П’єсу переклали 20 мовами і грали у понад 100 театрах по всьому світу. У ній піднімаються гострі проблеми юнацького максималізму, переваги віртуального світу над реальним, гри з життям та смертю.
Герої п’єси Юлія та Август надзвичайно самотні. Вони знайомляться через Інтернет і домовляються разом зістрибнути з Норвезьких скель, але перед цим хочуть залишити відеопослання своїм сучасникам. Георг Жено так пояснив своє рішення поставити п’єсу про самовбивць: «Це не чорнуха, як багато чого з цієї теми, ця п’єса надзвичайно світла і переконлива».
Автор не лише спостерігає за спілкуванням підлітків. Він дивиться глибше. Ця історія — це гра з власною ідентичністю, гра з іншою людиною, гра з життям та смертю. Відеокамера, яка повинна зберегти послання Юлії та Августа для тих, хто залишається жити, стає, врештірешт, засобом, що примиряє їх з дійсністю.
Вистава показала, що досвід і знання не можуть замінити акторського обдарування. На сцені зовсім юні актори Юлія Смушкова та Володимир Фетісов. Проте грають як досвідчені професійні актори, які змушують глядачів вірити кожному їхньому слову і кожному їхньому жесту. Важко порівнювати нову постановку з попередньою, напевне можна лише сказати, що вона більш суголосна сьогоднішньому дню.
Разом із режисером артисти розповідають про молоде покоління, яке ще не навчилося жити просто і мудро, радіти звичайним проявам людського життя. Герої вистави проходять шляхом пізнання себе і світу, шляхом набуття нового сенсу життя.
Автор узяв в основу свого твору реальну трагедію двох молодих людей, які покінчили життя самогубством, перетворивши її на майже романтичну історію і подарувавши героям надію на життя. Адже там, на обриві, для двох відчайдухів, юних максималістів раптом відкривається проста істина: життя варте того, аби жити. Хоча б тому, що в ньому існують кохання і північне сяйво...
Попри те що у виставі порушуються доволі складні питання життя і смерті, вона сприймається досить легко. А після її закінчення залишаються позитивні емоції та відчуття, оскільки в Юлії та Августа все ж залишилася надія. А чи може щось бути важливішим?
Едуард ОВЧАРЕНКО