на барикадах), сковородинці і старосвітські поміщики (моя хата скраю). Я — з лав сковородинців, і якщо треба, ми поліземо на барикади. Але що нас об’єднує? Поки що концепція не вироблена, на жаль. Тут можна поставити три крапки. Національна ідея має таки запрацювати — це наше конкретне завдання.
Володимир КОСКІН