Вітальня[col=130]
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Березень 28, 2024

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 30 Сiчень 2015 11:32

Лесь Задніпровський: Акторство – професія бійцівська

Rate this item
(0 votes)

Наш гість — на­род­ний ар­тист Ук­раї­ни Лесь За­дніп­ров­ський. Йо­го мож­на на­зи­ва­ти ві­зи­тів­кою На­ціо­наль­но­го ук­ра­їн­сько­го дра­ма­тич­но­го те­ат­ру ім. І. Фран­ка. І не тіль­ки за ди­нас­тич­ність, а й за ва­го­мі здо­бут­ки, участь у ле­ген­дар­них ви­ста­вах. А ще за доб­ро­зич­ли­вість, від­вер­тість і лю­дя­ність, з чо­го і скла­дає­ть­ся дух ви­со­ко­слав­но­го те­ат­ру.

Нагадаймо: Лесь Задніпровський — представник третього покоління славетної мистецької династії Задніпровських—Ткаченко. Дідусь Семен Ткаченко працював у столичному Театрі імені І. Франка режисером ще за часів художнього керівництва Гната Юри, а бабуся Катерина Рій — актрисою. Родинну справу продовжили батьки — провідні франківці, народні артисти України Юлія Ткаченко та Михайло Задніпровський. За паном Лесем твердо йде його син — цікавенний актор Назар Задніпровський.
У творчому багажі пана Леся (майже сорок років на сцені!) — українська і світова класика, сучасна драматургія. Це — різнопланові образи. Серед них і герої-коханці, і комедійні, мелодраматичні, героїко-романтичні... Загалом актор довів, що він поза амплуа.
Про колізії та метаморфози акторської долі, про сподівання та моральні основи — наша розмова.


