— Незабаром, у вересні 1939-го, відбувся так званий визвольний похід Червоної армії до Західної України і мій край опинився у складі Радянської України.
Жили ми бідно, особливо під час війни. У голодному 1946-му не стало батька, якому ледь виповнилося 36 років. Тож виховувала мене одна мати, за що я їй досі вдячний.
По закінченні середньої школи служив у лавах Радянської армії, навчався у Львівському культосвітньому технікумі. Трудову діяльність розпочав у 1958 році організатором-методистом культосвітньої роботи у цьому ж навчальному закладі.
На початку 60-х років створив при Львівському палаці культури імені Юрія Гагаріна танцювальний ансамбль «Юність», який згодом став одним із найкращих хореографічних колективів України, переможцем міжнародних конкурсів.
— А як опинились в Ансамблі імені Павла Вірського?
— Коли працював в «Юності», до Львова приїхав Павло Вірський і прийшов до нас на репетицію. Подякувавши за виступи, поїхав до столиці, нічого не сказавши.
У 1967 році у Києві проходив творчий конкурс, присвячений 50-річчю жовтневої революції. Ми теж були його учасниками. Після нашого виступу Павло Павлович запросив мене разом з артистами до свого кабінету і почав усіляко розхвалювати мій виступ.
Незабаром наш ансамбль поїхав до Москви, де в рамках Днів України в Росії виступали у Кремлівському палаці — на головному концертному майданчику колишнього СРСР. Був там і Павло Павлович зі своїм ансамблем.
Поступово у нас склалися напрочуд довірливі, теплі стосунки, які згодом переросли у дружбу. Але раптова смерть геніального артиста у 1975 році перервала її...
Буквально через кілька місяців мене запросив на бесіду тодішній міністр культури Української РСР Романовський і запропонував очолити ансамбль, що залишився без керівника.
Я відмовився: не хотів полишати колектив, який створив практично з нуля, не було бажання залишати і Львів — місто молодості. Але, врешті-решт, через 5 років я все ж переїхав до української столиці.
Першою моєю роботою у цьому колективі стала хореографічна композиція «Карпати», в якій я інтерпретував народні обряди, вдаючись до сучасних хореографічних засобів.
Потім були чоловічий український «Танець із бубнами», обрядовий танець «Літа молодії», «Волинські візерунки», «Гуцульська рапсодія» та інші.
— Чи правда, що тільки-но Ви перебралися до Києва, як на Вас написали донос, звинувативши у так званому буржуазному націоналізмі та інших подібних «гріхах»?
— Було й таке.
— І чим усе скінчилось?
— Мене викликали у відділ культури ЦК КПУ і Борис Іваненко — його завідувач — дав мені прочитати того пасквіля. Найголовнішим пунктом звинувачення було те, що я розмовляю українською мовою, отже, є заклятим націоналістом.
А ще мені інкримінували безталанність, мовляв, таким, як я, не місце у славетному ансамблі. При цьому Іваненко зауважив, що державною мовою є російська й ігнорувати цей факт не слід.
— І що ж Ви відповіли на ці закиди, Мирославе Михайловичу?
— Сказав, що розмовляв, розмовляю і розмовлятиму своєю рідною мовою, бо живу не в Якутії чи на Сахаліні, а в Україні, та ще й у її столиці. При цьому додав, що готовий хоч завтра повернутися до милого серцю Львова. Потім до ЦК, КДБ надходило чимало «сигналів» про мій «націоналізм», але бажаних наслідків для «сигналізуючих» це не принесло.
— Розкажіть, будь ласка, про колектив, який очолюєте майже 40 років поспіль.
— Створений він у сумновідомому 1937 році, а біля його витоків стояли Павло Вірський і Микола Болотов. Незмінним керівником ансамблю протягом 1955–1975 років був Павло Павлович.
Якщо говорити про репертуар, то його основу завжди складали і складають старовинні й сучасні танці різних регіонів України. Зокрема, «Запорожці», «Чумацькі радощі», «На кукурудзяному полі», «Новорічна метелиця».
