— Така моя доля... Іван Пренко, мій батько, свого часу не помітив, як дістався Північного Кавказу. Працював екскаваторником. І так їхня пересувна бригада дісталась аж до міста Каспійська. Там він і зустрів свою долю — мою маму, кубанську козачку Олімпіаду.
Я весь час уважно прислухалася до батьківської мови. Частенько вечорами тато наспівував: «Повій, вітре, на Вкраїну, там покинув я дівчину...» А мама час від часу обривала його спів: «Ой, Іване, болить моя душа за рідним краєм... Вже, мабуть, ми звідси не виберемося, ось і дітьми вже обросли».
Як тількино я навчилася читати, знайшла у тата на полиці книжки, написані не зовсім зрозумілою для мене мовою. Тоді й запитала: «Татку, якою мовою тут написано?» На що він відповів: «Нашою, доню. Рідною. Українською. Ми з дідапрадіда українці».
Відтоді я просила його більше говорити й співати українською. Я засинала під українські колискові. А коли чула пісню «Два кольори», наверталися сльози.
— Ви сказали батькам, що хочете жити в Україні?
— Не тільки. Сказала, що розмовлятиму українською. Хочу, аби мій чоловік був українцем. А ще — хочу мати багатобагато дітей.
У школі я була відмінницею, непогано малювала. Усі мені пророкували бути художницею. Я ж, порадившись із мамою, подала документи до Махачкалинського художнього училища на відділення килимарства, бо вважала це ремесло цікавим, хоча й непростим.
Отримавши спеціальність — майстер із килимарства — працювала художницею на підприємстві художніх промислів у Ставрополі. Придумувала композиції, малювала килими, а майстри їх ткали.
Та одного дня зрозуміла, що мені чогось не вистачає. Тоді й переступила поріг Будинку творчості. Запропонувала вести гурток килимарства і саме тоді відчула: робота з дітьми — це моє.
А тут саме до нас завітали якісь люди. Вони повідомили, що через кілька днів їдуть в Україну. Чули, що й наша родина хотіла б переїхати. Запросили у подорож. Сподобається — залишимося.
Довга дорога привела нас до Кропивницького (раніше Кіровоград). Тут і оселились. Ось так у 24 роки найголовніша моя мрія здійснилась. Я насолоджувалася краєвидами, прислухалася до співучої батьківської мови.
Лише про одне шкодувала: тато так і не дожив, аби з нами разом повернутися в рідну Україну. Та завжди поруч була мама. До речі, чоловіка також зустріла тут, у Кропивницькому...
— Пані Олександро, Ви дуже любите свою роботу, справу, якою займаєтесь. Особливу увагу приділяєте обдарованим дітям...
— Без цього не мислю життя. Нині я очолюю гурток «Килимарство» у Центрі естетичного виховання «Росток» міста Кропивницького. Найголовнішим у своїй роботі вважаю — знайти підхід до обдарованої дитини.
А те, що всі діти обдаровані, і заперечень немає. Головне — увійти в душі маленьких, подружитися з ними і почуватися на рівних. Тоді й вони відкриються вам.
Занять у студії «Килимарство» чекаю з нетерпінням і я, і учні. Заварюю запашний чай із квітів і трав, які ростуть на рідній землі, пригощаю смачним домашнім печивом. А учні тим часом відкривають душу, діляться найпотаємнішим.
«Ми б хотіли, щоб Ви, Олександро Іванівно, були нашою мамою, а ми — Вашими дітьми», — так частенько зізнаються. Для мене — це найвища оцінка, яка може бути. Ніякі грамоти й дипломи не перевищать цих слів.
— Але ж ця робота вимагає посидючості, терпіння, акуратності... Не кожен дорослий виконає свій перший виріб до кінця...
— Частково згодна. Отож і шукала весь час щось своє, особливе. І ось, нарешті, зрозуміла, чим можна зацікавити дітей і здивувати дорослих — це лялька. Я довго вивчала історію українського народного килимарства, додавала свої елементи. І ось, нарешті, щось своє, своєрідне і неповторне.
Розробила технологію виготовлення килимової площинної ляльки і нині маю авторське свідоцтво. Навіть провела свого часу десятиденний семінарпрактикум з українського традиційного народного мистецтва для керівників гуртків та студій Києва, що проходив у Музеї Івана Гончара. Пропоную відкривати гуртки і навчати дітей такому мистецтву.
— А чому саме ляльку?
— Насамперед — це найближче до дітей. На ляльці як виробі є багато елементів, які потрібно засвоїти у ткацтві, багато різних технік виконання. А поки дітки працюють руками, я не даю їм сумувати: розповідаю про оригінальність українського вбрання, символіку, призначення.
Перед тим як розпочати нову справу, звернулася до Всевишнього і попросила з молитвою, аби все це принесло результат. Тепер і справді записатися на заняття до студії мало не проблема. Охочих багато.
— А свою першу ткану ляльку пам’ятаєте?
— Так, я зробила її у 2000му році. «Первісток» і нині зберігається у майстерні на видному місці. Пізніше вже розробила колекцію національностей ляльок. Уже не на одній виставці відвідувачі могли побачити це диво.
— Килимарство — нелегка справа...
— І, до речі, килимарство — справа нежіноча. Адже килимарство вигадав чоловік. Я у своїй студії веду спостереження, що хлопчики більш акуратніші й зосередженіші у роботі. У мене навіть мрія є: набрати виключно групу хлопчиків.
— Ваші ляльки мов живі. Про них навіть легенди вже розповідають...
— Саме так сказав і прем’єрміністр Великобританії, придбавши ляльку на згадку про Україну. Я з радістю передаю своїх ляльок у надійні руки. А щодо легенд — хтозна...
Але я вірю, що майстер творить виріб, вкладаючи частинку своєї душі, а отже, програмує його. У мене є колекція лялечок, яких я, розробляючи, запрограмувала на пару — симпатичні хлопчик і дівчинка пов’язані ниточкою. Придбавши ляльок, їх неодмінно потрібно наректи іменами, аби вони один одного знайшли у житті й довіку були разом.
Якось на «Країні мрій» до мене підійшла жіночка й повідомила, що ще й року не минуло, як вона придбала у мене пару і подарувала своїй подрузі. Через кілька місяців подруга вийшла заміж!
Є у мене і серія лялечокберегинь. Їх я раджу вішати біля дзеркала, адже всі негативні емоції вони вбирають на себе, таким чином захищаючи оселю і господарів. А ось мій син Єгор полюбляє лялечок, наповнених лікарськими рослинами, зокрема лавандою, м’ятою... З ними спокійний і здоровий сон.
...Олександра Пренко своєю творчістю впроваджує традиції українського килимарства в сучасному життєвому просторі. Лялькагобелен — це можливість збереження історичної пам’яті через форми одягу і декорування.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