— Пане Лесю, у Вас репутація дотепника-гострослова, людини іронічно-веселої вдачі. Певно, це допомагає триматися в берегах, бути зваженим, не бити горщики, любити колег. Бачу, Ви зо всіма обнімаєтеся й цілуєтеся...
— Я не стомлююся повторювати фразу Лесі Українки «Щоб не плакать, я сміялась» (мене, до речі, звали Лесиком Українцем). Я дотримуюся такого ж кредо, вважаю, що, попри всі негаразди і складності сьогодення, не можна опускати рук, кутики губ і страждати. Мелодраматизм хороший тільки в п’єсах. Нам, акторам, які посилають зі сцени добре слово і, сподіваюсь, якісь безсмертні істини та думки, самим треба бути життєлюбами, а не нести в зал песимізм, який і без того розливається в суспільстві.
Добрий гумор слід берегти на сцені і поза театром, тому що люди на тебе дивляться й прислухаються. Не треба забувати, що особиста думка актора, який має певне коло шанувальників, його життєва позиція часом відіграють більш важливу роль, ніж думки і позиція якогось політика, який уже нав’яз на зубах.
Утім, уявімо таку гіпотетичну ситуацію. Якщо людина раптом, стомившись від газет і телебачення, на вулиці запитає актора: «Скажіть, будь ласка, от ви усміхнений оптиміст. Ви в житті такий чи ви дурень, що не розуміє ходу подій, того, що нам усім важко?» Я б відповів, що ми живемо один раз, життя коротке. Треба, звичайно, пам’ятати про неминучий кінець, але варто жити на повну сьогодні. Завтрашнього дня, можливо, не буде, та й життя ми не переграємо. Це не кіноплівка, яку можна прокрутити назад чи стерти, тому необхідно бути оптимістом і життєлюбом.
— Не підливати в суспільство нудьги.
— Безумовно. Тим більше, що актор — людина публічної професії, за ним завжди спостерігають. Він виходить за поріг власної квартири і — все, він вже публічна особа до тієї хвилини, поки знову не повернеться додому. Та навіть удома не можна скинути із себе акторство-відповідальність. Це не уніформа слюсаря чи халат медика, які знімають перед виходом з роботи, вдома миють руки і спокійно їдять борщ, не думаючи про залізяки чи трепанацію черепа.
Я сприймаю світ з точки зору акторської професії, тому що підсвідомо весь час думаю про те, як його можна відобразити на сцені. Хоч щоб я читав, що бачив, зокрема якийсь американський чи британський розумний серіал, наприклад, «Шерлок Холмс» з чудовим актором Бенедиктом Камбербетчем, який мені страшенно подобається, я зразу натягую на себе пальто сищика і думаю, як би я зіграв цей образ, і ловлю себе на думці: «Господи, та що ж це таке, я не можу розслабитися ні на секунду».
І будь-який актор мене зрозуміє. Не можна себе вимкнути, як рубильник, і тому, якщо ти весь час «увімкнутий», ти повинен випромінювати, як лампочка, позитивну енергію, я це підкреслюю. Для цього всі засоби підходять, зокрема дотепно розказана історія чи анекдот. Я мушу навколо себе, як камінчик, кинутий у воду, розповсюджувати добрі, оптимістичні хвилі-кола.
— Певно тому Ви пишете скетчі, вітання та сценарії.
— Багато років пишу.
— Дехто вважає Вас королем гумору.
— Головне, що я не вважаю себе королем гумору. Я на це не маю ніякого права, бо це моє хобі, а не «професіон де фуа». Так, пишу жартівливі, часом саркастичні привітання. Вибірково. Тобто є люди, для яких я не маю права писати і не хочу, а є люди, які мені довіряють, просять сотворити щось вітальне, як, скажімо, це зробили на свої ювілеї народна артистка України Тетяна Стебловська або Київський театр оперети.
Актори і глядачі дякують, кажуть, що це справжнє неординарне привітання, акторськи продекламоване й проспіване, а не формальне: зачитали текст, який у зубах зав’яз, подарували грамоту і пішли. Тому хочеться адекватних людей адекватно вітати. Ще батьки мої казали: «Знай, кому які байки читати», бо є люди, які просто не сприймають гумор, вони чекають протокол.
Досвід у мене великий, я цим займаюся майже тридцять років. Писав ювілейні вітання для колег із театрів, для немистецьких колективів, скажімо, для банків, райрад... Завжди намагався знаходити родзинки. Хтось десь це бачив і чув, і ось уже інша установа просить сотворити привітання — неординарне і веселе.
Я не вважаю себе, повторюю, Чеховим чи Жванецьким. У мене зовсім інша професія. Я не висміюю, я не записний скабрезник. Я просто це роблю від душі і під настрій для розумних людей, які зі мною на одній хвилі. Пояснювати, чому це смішно, я не хочу; коли питають: «А що ви мали на увазі?», кажу: «О, все, до побачення».