Під моїм керівництвом відновлено — з творчого доробку Павла Вірського — понад 10 номерів програми. Зокрема, «Ми з України», «Про що верба плаче», «Подоляночка», «Рукодільниці» та інші шедеври Павла Павловича. Сьогодні їх знає весь світ.
— Як сьогодні почуваються — у матеріальному плані — артисти ансамблю, знаного на всіх континентах світу?
— Наші заробітки, звичайно, не порівняти із заробітками представників шоу-бізнесу, але вважаю, що не так уже й погано. Особливо порівняно з іншими українцями, наприклад звичайними пенсіонерами. Так, артист вищої категорії отримує понад 20 тисяч гривень, 1-ї і 2-ї категорій 20 і 15 тисяч відповідно.
Розмір моєї зарплати як керівника ансамблю становить 32 тисячі гривень. Це з усіма надбавками і доплатами, в тому числі за народного артиста України.
— До речі, сьогодні можна почути, що почесні звання є пережитком тоталітарного минулого, анахронізмом. Ваше ставлення до таких тверджень?
— Шлях наших артистів до звань не те що тернистий, а виснажливий. Тих «розумників», які так кажуть, запрошую прийти хоча б раз на наші репетиції і, якщо вони є адекватними людьми, сподіваюся, дещо змінять свою думку.
Адже одна лише репетиція триває кільканадцять годин, забираючи багато і моральних, і фізичних сил. До того ж, зважаючи на специфіку нашої професії, її представникам доводиться багато в чому себе обмежувати, зокрема дотримуватися жорстких дієт.
Якщо людина талановита, багато працює на благо України і її народу, радуючи тисячі, десятки тисяч людей своїм талантом, то чому б не відзначити її цим званням?
На жаль, його за останні 15–20 років дещо нівелювали, оскільки його носіями є і деякі представники так званого шоу-бізнесу, які не вирізняються ні голосом, ні іншими рисами, так потрібними артисту, а заробляють просто гроші та ще й під фонограми.
Ну а тим, хто каже, що це звання з’їдає багато коштів із державного бюджету, скажу так: звання заслуженого артиста обходиться «аж» у 20% од зарплати артиста, а народного — у 40%.
— Кілька років тому Ви відмовилися від гастролей в Об’єднаних Арабських Еміратах. І це при тому, що колективу обіцяли досить щедрий гонорар...
— Справа у тому, що замовник хотів побачити у нашому виконанні російські танці. Самі розумієте, що, враховуючи реалії сьогодення, погодитися на це я не міг, хоча гонорар дійсно був щедрим...
— Маєте на увазі російську агресію проти України?
— Звичайно.
— А як ставитеся до тих українських артистів, які залюбки виступають у Росії? В тому числі й на концертах, присвячених російській армії, яка окупувала частину нашої території і вбиває українців?
— Але до Росії їздять, наскільки мені відомо, виключно представники шоу-бізнесу. А серед них, як ви знаєте, мало хто вирізняється національною свідомістю, не вистачає їм і інших рис, притаманних адекватним людям...
— Свого часу Ваш колектив там приймали на біс, Вам особисто тиснув руку нинішній господар Кремля, маєте там багато друзів. Звідси й запитання: не кличуть росіяни приїжджати з виступами? Напевно, і гонорарами не образили б...
— З початку подій на Сході України дорога нам туди закрита. Не так давно нас, до речі, запрошували виступити у Кремлівському палаці, але ми навіть не розглядали це питання. Щодо друзів-росіян, то останнім часом ніхто з них навіть не телефонує...
— Ансамбль імені Павла Вірського побував у понад 80 країнах світу. Де вас найбільш тепло приймали?
— Так, легше перерахувати країни, де ми не були, ніж ті, де побували. А це, зокрема, В’єтнам, Корея, Китай, Куба, Австрія, Англія, Канада, США, Бельгія, Франція, Іспанія, Італія, Греція, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Португалія, Швейцарія, Данія, Андорра та багато інших. І скрізь наші виступи викликали справжній фурор.
