Культура
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Недiля Серпень 09, 2020

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 26 Вересень 2014 03:00

Плем'я

Rate this item
(0 votes)

В ук­ра­їн­ський про­кат на­реш­ті на­дій­шов най­більш ти­ту­ло­ваний віт­чиз­ня­ний фільм ча­сів не­за­леж­но­сті «Плем’я» Ми­ро­сла­ва Сла­бо­шпиць­ко­го. Цьо­го­річ на Кан­сько­му кон­кур­сі «Тиж­день кри­ти­ки» впер­ше за 52ро­ки він от­ри­мав од­ра­зу три на­го­ро­ди з чо­ти­рьох мож­ли­вих. Та­ко­го впро­довж усі­єї іс­то­рії фес­ти­ва­лю ще не бу­ло. Про­фе­сіо­на­ли ці­ну­ють ці при­зи ви­ще, ніж Гран-прі. Прав­да, кі­но­ог­ля­да­чі не всім ре­ко­мен­ду­ють цю кар­ти­ну ди­ви­ти­ся.

Та все ж першу повнометражну стрічку Мирослава Слабошпицького варто переглянути. І навіть не через її регалії. Режисер після Канн встиг отримати нагороди в Єревані, Сербії (за сміливість і непередбачуваність), Москві, взяти участь у 42 світових кінофестивалях, зокрема в Торонто, який вважається останньою сходинкою до оскарівської премії, та Сан-Себастьяні.
Нагороди дійсно заслужені. Кінокритики вважають, що фільм є наймасштабнішим в історії українського незалежного кіно. Називають цей фільм глибоким, незвичайним і дуже оригінальним. Найбільш дивовижним, винахідливим і тривожним. Захоплюючим, безкомпромісним ударом і визначним кінематографічним досягненням.


«Плем’я» знято жестовою мовою. Без субтитрів і закадрового тексту. У ньому знімалися непрофесійні актори. Їх упродовж року добирали на спеціальних кастингах. Серед великої кількості глухих людей авторам фільму вдалося знайти природжених акторів, які органічно виглядають перед кінокамерою.
У них нелегко було викликати довіру, примусити грати не за своїми правилами, а за правилами кінематографа, адже вони були представниками досить закритої спільноти, в якій скептично, з недовірою ставляться до чужих. У фільмі йдеться про учнів інтернату для глухих дітей. І поводяться дітки, наче в якомусь дикому племені. У ньому є вожаки й слабші. Є чітка ієрархія й правила. Є чужа і своя територія.
Головний герой фільму Сергій намагається посісти своє місце у ієрархії школи й бере участь у кількох пограбуваннях. Водить вночі своїх однокласниць до далекобійників, а часом — і до вчителів. Коли Сергій закохується в Анну, одну з наложниць Смотрящего, йому доводиться порушити неписані закони племені.
Глядачі не мають сприймати цей фільм як чорнушний екскурс у невідому субкультуру, у потаємний світ глухих. Коли починаєш дивитися картину, дуже хочеться вірити, що це дійсно закрита спільнота, з якою наша повсякденна реальність не перетинається. Але потім стає очевидним, що фільм є гротескною метафорою тієї реальності, в якій ми живемо чи жили тривалий час.
Достоїнство цієї картини в тому, що її творці показують навіть кримінальну складову життя глухих не як щось відокремлене, а як частину цілого, як закономірний наслідок нашого суспільства й колапсу наших державних інститутів, коли люди, покликані виховувати глухих підлітків, розбещують їх, очолюють їхню злочинну діяльність.
Єдиний раз працівники правоохоронних органів починають діяти, коли допомагають виправляти іноземний паспорт для дівчаток, яких відправляють у сексуальне рабство до Італії. Цей фільм дуже добре показав реальність тієї України, яку тепер ми намагаємося змінити.
У фільмі цікаво втілена ідея німого кіно, в якому німота не стилізація, а наслідок природних причин. Вражають сцени, зняті єдиним кадром з ретельно вивіреною мізансценою. Це той випадок, коли проблематика, ідейний посил фільму по-справжньому зрозумілий не за кордоном, а громадянам України. Не обов’язково кіноспеціалістам чи кінокритикам.
Ця картина орієнтована на глядача, який хоче й готовий побачити на екрані відображення нашої реальності. Ця реальність, ці підворіття, будівлі, одяг можна побачити не тільки в Україні, а в Киргизстані, Молдові — всіх республіках колишнього Союзу.
Це фантастичне новаторське кіно. У ньому немає жодної штучності, бо це виправдана глухота. На відміну від нового німого кіно, на яке в Європі з’явилася снобістська, естетська мода, у «Племені» є звуки. Напруження глядача якраз і виникає через те, що він постійно чує велику кількість звуків навколишнього середовища і при цьому — жодного слова. Виникає гіпнотичний ефект.
Уже укладені попередні угоди з 25 країнами на показ «Племені». Серед них — США, Японія, Франція, Канада. Для артхаузного фільму, для фільму, виробленого в Україні, — це надзвичайний успіх. З цим нашу країну можна поздоровити.
Утім, є і нарікання на те, що режисер показує Україну з найгіршого боку. У світі думатимуть, що у нас живуть лише бандити, панує бідність і бездуховність. Мирослав Слабошпицький каже, що хотів створити гарну картину поза іміджем України. Він художник, він так бачить. Наші позитивні образи — то справа державної політики: чіткої, послідовної, ефективної. Тож не варто залишатися глухими до голосу здорового глузду.
Олена КОСЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».