У березні 2015 виповниться 95 років нашому театру. До мене вже зверталося керівництво з проханням написати сценарій до цієї події. Оце вважаю найбільшою довірою, бо не шукають драматурга чи гумориста в Спілці письменників, а виховали у своєму колективі. Чекають від Олеся Задніпровського цікавого, дотепного і, найголовніше, розумного і доброго ювілейного шоу, а не просто привітання. Що з цього вийде — побачимо у березні, перевіримо якість гумору на величезному гурті франківців і наших гостей.
— Розкажіть про казуси і хохми в житті артиста.
— З роками дедалі менше трапляється накладок, тому що спрацьовують досвід, майстерність і відчуття відповідальності. Я вже нюхом чую, коли назріває на сцені якась лажа, прокол, і намагаюся це погасити, допомогти, підказати, миттєво реагую, коли хтось забув репліку, коли є накладка зі світлом, затримують музику... Глядач цього не помічає, для нього кілька секунд майже безслідно минають, а для актора — це століття, тож розгубленого колегу виводжу зі ступору, розряджаю ситуацію. Такі випадки трапляються, але вони зазвичай закінчуються благополучно, за лаштунками ми витираємо піт, лунають зізнання: «Ото вляпався, добре, що ти допоміг».
— А як взаємодієте із сином Назаром на сцені?
— Один одного підловлюємо, підколюємо на якихось дрібничках акторських. Це стимулює бути в хорошій формі. Перебування «на стрьомі», на вістрі відчуття чи інтуїції не дає розслабитися. Назар дуже талановитий актор, і коли він на сцені скоса кидає на мене погляди, а в очах — бісики, я розумію: щось не так роблю. І навпаки, коли я синові подаю сигнали, він метикує: «Тато щось помітив, треба мобілізуватися». За лаштунками між собою з’ясовуємо: «А що то було?» — «Імпровізація». — «Ти свідомо це зробив?» — «Свідомо». — «Тоді вибач». Отаке взаємне, в хорошому розумінні, шпигування допомагає.
— Чи плутають ваше прізвище?
— Бува, кажуть Задніпрянський. Я сміюсь і виправляю: «Задніпровський» — «Ой, вибачте». Я кажу: «Ну, ви ж стільки років ходите на мої вистави, десятиліттями слідкуєте, то я вам прощаю». Я до цього ставлюся з розумінням і поблажливо, бо тільки дурень страждає на центропупіє і гадає, що всі думають тільки про нього. Я завжди пригадую фразу Мюллера з фільму «Сімнадцять миттєвостей весни»: «Не вважайте себе особою, рівною Черчіллю. Тільки про нього відомо, що він п’є вірменський коньяк».
Якщо за таким принципом справляти ціну собі і ніколи не ставити себе понад усе, не робити із себе фетиш, мовляв, я взяв Бога за бороду, тоді набагато легше жити. І ти не слугуватимеш опудалом для оточуючих, а, навпаки, викликатимеш повагу і розуміння.
— Колега-журналістка на виставі «Назар Стодоля» сказала: «Це ж треба, який красень-молодець Задніпровський! Йому варто не тільки козацьких сотників грати, а й героїв-коханців». Ось так жінки реагують на Вас.
— Козак — він і є козак, хоч який би був у п’єсі — негативний, позитивний, але ми підкреслюємо високу планку українського козака. Він і в літні роки — за шаблю і на коня, і з жінками — на висоті. Розумієте, ми піднімаємо свою історію і цим. Сивочолий дідуган — це, вибачте, не купа лайна, він не крекче на печі, козак у будь-якому віці — це гордо звучить. Якщо вдається так показати — це чудово.
— Яку виставу з вашою участю Ви передусім порадили б подивитися?
— По-перше, як франківець я раджу дивитися всі вистави нашого театру, бо це рівень, школа, клас. От ви згадали спектакль «Назар Стодоля». Цей безсмертний твір Шевченка нині дивовижно актуальний через події в нашій державі, коли на передовій — дух незламності, віри, козацької сили української нації. Ми це й намагаємося донести, зокрема і я, ваш покірний слуга, в ролі Хоми Кичатого. Хто хоче укріпити міць духовну, душевну і фізичну, хай приходить на виставу і зачерпне радощів, горя і оптимізму безсмертної душі українського народу, яку показав Тарас Григорович. Отака моя пропозиція і порада.
У 2015 році глядачі побачать мене і моїх колег у виставі «Дванадцять стільців» за романом Ільфа і Петрова. Це буде перший досвід сценічної версії цього геніального твору. Були кіно- і телеверсії, і не було жодного театрального відображення — ні в колишньому Радянському Союзі, ні в Росії, ні в Україні. Ми перші.
Інсценівку зробив франківський режисер Дмитро Череп’юк. Він запросив мене на роль — кого б ви думали? — Кіси Вороб’янінова. Остапа Бендера гратиме Назар Олександрович, мій син. Оце буде продовження «шпигування» одне за одним на більш високому щаблі. Хочемо порадувати глядачів навесні, якраз під ювілей нашого театру. Кіса Вороб’янінов — своєрідна роль, яка для мене буде новим етапом, бо доведеться дуже себе ламати. Моє почуття самоіронії і гумору має допомогти, тому що цей роман зачитаний до дірок, а сценічного втілення не було. Є кіношні стереотипи — образи у виконанні чудових акторів Філіппова і Папанова, тож треба йти своїм шляхом. Над цим зараз сушу голову і напружую нервову систему.