Запам’ятався випадок, що трапився в Монако: у цьому князівстві ми виступали під час відкриття чемпіонату світу з тенісу у величезній залі. Так ось, перед нами виступали артисти з інших країн. При цьому офіціанти розносили підноси з різними стравами і напоями.
Коли ж ми почали свій виступ, всі вони кудись поділись, а присутні забули про накриті столи, що ломилися від усіляких делікатесів, спостерігаючи за нашим виступом. По закінченні виступу всі піднялись і почали аплодувати. Коли оплески стихли, до мене підійшов принц Альберт і, потиснувши руку, сказав:
«Усі ці ситі мільярдери і мільйонери, що перебувають у залі, за всю її історію встали другий раз. А вперше це зробили, коли тут був Лучано Паваротті».
У деяких країнах ми побували десятки разів. Наприклад, у США були 11 разів, у Китаї гастролювали протягом півроку. На один із концертів прийшов тодішній партійний лідер країни Ден Сяопін. І не сам, а з усім складом Політбюро.
По закінченні концерту щиро дякував за виступ і разом із нами пив чай! На наших концертах бували й королеви Данії і Великобританії, до речі, королева Англії приймала нас у Букінгемському палаці.
— Четвертий рік поспіль проти України ведеться неоголошена війна, гинуть як мирні жителі Донбасу, так і наші солдати. Ансамбль Вірського виступав на Донбасі?
— Звичайно. Відверто кажучи, їдучи на Донбас, не сподівався, що нас так тепло зустрінуть і проситимуть ще приїхати. А це, погодьтеся, є свідченням того, що мистецтво потрібне і на війні, де вибухають міни і снаряди, де будь-якої миті можуть прилетіти «Гради», вкоротивши тобі віку.
Ми виступали як у населених пунктах, так і безпосередньо у розташуванні військових частин, а також у госпіталях, де лікуються поранені. Солдати, звичайні українські хлопці, від душі нам дякували і запрошували приїхати ще.
По завершенні концерту ми виходили на сцену, щоб вклонитися глядачам. Так ось, у такі моменти і на очах артистів, і на очах військовиків бриніли непрохані сльози.
— Зізнайтеся: на схід поїхали за власної ініціативи чи вам «порадили» так вчинити? Не страшно було, знаючи, що можна потрапити під обстріли?
— По-перше, поїхав за велінням серця: там же наші українські хлопці! Як можна не підтримати їх? По-друге, кожна людина страшиться опинитися під обстрілами. А хіба наші хлопці, яких протягом доби обстрілюють по 20–30 разів, дуже комфортно почуваються у бліндажах чи на позиціях?
Скажу більше: до наших творчих планів входять і концерти для українських вояків, які боронять наші східні рубежі, цим самим забезпечуючи нам мирне життя.
— У Вас двійко дітей, які теж пов’язали свої життя з мистецтвом.
— Донька Галина — артистка балету нашого ансамблю, народна артистка України. Син Мирослав працює у мене адміністратором. Він — заслужений працівник культури України. Маю онуку Наталю і онука Мирослава.
Якщо цікавить, чи я доклав багато зусиль для їхнього кар’єрного зростання, щоб вони отримали ті звання, які сьогодні мають, то відповім так: за усіма їхніми регаліями — напружена, просто виснажлива робота, неабияке прагнення до самовдосконалення.
Вони виросли у творчій сім’ї, де всі розмови — з раннього ранку і до пізньої ночі — точилися навколо мистецтва, діти з раннього дитинства були присутніми на наших репетиціях, виступах. Тож ким іще вони могли стати?
Знаєте, мені не соромно за своїх дітей. Більш того, я пишаюся ними. І будь-хто, хто їх знає, погодиться зі мною.
— Де, Мирославе Михайловичу, черпаєте кадри для ансамблю? Маю на увазі, в яких навчальних закладах сьогодні готують артистів-танцювальників? І скільки часу потрібно для того, щоб досягти такого рівня професійності?
