— Юліє, схо­же, Ви на­ро­ди­ли­ся ху­дож­ни­цею?
— Можливо. Мій тато займався чеканкою, різьбленням по дереву. В маминому роду були ковалі. Але знаю точно — кожному ремеслу треба вчитися. Тому свого часу, аби стати професійною художницею, долала всі сходинки, не сподіваючись на талант від Бога. Спершу закінчила Ужгородське училище імені А. Ерделі (курс кераміки). Пізніше — Закарпатський художній інститут. Там уже був курс живопису.
— На ви­став­ці пред­став­ле­ні не тіль­ки жи­во­пис­ні ро­бо­ти, а й ке­ра­мі­ка. Як Вам уда­єть­ся по­єд­ну­ва­ти ці сти­хії?
— А я інакше вже й не уявляю своєї творчості. Наприклад, коли займаюся гончарством, даю майстеркласи, спілкуюся з людьми, то більше надихаюся на творчість. А коли беру пензлі до рук і сідаю за полотно, тоді висловлюю свої думки.
— Ви­став­ку в сто­ли­ці Ви на­зва­ли «Одна мить». Чо­му?
— Усе дуже просто. Наше життя — це мить. Треба поспішати жити, цінувати кожну мить. Я, наприклад, й епіграф до буклета написала такий — жити у часі як поза часом — це і є стан, коли ти чуєш, бачиш, відчуваєш... Момент життя, неповторність миті, подих нескінченності... Треба встигати творити.
Одна мить — як прояв, імпульс, невидима історія, як хвиля, часточка однієї секунди... Одна мить — це не просто слова чи думки, перенесені на полотно за допомогою образотворчих засобів, — ні, це радше своєрідний заклик цінувати, відчувати ту хвилину, коли ти можеш щось змінити у своєму житті, це — прохання прислуховуватися до миттєвостей.
— Ва­ші ро­бо­ти ні­би тан­цю­ють, во­ни ні­би на­пов­не­ні лег­кою му­зи­кою...
— Так, на виставці представлено 20 робіт танцювальної теми. У більшості робіт — фантазія, політ, легкий танок.
— Ви час­ті­ше ви­їжд­жа­єте на пле­не­ри чи пра­цю­єте в май­стер­ні?
— На пленерах намагаюся бувати. Але пленер завжди там, де я — чи то Угорщина, чи Словаччина, чи Закарпаття, чи Одеса. В майстерні частіше проводжу майстеркласи з гончарства чи живопису.
Малюю завжди і всюди: вдома, на вулиці, в дорозі. А як тільки починається весна, люблю бувати на повітрі. Тоді й роботи — легкі, сонячні, танцюючі, справжні. Наприклад, можна йти вулицею й побачити відблиск ріки у вікні. Тоді й народжується картина «Ріка. Символ життя».
— Та жит­тя вно­си­ло свої ко­рек­ти­ви. Од­но­го ра­зу Ви ви­рі­ши­ли здо­бу­ти зов­сім ін­шу спе­ці­аль­ність?
— Так, народивши дитину, не задумуючись, пішла вчитися на факультет романогерманської філології Ужгородського національного університету (спеціальність — французька мова). Відчувала потребу щось поміняти, змінити простір. Мабуть, не відчувала якоїсь упевненості, чогось бракувало. Проте мрії ж мають здійснюватись. І щоб з упевненістю, наприклад, ходити по Парижу й надихатися мистецтвом.
— У Ки­єві це не пер­ша Ва­ша ви­став­ка?
— Третя, а загалом це — десята моя ювілейна виставка. Якось на обласній виставці в Закарпатті побачила, що біля моєї роботи «Птахоквіти» затримався чоловік. Познайомилися. То був відомий київський художник Цезарій Ганушкевич.
Тоді я промовила: «Добре вам, столичним художникам, а я про Київ лише мрію». Невдовзі пан Цезарій допоміг мені зорганізувати невеличку виставку в Київському будинку актора. Той проект мав назву «Музика повітря». Ось так відкрилася дорога до столиці. А завдяки історику мистецтва Андрію Будкевичу мої роботи доїхали ось до цієї галереї.
Цій виставці посприяла родина Франчуків: Аполлінарія та Валерій. Народний художник України, лауреат Шевченківської премії Валерій Франчук, розглянувши на художній раді мої роботи, люб’язно запросив до Києва.
— До ре­чі, ро­дзин­кою на цій ви­став­ці став влаш­то­ва­ний Ва­ми своє­рід­ний пер­фор­манс і на­ро­джен­ня но­во­го тер­мі­на — «по­лю­ван­тизм»?
— Так, це було оригінально й неповторно. Під живу музику solo7string я й усі охочі з присутніх стріляли «пензлямистрілами» по чорному полотні, і під час дотику до нього утворювались яскраві відбитки.
Таке поєднання музики та дії символізувало створення, народження космосу, нового простору, нового життя. Бо від кожного пострілу на чорному полотні ніби народжувалася планета. До речі, роботу назвали «Миттєвості космосу».
То були постріли краси! Більше того, на мою думку, це така собі спроба зробити новий різновид сучасного живопису — я його назвала «полювантизм». Що він означає? Я це трактую так: полювання на полотні. Безпечне, красиве, естетичне полювання. А в його основі — прямолінійність, відвертість у всьому: у діях, думках, висловлюваннях.
— Юліє, у Вас і ке­ра­міч­ні ро­бо­ти осо­бли­ві. Ке­ра­мі­ка так до­пов­нює Ва­ші картини...
— Керамічні твори — це одне ціле з живописом. На виставці представлено гончарні вироби, блюда, горщики, вази (техніка — ліплення, майоліка, поливи). Кераміка не заважає живопису, а навпаки — підтримує. Вона підкреслюює красу живописних картин. І створює феєрію краси, яка панувала під час цвітіння сакур. Це — відчуття щастя, яке дає нам сили, а краса — це наше спасіння.

Люд­ми­ла ЧЕ­ЧЕЛЬ,
фо­то ав­тор­ки