— Акторська доля успішно складається, коли актор натрапляє на свого режисера. Театром керував Богдан Ступка, нині художнім керівником є Станіслав Мойсеєв. Що змінилося? На ліпше чи на гірше? Ваша акторська доля заграла новими барвами чи завмерла в очікуванні?
— По-перше, зазначу, що Богдан Сильвестрович Ступка (Царство йому Небесне) не був режисером. Ми під його керівництвом працювали, але він жодного разу не ставив вистав. Отже, говорити про нього як про людину, що впливала на мене як на актора, не можу. Просто з ним було цікаво плисти в одному човні. Нині нашим театром другий рік керує Станіслав Анатолійович Мойсеєв. Він поставив за цей час дві вистави. У жодній із них я не брав участі. Вистави користуються успіхом. Вони навіть стали виїзними, тобто Мойсеєв возить їх на гастролі за кордон — дай, Боже, їм життя тривалого.
Тільки попрацювавши з режисером хоча б раз, я зможу дати якусь оцінку нашим стосункам. Поки що вони на нульовому рівні. Ми просто приязно ставимося один до одного. Мойсеєв якраз вів зі мною перемовини стосовно сценарію до ювілею театру, але не більше. Отже, про творчу співпрацю ще говорити зарано. Сподіваюсь, у наступному сезоні це відбудеться, адже мають наші шляхи чи стежки перетнутися.
Звичайно, акторові щастить, коли він має свого режисера. Я працював з Юрієм Кочевенком, майже десять років плідної співпраці, низка цікавих вистав. Це великий етап для актора. Нині інше десятиліття. Побачимо, що воно принесе. Зараз працюю в поті чола над комедією Ільфа і Петрова.
Відігравши в комедії, завжди хочеться зіграти якусь глибоко драматичну роль. Тож рука, як кажуть, завжди лежить на томику Шекспіра, і може хтось покладе поруч свою режисерську руку. Буду дуже вдячний. Можливо, це буде штатний режисер театру імені Франка, скажімо, Юрій Одинокий відгукнеться. Він після вистави «Дами і гусари» вже рік в очікуванні. Ми разом із великим задоволенням працювали над цією виставою, а тепер чекаємо подальшої перспективи.
— Один із київських акторів сказав: «Кесарю — кесареве, Богу — Богове. Я — актор, моя справа — грати на сцені. І те, що вирує поза сценою, — це справа політиків і військових». А яка ваша позиція?
— Я почасти розумію цих людей. Акторська зброя — це майстерна гра і слово, це нерви та ідеї, які актор виголошує зі сцени. А виголошує він зазвичай слова письменників. Отже, він є небайдужим посередником, актор — медіум між глядачем і автором.
Акторство — професія бійцівська, в різних сенсах. Багато людей пішли добровольцями воювати, не маючи військової професії, віддають своє життя за Україну. Я добре уявляю, як актор бере в руки автомат і просить допомогти освіжити навички, які колись здобув в армії, щоб піти добровольцем на фронт. Таке нині не так уже й рідко трапляється. Я схиляюсь перед такими людьми, хоча сам за віком, на жаль, не можу долучитися, лише дивлюся по ТБ новини і ковтаю злість і біль, коли дізнаюся про втрати.
«Навчишся в процесі бою», — казали на фронті. Нині громадянинами прискорено стають через смертельну загрозу Вітчизні. Виявляється, можна бути патріотом і високоморальним громадянином України, не маючи трьох дипломів про освіту, і навпаки — за кількох вищих освіт можна бути жлобом і не патріотом своєї держави.
Люди, які віддають життя за Україну, гідні найвищої поваги і підтримки. І тому, якщо я не можу зі зброєю в руках відстоювати інтереси своєї держави, то всі мої прихильності, всі мої молитви, позитивні емоції спрямовані саме на Донбас. Намоленими можуть бути окопи і бліндажі, де перебувають наші бійці, бо на них націлені наші благі сподівання. А ті, хто каже «Давайте займатися тільки своєю справою і не ламати цих граней», тримаються недолугої позиції, мовляв, знай, цвіркун, свій припічок. Із цього породжується байдужість. Недарма здавна кажуть: «Найстрашніші речі робляться з мовчазної згоди байдужої більшості».
І хоча я не закликаю всіх хапати зброю, проте закликаю бути небайдужими в цей важкий час. Не поділятися на тих, кому належить керувати, і на тих, кому належить проливати кров, захищаючи Батьківщину. Усі ми перебуваємо в одному човні під назвою Україна.
Володимир КОСКІН, фото автора

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».