— На початку лихих 90-х чимало артистів, зважаючи на вкрай скрутне матеріальне становище, поїхали в пошуках кращої долі за кордон. Врешті-решт, переді мною як художнім керівником ансамблю постало запитання: з ким виступати? Хто прийде на зміну тим, хто через вік, інші обставини змушений нас покинути?
І тоді разом зі своєю дружиною, яка теж працює в ансамблі, ми створили власну школу танцю. Вона по сьогоднішній день керує нею. Навчаються у нас дітки починаючи з 6 років протягом 10 років.
Потім на конкурсній основі поступають у студію ще на два роки. Найбільш талановитих запрошую до ансамблю, на практику. Якщо молода людина покаже себе здібною, що подає надії, то пропоную залишитись.
Сьогодні, до речі, у нас навчаються більш як 250 хлопчиків і дівчаток, які, між іншим, є учасниками наших концертів. Ті читачі, які бували на них, могли переконатись, яка в Україні талановита юнь!
— Ви відомі не тільки як керівник такого славетного ансамблю, а й як людина, що постійно перебуває у творчому пошуку, не зупиняючись на досягнутому.
Ваші колеги кажуть, що репертуар ансамблю постійно збагачується новими постановками значною мірою саме завдяки Вам, Мирославе Михайловичу. Тож розкажіть про останні досягнення.
— Дякую за добрі слова. Дійсно, лише торік наш ансамбль розширив репертуар новими постановками. Так, у вересні народний артист України, головний балетмейстер Національного ансамблю пісні і танцю «Гуцулія» Іван Курилюк поставив гуцульський танець «Веселкова бартка».
Ми відновили танець «Ляльки», автором якого є сам Павло Павлович Вірський. Нашими артистами поставлено танець румунських циган «Вербунк», відтворено у новій редакції танець «У мирі і злагоді», де показана творчість національних меншин, що мешкають в Україні.
Восени 2017-го здійснили постановку народно-сценічного танцю, основаного на танцювальній лексиці Закарпаття «Закарпатський кручений», музичною темою якого стала мелодія української пісні «Ой, летіли гусоньки».
У грудні 2017-го — січні 2018-го поставлено румунський танець «Келушари», яка здійснена автором — народним артистом України М. Гузуном.
— І наостанок, Мирославе Михайловичу, поділіться творчими планами на майбутнє.
— На сьогодні наш репертуар складається з більш як 50 постановок. Але хочу ще поставити кілька чоловічих танців, зокрема «Аркан», а також закарпатський жіночий танець. Збираємося до Парижа, куди повеземо 3 програми, кожна з яких складається з 15 номерів.
Плануємо у найближчі три роки побувати з концертами у 100 містах України, хочемо донести високе українське мистецтво до якомога ширшого кола співвітчизників.
Здійснюємо і активну міжнародну гастрольну діяльність, налагоджуючи співпрацю із зарубіжними організаторами концертів: наше мистецтво повинні знати і за кордоном.
Ще одним важливим завданням для нас є навчання творчої молоді. Зокрема, колектив надає допомогу аматорським і професійним колективам української діаспори, щорічно організовуючи для них семінари, майстер-класи, творчі лабораторії тощо.
Минулого року був проведений Всеукраїнський семінар-практикум балетмейстерів-постановників зі створення сучасного українського танцю і конкурс відеофільмів на тему сучасних хореографічних творів на українську тематику.
За результатами семінару підготували пропозиції Міністерству культури, реалізація яких дозволить покращити підготовку молодих хореографів, створення нових сучасних навчальних програм.
Загалом, якщо говорити про наші подальші плани, то це — продовжувати радувати українського глядача своїми виступами. Пропагувати український танець за кордоном. Словом, працювати для України і українців.
— Від усіх читачів нашого видання, серед яких чимало прихильників Національного ансамблю танцю ім. П. Вірського, бажаю Вам, Мирославе Михайловичу, міцного здоров’я, щоб Ви і очолюваний Вами колектив ще довго радували нас своєю творчістю.
— Дякую.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