Хоча попервах у театрі юнак виконував різну технічну роботу, грав невеличкі ролі і тільки з часом йому стали доручати складні. Пізніше він із сердечною подякою скаже, що значення Марка Кропивницького в його житті неоціненне. Саме йому завдячує він творчим становленням, глибоким розумінням великої суспільної ролі мистецтва.
Але тут варто сказати, що й природа не поскупилася обдарувати сина сільського коваля. Високий, ставний, з розумними очима. Та головною прикметою його сценічної привабливості, як свідчили сучасники, був сильний, мов дзвін, добре поставлений голос красивого тембру.
Ось чому один з антрепренерів пропонував йому грати ролі героїв-коханців і пророкував гучний успіх. Але молодий актор категорично не погоджувався, справедливо вважаючи, що так легко можна втратити творчу особистість.
Якщо коротко окреслити його творчий шлях, то виявляється, що у театрі Кропивницького Мар’яненко працював до 1898 року. Грав у трупах О. Суслова (1899–1906), Ф. Волика (1903–1904), театрі М. Садовського (1906–1914).
У 1915–1919 роках очолював Товариство українських акторів, 1917 року — був директором і режисером Національного зразкового театру, у 1918-му він — актор Державного драматичного театру. Протягом 1919–1923 років Іван Мар’яненко — комісар Першого театру Української Радянської Республіки ім. Шевченка (у Києві).
У 1923 році Іван Олександрович вступив до мистецького об’єднання «Березіль», яке з 1926 року діяло у Харкові. У 1935-му «Березіль» було перетворено на Харківський український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, де видатний актор і режисер пропрацював до 1958 року.
Іван Олександрович також викладав у Київській музично-драматичній школі ім. М. В. Лисенка та Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка (1907–1926), у Харківському музично-драматичному інституті (1944–1961).
З 1946 року мав звання професора. Серед його учнів — народні артисти СРСР Василь Василько, Іван Козловський, Борис Романицький, Наталія Ужвій, народний артист України Іван Кравцов.
Насамперед Іван Олександрович вважався актором героїчного плану. Народний артист СРСР Олександр Сердюк свого часу писав у журналі «Мистецтво»: «Масштабністю, глибиною почуттів, яскравою виразністю вражав виліплений Мар’яненком сценічний портрет Богдана Хмельницького у п’єсі О. Корнійчука. Цей образ, за словами одного театрознавця, був наче висічений з граніту чи вилитий з бронзи».
Видатний актор із хвилюванням пригадував епізод із часів війни з Гітлером, коли показували виставу в прифронтовому місті. Повітряна тривога примусила перервати спектакль. Після нальоту продовжували грати. Богданова присяга: «Не складемо ми зброї доти, доки усіх панів, сенаторів, дуків, королів не виженемо з України».
У залі сталося щось надзвичайне. Здавалося, що глядачі, серед яких було багато бійців-фронтовиків, разом із Хмельницьким складають присягу... Це були незабутні хвилини.
І в житті Іван Олександрович відзначався великою витримкою і силою волі. Чесний, принциповий, працьовитий, він мав неабиякий авторитет серед акторського загалу. Разом із тим поводився скромно, зневажав самозакоханість. У повсякденному житті тримався з почуттям власної гідності, не вдавався до дешевого панібратства.
На його характері, безумовно, позначилися роки дитинства. На схилі віку Іван Олександрович писав, що далекі вже дитячі і юнацькі роки залишили в нього найтяжчі спогади. Його родина жила дуже бідно, не мала ні землі, ні хати. Йому доводилося пасти чужу худобу, працювати молотобійцем у кузні. Чув, що у великих містах показують театральні вистави, але їх не бачив...
І коли став відомим актором, то й сам багато допомагав молоді... Він першим звернув увагу на 15-річного Івана Козловського, який брав участь у постановках Товариства українських акторів як хорист. Товариством тоді керував Іван Мар’яненко, і саме він порадив хлопцю прослухатись у педагога Олени Мурав’євої, яка за своє життя підготувала 400 вокалістів, які згодом стали професійними співаками.
А якось театр Івана Мар’яненка був на гастролях у Кам’янці-Подільському. У неділю актори пішли на літургію. У церкві й почули незвичайної краси чоловічий голос. Це співав Роман Самокишин.
Артисти мимоволі повернулись у бік хорів, а Мар’яненко тихо промовив: «Цей чоловік поїде з нами». Після відправи познайомились. Мар’яненко запропонував увійти до складу трупи. І Роман вирушив у нове життя, а згодом він став відомим на всю Україну оперним співаком.
Микола Мащенко, відомий український кінорежисер, згадує: «Педагогом у мене був великий, воістину народний артист Іван Олександрович Мар’яненко, професор. Та щоб потрапити до нього на курс, мені треба було здолати ще дві «фортеці» — небажання моєї матері, братів, сестер, щоб я «подався» в актори. А найстарший брат упросив навіть військкомат направити мене до Ленінградського військово-морського училища.
Слава Богу, там я не пройшов через стан здоров’я. Але у театральному інституті на мене вже очікувала непереборна біда: вступні іспити закінчилися, переможці конкурсу роз’їхалися по домівках. Старенька секретарка, дізнавшись про мої митарства, просто змилостивилась наді мною. Покликала з бібліотеки Альберта Яковича Мамонтова, викладача сценічної мови.
Саме він умовив І. Мар’яненка, художнього керівника курсу, послухати мене. Через два дні і дві ночі — голодні, безсонні, проведені на вокзалі — А. Мамонтов представив мене кільком членам приймальної комісії. Серед них були Мар’ян Крушельницький, Лесь Сердюк (старший), Іван Мар’яненко. Того ж дня я був зарахований до інституту і поселений у гуртожиток, у кімнату № 12».
А ще Іван Мар’яненко — автор книг «Минуле українського театру» (1953), «Сцена, актори, ролі» (1964). Якщо вам пощастить їх знайти, ви дізнаєтеся багато цікавого з історії українського мистецтва і про його найблискучіших представників. Івану Олександровичу було про що розповісти нащадкам...
Ярослав ШЛАПАК, Укрінформ
